Смужка сміття що означує найвищий прибій всохлі півники і очерет гіллячки і журавлина приваблює зір ця важлива лінія що нею природа позначує край луки.

Виразна тривала природня лінія котра влітку нагадує мені що колись тут куди б не пішов стояла вода. Часом рядок дерев нагадує про те ж саме. Рештки луки наповнюються тисячами бухточок оповідають тисячі легенд тому хто вміє почути їх. Наше лугове Середземномор’я. Легке підвищення води довкола дерев на луці — де дуби і клени забрели далеко в море — а молоді берестки часом скупчуються довкола скель що стримлять над водою — наче захищають бережуть їх щоб не змило водою хоч насправді саме завдяки їм вони появилися і вистояли. Спочатку прийняла і затримала їхнє насіння а тепер тримає ґрунт де вони ростуть. Приємно згадати повінь Підніматись вздовж ріки одним берегом а вертатися вже іншим цією стежкою що звивається гнучкіше ніж сама річка — не пройдеш по кризі — будь ласка йди цією стежкою це навіть краще — піддатися її вигинам. Поміж найвищою познакою і теперішньою водою всього від кількох футів до кількох родів. Коли вода виходить на дорогу то й настрій підноситься — огорожі пропали. Йду рівниною — трапилася гусінь на снігу

Земля така гола що коли дивишся то й сам ніби мерзнеш.

Сьогодні мені відкрилося щось нове коли йшов понад лугом — кожні півмилі уздовж річища здалеку угледів лід поколений мабуть під час замерзання під тиском іншого льоду — тонкі крижини стали дибки і відбивають сонце наче безліч дзеркал цілі флотилії сліпучих вітрил. Картина дивовижна — на десятки родів тонкі крижини здибилися — наче флот натужно пробивається вгору проти сонця — крижаний флот

Дивовижно як тріщини у кризі на луках часом тягнуться на десятки родів від води через сніги в полях довкола.

Варто лише людині заходитися щось городити як природа приєднується і завершує роботу. Фермер не годен зорати аж попри самі жердини чи мур що сам зладнав — і вже де не візьмись живопліт а то й гайок.

Сьогодні знайшов яблука ще зелені з-під снігу — І деякі змерзлі й відталі набагато солодші ніж коли свіжі. Солодкі-солодкі. Щось дуже рідне пробуджує в нас шум водоспаду. Воно споріднене з кровообігом в наших жилах. Ми володіємо водоспадом що зрівняється навіть з Ніагарою десь усередині нас. Дивовижно що за натиск і ґвалт творить слабенький нахил у переповненому струмку. Як буйно виявляє свою радість — жвавість — кидаючись стрімголов у свій марнотний шлях мовби збираючись розтринькати себе за півгодини — як він не щадить себе — ораторові чи поетові порадив би я: течи вільно і марнотратно, як той повноводий струмок — невгамовно — може, марнотратно й не те слово. Безстрашно він кидається із найстрімкішої кручі і реве чи ледь дзюрчить, — бо страх лише виснажить його плин. — Рвійність водоспаду навіть при найменшому нахилі! І далі все швидше і швидше.

Важко повірити філософам коли доводять що то лише відмінність у формі елементарних часток, чи квадратних чи округлих — що і спричинює різницю між стійкотривалим спокійним ухилом горба і поривчастою навалою течії.

Варто часом пройтись підліском — де дубові і каштанові пагони женуть знов аж до неба — І мабуть то їхнє сухе листя шарудить під вітерцем і ясніє аж ген по схилах отих пагорбів —

Віриться мені що мандрівники сьогодні ще втішаються благом свободи вештаючись полями замилувані краєвидами — передчуваючи з жалем той день коли все буде поділене на так звані зони відпочинку де лише кілька осіб зможуть вицідити собі задоволення хіба з того що ти лише ним володієш. Коли ходіння Божими угіддями — буде вважатися порушенням маєтків якогось пана. Коли огорожі виростуть на кожному кроці і пастки на людей вигадуватимуть і всякі машинки аби прив’язати людину лише до битого шляху. Дякувати Богові у нас в Америці ще вистачає простору.

13-го лютого

Біг на ковзанах до Сатбері. По літньому чудовий день. Луки замерзли якраз щоб не провалитись — оглядав оті флотилії крижин зблизька. Це щось нечуване Гадаю що вже коли вода замерзла на товщину картону — знявся наглий вітер то тут то там поколов лід і поки вітер і хвилі тримали осколки сторчака — чимдужчий мороз скував їх. На те воно виглядало бо крижини переважно були однаково спрямовані — тобто стоячи з одного боку бачиш їхні торці — з іншого Півн. Сх. чи Пвд. Зах. — їхні боки — усі в основному трикутної форми — як бараняча лопатка? Вітрило злегка зазубрене — як у мушлі Усі вони наче флотилія тисячі рибалок скумбрії під туго напнутими вітрилами морського вітру. Бувало сонце і вітер вигострювали їх до товщі паперу і ті тріпотіли шаруділи і весело дзеленькали. Я мчав крізь них і друзки летіли за мною.

Здавалося вони здибилися зумисно щоб віддзеркалювати сонце — вбрати річку і причарувати мандрівного ковзаняра. Хто скаже що їхня основа невидима якщо вони викликають таке захоплення у ковзаняра? Кожні півмилі чи милю по ріці бачиш ці кришталеві флотилії. Природа великий імітатор і любить повторюватись. Вона марнує свої дива. Ось що вражає мене в її мистецтві якщо це можна назвати мистецтвом — вона не вимагає аби її поцінували — не прагне привернути увагу.

Не легко ступити на лід і зійти з нього — Але коли ти вже там то все гаразд. З країв він тане —

знову бачив сьогодні за півмилі від Сатбері піщану пляму — де сподівався знайти якісь сліди індіянців. Через дюжину родів розпізнав фундамент оселі — і одразу ж поруч угледів багато осколків кременя — мені часто вдавалось розпізнати ці місця за півмилі — наблизився і підібрав наконечники стріл. Нараз оглянув і все що стосувалось ботаніки — і першою квіткою була Ictodes Foetidum

Бачив у нагрітому замуленому струмку в Сатбері — розпустилася скунсова капуста над водою. Кінці пуп’янків побиті морозом але плід здоровий — один вже розпукся — перша квітка о цій порі року — бо це квітка — мабуть і місяця не обійдеться без квітки.

І мох — то червоний то зелений — червоний мабуть цвіт.

Про античність — Котрийсь із наших старих занедбаних шляхів у глушині означених лише кілками і діркою погреба з цегли де останній мешканець поліг жертвою непомірності 50 літ тому разом зі своїми голими виснаженими полями довкола — нагадує мені про античність більшу і ще віддаленішу від Америки ніж кургани Етрурії. — Вже не кажу про піднесення чи падіння Риму.

Важливо помічати не лише те що нас беззастережно тішить — а й замислюватись про те, що нам не миле.

В суспільстві — в елітних суспільних закладах — відчувається якась поспішність Коли нам дітям ще рости і рости ми вже маленькі дорослі. Ще немовлята а вже поспішаємо відірватися від грудей нашої великої матері а далі хочемо вижити лише спілкуванням поміж собою.

Я щось не дуже довіряю способові відновлення виснаженого ґрунту коли покладаються лише на угноєння — і не додають трохи перелогу чи намулу

Чимало бідних студентів з запаленими очима могли б скористати набагато більше і фізично та й інтелектуально аби замість сидіння допізна за книжками спали б не гірше за останнього дурня.

Чи варто кожному аж так отесуватися — це все одно що не лишати жодного клаптика землі необробленим. Хтось та мусить підживлювати щорічним відмиранням листя свої ж таки ліси.

Бачив з півдюжини корів на волі збилися на забутому пасовиську як у загорожі в себе.

Середа 11-го червня

Минулої ночі — чудова літня ніч не надто тепла місяць не зовсім повний — після кількох днів дощу. Ходив до Тихого Плеса уздовж колії вертався гончаревим пасовиськом і шляхом на Сатбері. Спочатку побоювався що буде надто багато білого світла — наче бліді залишки денного світла — а не жовтого похмурого сновійного світла — що буде наче полум’я свічки вдень але вже коли вийшов з містечка і заглибився в ніч, стало краще. Чую дрімлюг і бачу кілька світляків на лузі Судячи з тіней що вгадуються у нерівностях глинистого берега в Яру, варто оглядати усе при місячному світлі — та й при денному — щоб мати повне враження про них — Цей берег виглядав набагато пласкішим вдень у яснім світлі, але тепер глибокі тіні виявили нерівності. Виступи підкреслюються темними тінями.