— Є й інші шляхи, — обережно мовить Оберто, відсовуючи спорожнілу миску. — Тим паче в такому місті, як Альяссо.

— Без грошей, без знайомств, без батька і матері? — в голосі Фантина сарказм лунає вкрай зухвало, майже з викликом. — Месере, я припускаю, що ви краще за мене знаєте закони Республіки. Але я, мабуть, краще за вас розбираюся у житті.

— Допоможи-но мені. — Оберто повільно, намагаючись не робити різких рухів, відкидає ковдру й сідає на ліжку. — Ти пам’ятаєш, що говорив синьйор Бенедетто?… Ет, дійсно, тебе ж тоді не було у кімнаті! Утім, не суттєво, якщо не віриш мені — запитаєш принагідно в синьйора Аральдо. Кожен із них починав звичайним купцем і здобув титул за заслуги перед Республікою.

— Я не можу розпочати звичайним купцем, месере, — уїдливо завважує «віллан». — І давайте облишимо цю розмову. Ви прийшли в Альяссо не для того, щоб перевиховувати таких, як я, чи не так? — Він, відвернувшись, наводить порядок на столику, надміру гучно брязкає ложками, мисками, переставляє невеличкий пісочний годинник, зсовує речі, які раніше лежали в кишенях Оберто, зокрема — й альбомчик. — І, між іншим, — додає, — я тут теж не для того, щоб приглядати за всякими там законниками, навіть якщо вони — магуси! Якби ви мене тоді не змусили… Та все одно, я обіцяв допомогти вам, а не вислуховувати… бозна-що!

— Проте ми ще повернемося до цієї розмови. Іншим разом. А тепер… — Оберто пробує звестися на ноги — і йому вдається! — Скажи, коли повинен прийти Малімор?

— Сьогодні вже був, — бурмоче Фантин. — Тепер — завтра, не раніше опівдня…Месере, можна спитати? Я зрозумів так, месере, що вас отруїли, а потім дали протиотруту, правильно?

— Чому ти так вирішив?

— Ну, я ж не бовдур! Здогадався. Синьйор Бенедетто — він надто вже себе вище за інших підносить, гадає, що довкруж одні телепні глухі. І Малімор обмовився якось…

Оберто киває:

— Ти все правильно зрозумів. Мені дійсно спершу підсунули отруту, а затим — протиотруту.

— Ви так спокійно про це кажете! І коли ми на віллу йшли, я ж помітив, ви зовсім не хвилювалися. Як вам вдається? Я от, якщо на «промисел» іду, завжди трохи нервуюся.

— У тому й різниця. Для тебе це «промисел», ти знаєш, що йдеш проти людей, проти законів людських і Божих. Через те боїшся бути спійманим. А для мене це лише робота.

— Знову повчаєте, месере?

— Глянь на мене.

— Це ще навіщо? — Фантин продовжує безцільно пересувати речі на столі. — Поглядом зачарувати хочете?

— Я хочу, аби ти повернувся до мене обличчям. Чи це тебе лякає більше, ніж спроба потрапити до вілли подести?

— Месере, чи не можна простіше? Ви ж не в академії якихось там мистецтв викладаєте.

— Простіше? Ось, скажімо, звідки ти знаєш, що, не затримавши подих, пірнати в воду небезпечно?

— Та в дитинстві одного разу… перевірив.

— А, приміром, не перевіряв, що… ну, що пити киплячу смолу не варто?

— Та ні до чого ж. Це яким cretino треба бути!..

— А коли вирішуєш, що на сніданок обрати?

— У гаманець заглядаю. Він найправильнішу підказку дає.

— А коли вирішував, що треба допомогти матусі по господарству?

— Я ж, месере, не поміж звірів зростав, серед людей. Як належить поводитися — знаю, навчений.

— А чому думаєш, що навчений правильно? Інших, наприклад, по-іншому вчили вчиняти.

— А Святе Писання навіщо?! Хто по ньому не живе, хіба може… — Він раптом щось розуміє і замовкає. Довго дивиться у підлогу, розгублено хитаючи головою, нарешті переводить погляд на магуса. — Он ви до чого вели, месере! Про заповідь не згадаю яку — про «не вкради» нагадати вирішили? Я ж кажу: проповідь!

— То віриш у Святе Писання і так зневажливо говориш про проповіді? — Оберто не приховує іронії. — Але і до Святого Писання, схоже, у тебе зовсім не канонічне ставлення?

— Хочете в єретики записати?

— Хочу на твоє запитання відповісти. Простіше, як і просив. Коли ти вирішуєш, як діяти в ситуації звичайній, ти спираєшся на знання, правила, закони, закладені в тебе з дитинства батьками, узагалі людьми, які тебе оточували. Але хіба знав ти хоч щось про Святе Писання, коли вперше вдихнув повітря? Ні — проте тоді тебе по життю вела твоя душа. Уже тоді закони Божі були вкладені в тебе.

— Овва! — не витримує Фантин. — Прямо як по-писаному торочите.

Магус усміхається, ледь поблажливо, але приязно:

— Ти не перший, кому доводиться пояснювати, що до чого, і доводити правоту нашого ордену.

— Першим були ви? — простодушно уточнює «віллан». — Ви вже даруйте, месере, але схожі ви зараз на проповідника. Причому на такого, котрий сам не впевнений у тому, в чому переконує інших. Що людина від народження наділена душею, відомо кожному. Зі Святого Писання, коли вам захочеться про це запитать. А що у житті дотримуватися Його заповідей не завжди і не всім вдається — гадаю, ви самі про це знаєте.

— А чому, як гадаєш?

— Грішні ми за природою своєю. Та й світ не досконалий, оскільки споганений Сатаною. Тут би хоч половину заповідей не порушити!

— А закони людські — не Божі? Навіщо вони, по-твоєму, потрібні?

— Гадаю, аби примирити природу людську, грішну, з душею її. І з заповідями, мабуть. Хоча вам, — додає після паузи, — все ж таки видніше, ви вчений.

— Та ні, ти правильно сказав: щоб примирити в нас дві природи: небесну і земну. Але коли ти наважуєшся порушити заповіді й земні закони, чим ти керуєшся?

Фантин червоніє.

— Хочете, месере, мене образити, от чим керуєтеся зараз ви! Тільки не вийде! До ладу говорите, красиво, правильно. А нігтем ваші слова колупни — фарба облущиться! Чи закон, скажіть, для одних один, для інших — інший? Чи сперечатиметеся, що нині, як і колись: якщо в тебе є гроші і влада, можеш закони земні зневажать. От і доводиться іншим, хто бідніший і слабший, пристосовуватися. Тут не до земних законів, часом — і не до заповідей! — майже кричить Фантин. — Від суду мирського тікаємо, перед судом небесним намагаємося гріхи відмолити, вимолити бодай відстрочку, хоча б надію на помилування. А ваша братова так полюбляє відбирати навіть її!

— Мені дивно це чути. З усіх можливих шляхів, що лежали перед тобою, ти обрав той, який поставив тебе супроти законів Божих і людських. Бо він видався найлегшим! Але хіба Господь обіцяв, що путь до Нього — саме така?

— Ваша, само собою, тернистіше, месере! — насмішкувато відповідає Фантин.

— Я живу згідно із законами. Більше того, я служу їм — а отже, служу Господу і людям. Ти питав, чому я не перелякався тоді. Відповідь проста: це моя робота. Хіба хвилюється швець, коли шиє чоботи? Чи веннеційський склодув, виготовляючи чергову вазу, нервується більше, ніж робив би це будь-який інший майстер?

— Ну-у, якщо він справжній митець…

— Я не про митців. У тих робота творча, а у мене — реміснича. Я не створюю нічого нового, лише займаюся пошуком тих, хто порушує закони. Виконую свій обов’язок, як можу і вмію. Я — у злагоді із законами і небесними, і земними. Тому надміру не тремчу перед небезпекою: знаю, що правота за мною і закон на моєму боці.

— Кажу ж, терниста у вас путь! Але я б оце поглянув на вас, месере, якби доля по-іншому вами розпорядилася. Простіше простого про законність розумувать, коли черево набите і гаманець повний! От ви мені за послугу мою, як домовлялись, заплатите, тоді і я, може, розмову таку підтримаю на рівних…Тільки, месере, ви на Цинікуллі не дуже розраховуйте, ага. В них потреба у вас відпала, вже даруйте, що відразу не сказав, якось до слова не спадало.

— Знайшлися персні?

— Еге ж! І не тільки персні, а й злодії! І знаєте…

Він не встигає договорити — з вулиці чути людський гомін, слів ще не розібрати, але ясно, що люди вкрай схвильовані. Фантин виглядає у вікно і б’є себе долонею по лобі:

— Забув! їх же сьогодні якраз страчують. За годину, на площі Акацій.

— «Їх»? Кого «їх»?! Утім, не суттєво. Мені треба бути на страті, неодмінно. Допоможи!

— Куди, месере?! Ви і на ногах ледве тримаєтеся!