Замість цього запитує:
— Чи довго я пролежав непритомним?
— Лише кілька годин. Леандро звелів перенести вас у кімнату для гостей і хотів послати за лікарем, але я заборонив.
— Звучить зловісно. Отже, якщо правильно розумію, про мене знає не так багато людей.
— Я вирішив, що ви зможете зайнятися пошуком перснів більш успішно, якщо всі, як і раніше, будуть упевнені, що магус із Ромми туди ж і відбув.
— Не запитую, як вам вдалося переконати свого нащадка…
— Леандро? — пирхає синьйор Бенедетто. — А ви гадаєте, в теперішньому становищі у нього є вибір? І потім, зізнаюся вам, коли стаєш нематеріальним, мимоволі вдосконалюєш майстерність риторики: інколи тільки словами і вдається вплинути на вас, живих. Логіка, сила переконання, проникнення у таємниці людського характеру… Ну, ви розумієте.
— Віддаю належне вашому таланту, — цілком серйозно каже Оберто. — Але якщо ви зробили перший крок, мабуть, продумали і наступні. Залишатися на віллі мені не можна…
— Саме так. Проте, месере, ви зараз не в тому стані, аби піти звідси на своїх двох. І вам потрібне лікування, хоча б огляд людиною, яка знається на цілительстві. Тут, чесно кажучи, мені складно щось порадити: ви ж розумієте, ми, привиди, прив’язані до місця нашого поховання. Тому я погано орієнтуюся в сучасному Альяссо.
— Гадаю, в цьому нам допоможе мій юний друг. Де він, до речі?
Синьйор Бенедетто покашлює в кулак і, набурмосившись, кидає погляд на столик поряд із ліжком. Окрім келиха і пісочного годинника, на ньому лежать всілякі дрібні речі, які були в Оберто з собою.
Зокрема — альбомчик, де магус має звичку робити подорожні замальовки. Альбомчик розгорнутий на одному з останніх розворотів, там — портрет юнака, причому це явно ескіз із картини: помітні навіть контури рамки і частина стіни, на якій ця картина висіла. Стіни з килимом. А на килимі вишивка: блищать перехрещені шпаги і стоять, звівшись на задні лапи подібно до геральдичних левів, кролики.
— У вас дуже влучне око і точна рука, — ніби між іншим зронює синьйор Бенедетто. — Були, оскільки тепер, після поранення… хто може щось стверджувати напевне? У наш непевний час…
Оберто не до сміху, але він регоче:
— Чи не погрожуєте ви, люб’язний Цинікуллі?
— Як вам таке могло спасти на думку, месере?! Я тільки хочу сказати, що існують можливості… різні можливості, якщо ви розумієте, про що я. До речі, чи не відкриєте таємницю: як ви збираєтеся вчинити з історією зі зникненням перснів?
— Іще не вирішив. Може, порадите щось? Як людина з великим досвідом?
Синьйор Бенедетто киває і вмощується поряд із ліжком, у вкрите пухнастим килимом крісло (звичайно, жодна ворсинка килима під ним не прогинається). В очах привида — рішучість і дещо іще, що магусу дуже не подобається.
— Маліморе, залиш нас. — І тільки коли малий виходить із кімнати, синьйор Бенедетто починає «радити». — Грубо кажучи, месере, у вас є два виходи. Ви можете повернутися в Ромму і скласти звіт про те, що сталося, після чого, гадаю, справу буде закрито. Фактично, мій непутящий нащадок здійснив лише один злочин: вчинив тиск на Раду Знатних, аби ті розпорядилися посилити патрулювання вулиць. Погодьтеся, не бозна-що, до того ж, це аж ніяк не ваша парафія. А зникнення родових перснів — справа суто особиста, вона стосується тільки нашої сім’ї, офіційно заяву про неї ми відкликали, складу злочину немає, немає свідків, немає узагалі нічого протизаконного. Власне, ви уже не маєте права займатися цією справою.
— Мабуть, мені дійсно варто було б забути про неї.
Оберто використав «варто було б» не випадково. Навіть лежачи в ліжку, підстрелений і сповитий начебто з благородною метою «якнайшвидшого одужання», Оберто залишається магусом. «Логіка, сила переконання, проникнення у таємниці людського характеру?» Гаразд, пограємо за цими правилами.
Магус пробує непомітно перевірити, наскільки тісно зв’язані руки — на жаль, сповивали на совість, застосувати магію Оберто не зможе.
— На вашому місці я не поспішав би з висновками, — продовжує синьйор Бенедетто. — Пам’ятаєте? — є два виходи.
— І другий?…
— Другий полягає в наступному. З допомогою друзів ви потаємно залишите віллу, видужаєте і продовжите пошуки перснів. Я обіцяю, що будь-хто з тутешніх житців, кого ви тільки захочете допитати, не відмовчуватиметься й розкаже все, що знає. Якщо ж ви знайдете наші родові коштовності… — синьйор Бенедетто витримує театральну паузу, підкріпивши її до нудотності «щирою» посмішкою: — Тоді, гадаю, ми потурбуємося про те, щоб справедливість узяла гору. Адже я знаю, месере, наскільки це для вас важливо: аби винні одержали по заслузі, а потерпілі — хоч якесь compensatio.
— І все-таки я схиляюся до першого шляху: він більше відповідає тому, що вимагають від мене закон і обов’язок.
— Але він і небезпечніший, — скрадливо каже синьйор Бенедетто. — На цьому шляху, месере, на вас може чигати що завгодно: дорожні розбійники, отруєне вино, навіть, дозволю собі припустити, смерть від рани, завданої невдачливим стражником, який натомість чесно виконував свій обов’язок і діяв за законом! Так-так, уявляєте, якою безглуздою випадковістю стала б ваша смерть прямо тут, на віллі Цинікуллі!
— А ви гравець, синьйоре Бенедетто!
— Це комплімент чи образа? Утім, месере, я справді гравець — був ним іще замолоду, коли починав купцем (і, за сумісництвом, таємним агентом Альяссо). Гра, знаєте, напрочуд розвиває витримку і вельми наочно показує, наскільки швидкоплинне і непостійне людське життя. Успіх в ньому — випадково здані козирні карти. Ще вночі я гадав, що вони у вас на руках, усі до одної. А меткий стражник перетасував колоду — і от ми помінялися ролями.
— Усе-таки не остаточно. Деякі козирі залишилися у мене, чи не так?
— Ну звичайно, звичайно. Інакше — хіба ми б зараз розмовляли з вами? Тільки якби хтось подбав викликати вас сюди як привида.
— Персні, так? Ви хочете їх повернути.
Бенедетто Цинікуллі схиляється над ліжком, нематеріальне обличчя його нависає над магусом; очі блищать шалено і люто.
— А ви б, месере, не хотіли? Не знаю, чи зрозумієте ви, безрідний, ті почуття, які переповнювали мене, засновника найзнатнішого роду, коли я дізнався, що наша сімейна реліквія передана — «згідно з традицією»! ха! — до рук невідь-кого! Я не збираюся із цим миритися. Поки живий… точніше, поки існую (і — отже — мислю), я зроблю все можливе, аби повернути персні. Не відступаючи від традиції. Та, якщо завгодно, я готовий… багато на що, месере. Але ганьби треба уникнути будь-якою ціною. Якщо до справи долучитеся ви, можливо, обійдеться без зайвих жертв. В іншому разі… — синьйор Бенедетто розводить руками. — Це погано, але традиція є традиція.
— Ви навіть ладні будете вбити бастарда, — констатує магус.
— Зрозумійте, месере, традиція передавати персні наймолодшим нащадкам роду Цинікуллі по чоловічій лінії виникла не заради того, щоб плодити бастардів. За кілька десятків років — відтоді, як я спочив, і до мого воскресіння — не надто вибагливі нащадки роду переінакшили традицію по-своєму і почали роздавати персні всім підряд, щойно примудрялися наплодити достатню кількість виродків. Знову опинившись на цьому світі, я подбав про те, щоб повернути персні у сім’ю — і на це згаяв майже тридцять років! Так, я був обмежений у пересуванні та діяв за допомогою інших людей… і не тільки людей, як ви переконалися. А тепер усі мої старання обернулися нічим: традиція, яка мала загнуздувати плотську нестриманість і невибагливість моїх нащадків, ні до чого не призвела!
— Так часто буває, — дипломатично повідомляє Оберто.
— Облиште пусті філософствування! Цю справу можна завершити лише двома шляхами. Персні повернуться сюди, якщо бастард помре або якщо всі претензії на приналежність його до роду Цинікуллі будуть зняті.
— Або вони не повернуться на віллу. Третій шлях, ви про нього подумали?
— Рано чи пізно, так чи інакше — але повернуться. Це лише питання часу, повірте, я знаю, про що кажу.
