— І що, ваш Татусь готовий свідчити проти мене? — ядуче цікавиться Цинікуллі-старший. — Ні? Бачу, бачу, що не готовий. Узагалі, месере, чи є у вас хоч якісь докази? Зараз ви наговорили чимало образливих для мене речей, притягли на віллу якихось двох немовлят, цього от парубка, якого я бачу вперше (і сподіваюся, востаннє). Багато слів, багато фантазії й домислів, месере. Але де факти? Де, повторюю, докази?! Якщо їх немає, я змушений буду…

— Їх немає, синьйоре Леандро. І навіть ваші обмовки не мають ніякої юридичної сили.

— Отож! Dura lex — sed lex, — sed-ить подеста. — Ви скористалися тим, що мій син німий і не навчений письму, і звели на нього образливий наклеп, звинувативши в безплідді. Ви…

— Я готовий просити пробачення у вас, синьйоре Леандро. Якщо забажаєте — привселюдно, одначе тоді мені спершу доведеться перерахувати все, за що я вибачатимуся.

— Ну-ну, ні до чого повторювати всілякі нісенітниці, — бурчить Цинікуллі-старший. — Гадаю, це зайве. Я… — підібравши губи, він копилить породистий ніс: очі блищать упевненістю, плечі самі собою розправляються: орел! от-от злетить у високость!! — Я вибачаю вас, месере. І навіть згоден заплатити сумму, вказану в contractus’і: зрештою, кілька перснів були знайдені не без вашої допомоги. А решта… — він поблажливо махає рукою, — ну, певно, така вже доля, на жаль.

— Сумму ви готові заплатити зараз?

— Негайно!

— Тоді, будь ласка, видайте її от цьому юнакові, який прийшов зі мною. А також, коли це вас не обтяжить, додайте до моєї винагороди портрет, що висить наді мною.

— Та прошу! — вигукує у нападі щирої щедрості і вселенської любові синьйор Леандро. — Все одно я збирався його продати, він, знаєте, давно мені не подобається. Дешевина!

Подеста енергійно підхоплюється і стає біля шафи, щоб узяти згадану вище винагороду. Але ще до того підводиться синьйор Граціадіо, презирливо спльовує просто під ноги «батькові» і виходить геть із кімнати, лунко грюкнувши дверима.

— Хлопчик засмучений, — знизує плечима синьйор Леандро. — Все-таки, месере, ваші фантазії… ех, належало вам бути стриманішим, як на мене. Ви потішили своє самолюбство і довели всім нам, що ви талановитий слідець… хе-хе! — і навіть непоганий фантазер, а все-таки варто було…

— Ви так і не запитаєте мене про головне?

— Га? — розгублено кидає через плече синьйор Леандро, зайнятий шафовими дверцятами (ключ заїло в замку, ніяк не хоче повертатися).

— Ви досі не поцікавилися, навіщо я так довго говорив про речі, для нас із вами відомі, для інших — маловажливі, а головне — абсолютно бездоказові.

— Та що вже там, месере, облиште… чи я не розумію? Самолюбство — воно кожному властиве, чи не так?

— Саме так, — всміхається магус. — Більше того, воно не полишає декого навіть після смерті.

У цей час дверцята нарешті відчиняються — і Малімор, який весь цей час просидів замкнутим у шафі, вискакує назовні й несамовито верещить. Просто так, щоб побавитися.

Потім, показавши ошелешеному синьйору Леандро непристойний жест, тікає.

В ящику, де повинні були лежати гроші, порожньо.

— Мабуть, нам із Фантином час іти, — підводиться з крісла магус. — Допоможи-но мені, — і поки Лезо Монети тримає друге немовля, месер Оберто просто чобітьми стає на крісло і знімає зі стіни портрет. За ним, як і слід було чекати, чорніє рвана дірка в килимі.

— Дітей час годувати, — наче вибачаючись, мовить магус. — А гроші надішлете із посланцем на заїжджий двір «Стоптаний чобіт», я там буду щонайменше ще два дні. На все добре, синьйоре Леандро. Вас, фра Клементе, і вас, фра Оттавіо, чекаю, як і домовилися, сьогодні ввечері. Дозвольте відкланятися.

— Ми теж змушені попрощатися із вами, синьйоре Леандро, — підводиться старший ресурджент. — Навряд чи ми зможемо виконати ваше замовлення, на жаль. Розташування планет не дозволяє.

— Не сезон, — майже по-хамськи відрубує фра Оттавіо, чиє ім’я свідчить як про плодючість його батьків, так і про те, що в сім’ї він був аж ніяк не першою дитиною; таким, як він, тільки й залишається — захищатись дотепами!

— Але…

— Іншим разом, гадаю, — і обидва воскресники прямують до виходу, оповиті хмарою найтонших ароматів.

Синьйор Леандро, не дуже переймаючись пристойністю, голосно і зовсім не витончено лихословить — аж на галереї чути!..

— Що далі? — питає Фантин, коли вони йдуть галереєю, кожен — із немовлям на руках, а «віллан» ще й із портретом під пахвою. Позаду повільно крокують ресурдженти, з якими Оберто ще матиме тривалу задушевну бесіду.

— Далі? Багато роботи. Розмова із шановним Цинікуллі — лише мала і неголовна частка того, що треба зробити. Ти допоможеш мені?

— Куди ж я нині без вас? — хмикає «віллан» — По-перше, «медяник» обіцяний прибуде на ваше ім’я, чи не так? Ну а по-друге… я, месере, знаю, що таке вдячність. Ви ж мене врятували сьогодні вранці!..

— Пусте! Скажи, ти мав колись справу з дітьми?… — Оберто зупиняється і тихо сміється: — Мій щойно, здається, «підмочив собі репутацію».

— Ну, напевне, не так ґрунтовно, як ви — синьйору Леандро…А дітям я вмію дати раду, доводилося нянчити сусідських, коли… Та послухайте, — скрикує раптом Фантин, — це що ж, виходить, матінка моя з цим от, з подестою?… — Деякий час він мовчить, крокуючи візерунчастими підлогами, потім повільно киває: — Так, могло буть. Збігається. То тепер, — підводить він голову до магуса, — тепер я… їхній нащадок?

— Теоретично — так. Але не думаю, що тобі буде запропоновано бодай статус спадкоємця синьйора Граціано. Єдиний доказ, картина, навряд чи буде прийнятий судом.

Вони проходять галереєю до сходів і починають спускатися на перший поверх, коли назустріч, прямо нізвідки, виходить привид синьйора Бенедетто.

— Я все чув! — вигукує він, змахуючи руками і гнівно палаючи очиськами. — Месере, дозвольте засвідчити мою найглибшу пошану! І вам, панове, — обертається привид до ресурджентів, котрі якраз проходять повз них. — Ви повелися гідно!

— Ми завжди поводимося гідно, — незворушно повідомляє фра Клементе. — До зустрічі, — зронює він магусу — і обидва червоноплащники йдуть геть.

— Бач який! — хмуриться синьйор Бенедетто. — Та він напевне має рацію. Рано чи пізно… — привид на мить вмовкає, потім подумки знову повертається до свого негідного нащадка — і вивергає на голову того потік найвитонченіших проклять. За останні століття синьйор Бенедетто їх вивчив чимало. — Якби не ви, месере, не знаю, що б я…

— Не варто переоцінювати мої заслуги, — втручається Оберто. — Адже персні я так і не повернув.

Благодушність умить залишає примарне обличчя синьйора Бенедетто.

— А я вирішив, що ви сказали це зумисне, аби вивести на чисту воду мого невдячного нащадка!..

— Невже ви забули? Законники намагаються не брехати без крайньої необхідності.

Привид мовчить, втупившись в Оберто хмурим, задумливим поглядом.

— Чи готові ви, месере, заприсягтися, що всі три персні знайти неможливо? Ви не знаєте, де вони?

— Я ладен заприсягтися, що не знаю, де вони знаходяться. І що всі три навряд чи колись стануть доступні вам, навряд чи повернуться до скарбниці роду Цинікуллі. Цього достатньо?

— Хитруєте, месере? Чи хочете смерті цього молодика — адже один із трьох — у нього на пальці, чи не так?

— Я не ювелір, синьйоре Бенедетто. І нездатен визначити, чи підроблений перстень у Фантина. Той, який ви мені прислали тоді в «Стоптаний чобіт», як ви самі стверджували, був підроблений.