Стариган ковтає слину, остаточно лютіє і, гортанно ревучи, повертається до воскресника, здається, щоб стиснути його напахчене горло чорними своїми пальцями.

Тільки тепер (пізнувато, чи не так?) Фантин запитує себе, а що, власне, він тут робить? Навіщо помчав слідом за стариганом, навіщо вплутався у небезпечну, чужу для нього справу, чому не махнув рукою, — щасти, мовляв, і на все добре, — та не поквапився до месера Оберто, звітувать? Нехай би сам магус потім розбирався із цим рибалкою, який — еге ж! тримай, не впусти! — «викинув» знайдений гаманець. А тепер от рветься заскочити у палаючу… та ні, вже у поруйновану халупу, щоб згаданий гаманець там відшукать.

От і вір після цього людям!

…І все-таки — чому?

Ніякої симпатії, жодних зобов’язань перед стариганом у Фантина немає і бути не може. Він дивиться, як двоє стражників викручують руки рибалці, як ресурджент із тим самим лінькуватим виглядом щось наказує їм, як стогне і коцюбиться у пилюці син-здоровань, котрий метнувся був на допомогу непутящому татові… Фантин дивиться і нічого не відчуває.

Це повинно було статися, раптом розуміє він. Усе, аж до появи воскресників. Я знав, що це станеться, це чи щось у цьому дусі. Я хотів, щоб це сталося.

Я, розуміє Фантин, захворів найгіршою хворобою «віллана». Мені подобається ризик, він уже не просто лоскоче нерви, а саме п’янить: я застромлюю голову в петлю навіть тоді, коли в тому немає потреби.

Що рівнозначно втраті професійного чуття, рівнозначно загибелі, — гірше, ніж втрати гнучкості суглобів чи швидкої реакції.

Я, не замислюючись, поліз у самісіньке пекло. І зараз отримаю по заслузі.

Ця думка не лякає Фантина, лише викликає легку прикрість, що все вийшло так бездарно і безглуздо. Клятий магус споганив йому життя, граючи, перетрощив долю, а сам зараз, напевне, відлежує боки на заїжджому дворі та чекає вістей.

«А от хрін він їх дочекається! — із п’янкою легкістю думає Лезо Монети. — Хай хоч до другого пришестя на ліжку крутиться».

Рештки розсудливості змушують Фантина все-таки спробувати завіятись звідси, поки ресурджент і сторожа зайняті стариганом.

— Я поверну тобі все, що було в гаманці, — обіцяє воскресник. — І додам ще кілька золотих. Якщо ти скажеш мені, де… — Він переривається, підводить голову і наказує своїм підлеглим: — Цього хоч не впустіть, бовдури!

Йдеться, ясна річ, про Фантина. Тиждень тому, почувши таке, він би чкурнув звідси — тільки б його і бачили! Теперь навіть не намагається.

— Розу-умний хлопчик, — шепоче за лівим плечем вкрадливий голос.

Авжеж, звісно, ресурджентів двоє — і другий, молодший, якраз приглядав, аби «розу-умний хлопчик» не накивав п’ятами.

— Розумний… Він не побіжить.

— Однак і спокушати надміру не слід, — уривисто мовить перший воскресник. — То про що це я… про гаманець. Ну, будеш душу очищати, грішний сину мій?

Певно, з боку це виглядає смішно: ресурджент годиться рибалці щонайменше у сини.

Але сміятися Фантину не хочеться.

— Грішний, — шепоче, спльовуючи кров, стариган. — Грішний я, отче. Все скажу, як було. Тільки її, — виразний погляд на дружину, — її заберіть.

Забирають, відводять подалі.

— Ну от, значить, — майже із задоволенням каже рибалка. — Значить, грішний. Брехав. Дружині — зокрема. Добра ближнього свого, Ефраїма-гендляра, прагнув. І не раз. Перелюбствував. Так-так, багацько, усіх і не згадать!.. Ще…

— Гаманець, — м’яко нагадує йому воскресник.

— Що?

— Гаманець.

Стариган морщить лоба:

— Гаманець, гаманець… Який гаманець?

Ресурджент огидливо, двома пальцями, бере його за вухо — наче батько, який зібрався провчити сина-шалапута.

— Пригадуй, — радить лагідно.

По обличчю старигана стікають великі, масні краплі. Він кривить рота в усмішці, від якої Фантинові стає не по собі:

— Не знаю ніякого гаманця. Не було його, пане. Не було.

— На жаль, фра Оттавіо, звичайна історія. Вони викручуються навіть тоді, коли брехня їхня очевидна. — Старший ресурджент достає вицвілий, вимазаний в землі гаманець. Фантин мимоволі дивується, що воскресник не погидував покласти його до своєї кишені. — Бачиш, — звертається ресурджент до рибалки, — ми ж дійсно його знайшли. А ти бозна-що верзеш. Навіщо? Чи скажеш, не твій гаманець?

— Не мій.

— І в халупі твоїй він випадково опинився, чи не так? Недоброзичливці підкинули. Може, Ефраїм-гендляр вирішив тебе підставити? Або ті, з ким перелюбствував, віддячити захотіли, приємний подарунок влаштувать?

— Не знаю, отче.

— Фра Оттавіо, от вам і випала можливість дечому повчитися. Накажіть барджело, аби цього юнака зв’язали та посадили окремо від інших свідків — і неодмінно простежили, щоб він не міг з ними перекинутися слівцем чи обмінятися знаками. А ми звернемо свою увагу на цього… — і ресурджент із презирством вказує підборіддям на старигана, не випускаючи його вухо зі своїх вузлуватих пальців.

На зап’ястя Фантинові накручують ледве не цілий моток якоїсь огидної, колючої мотузки; він намагається скласти долоні човником, але фра Оттавіо помічає і гримає на сторожу, щоб не ловили ґав і як слід потурбувалися про полоненого; фокус не проходить. Ще й ноги зв’язують, та так, аби жодного зайвого поруху зробити не міг. До рота впихують слизьку ганчірку: знай мовчи та чекай своєї черги, тоді вже набалакаєшся досхочу!

Таким варварським чином позбавленого свободи, його всаджують підпирати якийсь паркан, власне, не паркан навіть, а кілька вцілілих дощок. Поряд, спиною до Фантина, стає стражник, котрий приглядає за іншими полоненими — сім’єю безталанного старигана. Все, дорогенький, розуміє Лезо Монети, тепер уже втрапив у халепу по-справжньому. І жодний магус не врятує, бо месер Оберто, щоб він жив триста років та випорожнювався золотими злитками, лежить зараз у кімнатці «Стоптаного чобота», чекаючи вірного свого помічника. Замість того щоб на допомогу прийти!

Фантинову увагу раптом привертає дрібна тінь, яка, ледве помітна, промайнула десь праворуч. Це міг би бути пацюк… але ж пацюки не ходять на задніх лапах?

І не носять широкополий капелюх, чепурно зсунутий набакир.

М’які пальчики торкаються Фантинового зап’ястя, потім спускаються нижче, до вузлів на мотузці. Лезо Монети тільки й здатен, що промукати дещо, навіть віддалено не схоже на «Малімор?». Але, здається, це саме він — серван, який мешкає на віллі Цинікуллі.

Невже прийшов допомогти?!

Чомусь зараз до Фантина повернулася його колишня любов до волі, він відчайдушно не бажає потрапити до ресурджентових рук і опинитися на допиті. Він ладен прийняти допомогу від будь-кого, навіть від бешкетника-пуеруло.

На жаль, Малімор не поспішає його звільняти. Щось надягає на палець Фантину, препаскудно хихотить і… так, йде геть, падлюко! Напевне влаштував чергову каверзу, Лезо Монети може на що завгодно закладатися — влаштував!

Тим часом старший ресурджент зрозумів, наскільки безглуздо добиватися правди від допитуваного. Фра Оттавіо наказує сторожі відтягти непритомне тіло геть і привести наступного.

Наступний — Фантин.

Він намагається опиратися — пусте. Тепер, зв’язаний, — що він може? шкодувати про власну безтямність та жалісливо мукати щось на зразок «дядечко, не чіпайте, не винний я».

— Хто ти такий? — з легкою огидою цікавиться старший воскресник. — І звідки знаєш його? — вказує на рибалку.

Фантин мурмотить щось про «вперше бачу». Холодні пальці воскресника ледь відчутно торкаються його вуха — і череп пронизує нестерпний біль, що просто-таки зводить з розуму.

«Я йому все розповім, — раптом усвідомлює „віллан“. — Ще трошки протримаюсь… для годиться… щоб не соромно потім… і розповім». Думки плутаються, скачуть, накладаються одна на одну, переплітаються. «Ще трішечки… і як тільки стариган витримав?»

Голос, який несподівано лунає в нього просто над головою, Фантинові здається уже чимось не сповна реальним, як розповідь про неодмінні великодневі дива чи биличка про янгола, який злетів з небес… але ж двоє криланів давним-давно тут, один і досі тримає його за вухо, вливаючи просто в голову киплячу смолу… чи розплавлений свинець… не суттєво, словом, двоє уже тут, а третій у будь-якому разі зайвий, — то звідки ж?…