Бо — передчуття. Те саме, дякуючи якому Фантин не раз уникав засідок, втікав від погонь; йому ще сім років тому стара ворожка намовила: «Мічений ти вдачею, синку, але диви, не розтринькуй її намарне, не спокушай долю, дослухайся до свого серця».

Отже, не йти в «Чобіт»?

Іншим разом Фантин так і вчинив би. Через розсильного передав би Руберу свої тисячі вибачень, а сам умостився б на горищі в домі навпроти «Чобота» і поспостерігав.

Та нудьга коїть із людьми неможливе. Певна річ, цього тижня Фантин не тільки плював у стелю й чавив по стінах клопів, ось учора ходив «прицінюватися» до однієї вілли, повернувся лише над ранок — але віллу й решту справ тепер можна відкласти на бозна-коли, а Фантин — йому життя не життя без азарту, серце нудьгує за ризиком, — і Лезо Монети зусиллям волі забуває сказане ворожкою, наказує своєму передчуттю помовчати й вирішує: піду!

— Він наважився, один супроти всіх!.. — нявчить зі свого кутка в «Чоботі» мандрівний співак, чим надміру дратує крадія, хоч достоту передає суть моменту. Співці — вони такі.

Приморське містечко Альяссо схоже на краба-сигнальника. Бухта, утворена двома мисами-клешнями, гостинно розкриває свої обійми; просто в порту вже булькає, піниться варево справ, справочок, справищ, дзвінка монета пересипається із рук у руки, товари на будь-який смак тягнуться на склади і зі складів, гріють чуба вантажники, котяться сходнями важезні бочки, роззяви не ловлять ґав і намагаються поцупити, що випало із тюків («як упало, вже пропало», — ось вона, втілена народна мудрість!), корабельні теслі в доці латають розпанахане черево «Цирцеї», збирачі митного невдоволені: спекотно сьогодні! — вони завжди невдоволені, такі гроші через їхні руки проходять — і майже всі — повз кишені, за винятком хабарів, але хабар — це ж хіба прибуток, так, сльози одні! — тут і в найлагіднішої людини характер спаскудиться. Ну а щоб настрій піднявся — йдемо на ринок, він починається вже в порту, і розростається, шириться, пускає коріння: весь Нижній Альяссо — суцільні прилавки, магазинчики, крамнички, «Гей, красунчику, купи синьйорі коралі, дешево віддам!», «А от родзинки, кому родзинки, за новою методою виготовлені, без кісточок, а от родзинки, кому…», «У мене найліпші кинджали на всьому узбережжі, віриш?!» — і таке інше, хто був в Альяссо — зрозуміє, хто не був — уявить. А нам час далі, у плутанині вуличок нижнього міста заблукати легко, від «Кістки в горлі» до «Стоптаного чобота» путь неблизька: хоча, звичайно, на ній взуванку не зітреш, але часу згаєш порядно, особливо якщо йти не напрямки, а петляючи, немов заєць, що тікає від мисливця. Фантину таке порівняння не сподобалося б, він віддав би перевагу чомусь піднесеному — нехай буде леопард або рись. Тим більше що частину шляху Лезо Монети долає у височині — не по гілках дерев, певна річ, а по дахах осель; у цьому немає нічого дивного, Альяссо — містечко, що виросло на скелях, вулиці його тягнуться знизу вгору, й іноді покрівля одного будинку знаходиться на рівні першого поверху іншого. Однак Фантин воліє рухатися по дахах навіть тоді, коли міг би прямувати бруківкою. Він вирішив сходити в «Чобіт», незважаючи на недобрі передчуття, та це не означає, що зовсім втратив обережність.

Навпроти потрібного Фантину заїжджого двору розташована крамничка Лавренца-Шкірника, який усупереч родинному прізвищу торгує не лише виробами зі шкіри, а й будь-якою взуванкою, що почасти виробляється його підмайстрами, почасти — купується у заморських крамарів. Фантин і Лавренц добре знайомі, тож Шкірник дозволяє йому вмоститися на горищі майстерні, де є зручне віконце прямо на вулицю. «Ось тобі мішок, набитий соломою, як раптом що, — лишень свисни». — «Дякую, Лавренце». — «…ось сталося?» — «Поки нічого. Просто хочу огледітися», — обидвоє заступили на півкроку неписані правила: один влаштувався спостерігати за оселею спільного приятеля, інший запитав про причину. Кожен трохи знічений, але час усе розставить на свої місця, а поки що — тс-с-с! — не шумітимемо: засідка — наче риболовля, вона не вибачає галасу, різких рухів і поспіху. Сонце сповзає по небу просто на списи димоходів, Альяссо продовжує торгувати, випивати, правити митне, лаятися, родити, у муках чи безболісно відходити до праотців; вулицями частіше, ніж зазвичай, проходжаються стражники, завжди по двоє, в повних обладунках і з алебардами на плечах (як уже говорилося, місто схвильоване зухвалим пограбуванням на віллі подести, синьйора Леандро Цинікуллі). Фантин лежить на горищі, солома поколює, але нічого, бувало і гірше, головне — передчуття біди вгамувалося: чи то послухалося господарського веління, а чи немає причин для неспокою.

Нарешті озивається дзиґар на вежі — час іти. Лезо Монети востаннє оглядає вулицю, підводиться на повен зріст — на горищі стеля низька, але й Фантин аж ніяк не здоровань, не дарма ж носить таке ім’я[1], — спускається дерев’яними сходинками, дякує Шкірникові й ступає на бруківку. Перетнути вулицю — справа кількох кроків; Лезо Монети зупиняється під вивіскою «Стоптаного чобота», мимоволі торкається пальцями шкіряного руків’я кинджала, штовхає двері й заходить до харчевні при заїжджому дворі.

Тут димно, задушливо, весело. Щойно смеркло, але постояльці та завсідники вже зайняли кращі місця й встигли випити для підігріву. В кутку, пригодований і в доброму гуморі, бренькає на струнах… ти диви! той самий музикантик, що вранці не давав Фантину відіспатися в «Кістці»! Мабуть, попросили його звідти або сам перебрався, де тепліше і народ привітніший; Лезо Монети хоче позловтішатися, але на душу не лягає: і справді, хіба тобі шкода — кожен заробляє на хліб і вино, як може. Не всім же перебуватись мистецтвом класти до кишені те, що погано лежить, — це вже подає голос Фантинова самоіронія, він би й радий не чути її, але не виходить. Нехай уже… — і це стосується водночас musicus’a й іронії.

Гаразд, а де ж господар закладу, вельмишановний Рубер?

— …чому?! Я запитую тебе — і не смій відвертатися й мовчати, не смій мені брехати! Невже я мало платив тобі? Така твоя вдячність, еге ж?

Ось і Рубер. За останні роки, як споважнів і завів власне дільце, він надміру розтовстів, та й клопоти в «Чоботі» здоров’я не додають. Утім, Ходяга ніколи не міг похвалитися лагідним характером. Зараз він шпетить якусь дівулю, певно, зі своїх же служниць; та, збліднувши немов мриця, вислуховує його лайку не наважується вставити й слівце на своє виправдання. Чи то знає, що зараз це безглуздо, навіть небезпечно, а чи до смерті налякана Руберовим риком. Цікаво, у чому її, власне, звинувачують? Ага:

— Ні, уявіть лишень: поцупити цілих два глечики з молоком! Пресвята мадонно, я не скнара, не скупар, тільки ж це занадто — два глечики… Вони що, якісь надзвичайні здоровані, твої немовлята?! Може, вони з’їдають щодня віз хліба та випивають відро молока, я не знаю, це ж безглуздо!.. А тепер що? Звідки я візьму молоко, аби готувати багелі, і ризото, і гноці. Зрештою, щоб пригостити мого найкращого приятеля… — Певна річ, від Руберових очей у «Чоботі» нічого не заховається, він давно помітив Фантина і тепер, нашвидку віддавши накази — зокрема й служниці-недбасі, — поспішає назустріч гостеві.

— Даруй, старий, сьогодні ти залишишся без випивки!

— Пусте. — відмахується Лезо Монети і вже тихіше запитує: — Ну, то в чому річ?

— Га?

— Оцю записку ти писав?

Ходяга, насупивши брови, вдивляється в папірець.

— Ні, не я. — Він ледве встигає перехопити за руку Фантина, який уже розвертався до виходу — стрімко й плавно, готовий будь-якої миті до нападу звідки завгодно: він і Ходягу ось-ось вдарив би кинджалом, та вчасно зупинився. — Не я, — повторює Рубер, — а мій синок. Під мою диктовку. Чого ти, справді, мов ужалений?

— Вибач, — Фантин непомітно ховає кинджал у піхви. — То для чого я тобі потрібний?

— Не поспішай. Сядь, поїж, випий… ну, не молока, то чаю, чай ти ж п’єш, так? Тебе хотів бачити один чолов’яга, він скоро надійде… Та не сіпайся ти! Скрізь бачиш одні засідки, облави, сядь, кажу, поїж, а то ображуся! Ну ж бо, Фантине!