А дим валить з нори і валить — вже геть усю печеру заповнив. Кашляючи та задихаючись, відступив Івась у кінець печери і почав спускатися тим лазом, що передніше побачив. Певне, тягло десь у підземелля, бо диму повнісінько було й там. Перелякався Івась та й ну ж бо втікати. Лаз петляв з боку на бік, заходив у глухий кут, розгалужувався, і малий козак разом з ним завертав. Вже й диму не стало чути, а він знай біжить, не розбираючи дороги.

Врешті спіткнувся та й заорав носом у землю.

— Господе, твоя воля! — каже. — Хто ж се на мене так завзявся!..

І заплакав, бо хоч і козак був, але ж малий ще. Стояла кругом глуха могильна пітьма. Ні вітерець у ній не повіє, ні пташина яка не озветься — лише чутно було його хлипання. Аж за хвилю чи й дві припинилися сльози. Що ж його плакати, думає Івась, — ділу все одно не зарадиш!

Подумав трохи та дістав губку і роздмухав її. Як загорівся огонь, то побачив малий козак, що лаз високий зробився, з круглим склепінням, а від нього у всі боки розходиться ще кількоро хідників.

— Ну, і куди оцеє тепер мені йти? — питається сам у себе.

Постоявши трохи, зміркував Івась, що таки треба вертати назад. Може, дим уже й розвіявся. А, може, й шукатимуть його, — вже ж Барило побачив, що одного козака нема! От подався він угору, присвічуючи губкою, котра то розгорялася, то пригасала. Хідник ішов прямісінько, нікуди не звертаючи; далі почалися східці. Почав підійматися ними малий козак, а в самого серце завмерло: не було тих сходин, коли він тікав, бо загримів би з них у темряві!

За хвилю скінчилися східці, й опинився Івась на рівному майданчику. Присвітив та й бачить: три лази чорніють у стіні. Й усі врізнобіч провадять.

Отоді й утямив малий козак, що заблукав під землею.

— Оце гарно, — каже.

Та й сів під стіною. А що було робити?

Отак із годину сидів він, утомлено схиливши голову на коліна. Скувала його така змора, що й пальцем годі поворухнути.

Коли ж чує зненацька: немов щось загукало під землею.

Вмить де й утома поділася — схопився він, як обпечений, і давай прислухатися. За хвилю голос той знову почувся, ще ближче. Поміркував Івась та й утямив, що гукає в одному з тих трьох лазів.

— Агов! — крикнув він, склавши долоні сурмою.

— Ов! — прогучало десь далеко.

«Се мене хлопці шукають, — думає малий козак. — Певне, нору розкопали та побачили, що там печера й підземелля»!

Звернув Івась у той лаз і прислухався знову. Тихо було як у могилі, тільки серце калатало. Рушив він уперед. Насилу кроків з десять ступнув, — а попереду блимнув огник!

— Агов! — знову крикнув Івась і помчав уперед чимдуж.

Огник блимнув і погас, та за мить засвітився знову. Біжить Івась, уже й захекався, а вогник все далеко та й далеко.

— Не чуєте чи що, йолопи! — у відчаї заволав Івась. — Тут я, тут!

І знову блимнув огник та й погас.

Зупинився малий козак, дмухнув на губку і роззирнувся зокола. Аж тепер угледів він, що хідник височенний зробився, у чотири чоловіка заввиш, і провадить углибину. Доторкнувся Івась до стіни, аж то не пісок, а камінь.

«Се вже я в самісіньке серце землі спустився, чи що?» — думає він.

Та й попростував уперед. Ішов хідник під укіс, та вже все одно було: кудись він мав допровадити.

Урешті зробився він такий широченний, що світло від губки й до стін уже не досягало. Дмухнув Івась на неї та й бачить: темніє щось під стіною.

Підійшов ближче, коли ж то чоловік сидить. Вбраний у позолочений панцир, при боці меч зі срібним навершям, а на колінах лежить шолом. Ні слова не каже, тільки дивиться на Йвася.

— Гей, — питає його малий козак, — ти чого тут сидиш?

Та й простягнув руку. Насилу доторкнувся до нього, а той і розсипався на порох.

«Мрець»! — зрозумів Івась.

І став у нього чуб на голові дибом. Рушив уперед, тримаючи палаючу губку над головою, а під стіною цілий ряд небіжчиків сидить. Були там жінки у таких сукнях, що Івась і не бачив їх ніколи, дівчата в намистах зі шляхетного каміння й золотих вінцях, дідугани з сивими бородами… кого тільки не було там! Тхнуло від них такою давниною, що Івасеві мимохіть пригадалися характерникові казки. Іде він, іде, а ряд той усе не кінчається.

Аж попереду знову свінув той огник. Став Івась та й дивиться на нього.

«Се блуд мене водить підземеллями», — майнула у нього думка в голові.

Та майнула вона і щезла. Рушив Івась на той вогник, бо більше нікуди було йти. А вогник уже й не гасне. Побачив малий козак, що світліше стає довкруги, а хідник зробився справжнісіньким коридором, вирубаним у суцільному камені. І провадив той коридор униз та й униз.

От пройшов трохи Івась та й бачить: неначе заграва займається у пітьмі. Що глибше він спускається, то дужче стає те світло. А вогник уже не пропадає та знай прямує до тої заграви.

Аж ось видно стало в коридорі, як удень, і ще здаля побачив Івась височенну камінну браму. Накреслені на ній були якісь химерні знаки, а довкола горіли смолоскипи. Почувся чийсь регіт, і перед Івасем раптом десь узялося дитинча з палаючим віхтем у руці. Очі його були червоні, мов жаруки, а замість ніг були курячі лапи. Крутнулося воно — і щезло, мов туман на воді.

«Господе, — думає Івась, — та се ж потерча»!

Підходить він до брами, а вона й розчинилася перед ним.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Івась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи вгорі, капає на них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть височенне старе свічадо. Таке давнє воно, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього і зупиняється. У свічаді клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Івась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І оберіг приніс?

— Приніс, — каже Івась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває, — каже Івась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами сей оберіг, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Івась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Івась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і впізнав, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

— Який же козак із мене був би, якби я віддав образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене всі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені сей оберіг, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до богів, бо тут не владарюють вони і їхній Оберіг не має тут сили! Втретє кажу тобі: віддай образ Тієї, що була колись моєю сестрою!

— А зі мною що тоді буде? — питається Івась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже дива Обида. — Що буде, питаєш?