За сивої давнини мешкав на хуторі неподалік од Любомира старий козак на прізвисько Галай. Із-замолоду пробував він на Січі й уславився як первий рубака та одчайдух, що, як у пісні ото співають, не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота; та як відчув під старість, що вже на силі не змагає і шаблі в руках не вдержить, то вернувся доживати віка на батьківщину. Стояв той хутір на березі річки Красниці, котру ще прозивають Красилівкою, а доокруж, скільки око засягне, лежало дике поле, що поросло височенними травами, гаями та перелісками, порізане руслами річок та потічків, котрі в ту Красницю впадали, — тож, не знаючи дороги, туди годі було й утрапити. Як проходили, бувало, тією стороною татаре, то шарпали Любомир та Жашків; може, й до Красилівки завертали б, та була в них недобра пам'ять про тую місцину: год із кількоро тому гетьман коронний Конецьпольський зо своїм вояцтвом зайняв татарський кіш під Охматовом і гнав невіру аж до річки, а там виполонив їх упень, що й одна душа не спаслася.

Було тому Галаєві вже год із вісімдесят. Тоді люди так довго не жили на світі: як дотягне, бувало, хтось до сорока років, то се вже й багацько вважалося, бо війни, та пошесті, та орда косили люд хрещений, немов траву. Січовики за те життя й не держалися — у них так велося: або чужу голову зняв, або своєю наклав, аби лиш у руки не дався та зостався козак козаком. Тим-то й дивно було всім, що Галай вік звікував у боях, за Перекоп ходив і в Чорне море, з Наливайком криваве жниво збирав і на Солониці порубаний був та постріляний, — ще й стільки ото год зумів прожить на білому світі. Казали на Січі, що ні меч його не бере, ні куля не йметься, бо з нечистим накладає і від смерти заклятий. Хтозна, чи правда тому була, позаяк мав старий семеро синів, котрі з батьком козакували, та всі вони полягли ще замолоду — хто в Криму, хто під Хотином, а найменший під Кумейками склав свою голову. От і лишився Галай на схилі віку з бабою та малим онуком, який ще до зросту не дійшов.

Звали того онука Івась. З самого малку знати було, що то козацьке насіння: у п'ять год уже в сідлі тримався, мов реп'ях, у сім год з пістоля поціляв, що куди тобі, а як почне було на скаку в коня попід черевом перелазити чи повисне у стремені, вдаючи убитого, то старий аж прицмокне од захвату. Не зазнав той сердешний Івась ні батька, ні матери: як заповідалася ота веремія біля Кумейок, то найменший Галай, Петро, привіз його у кожусі немовлям на хутір; сам же як поїхав другого дня, то й слід за ним захолов. Хто була мати Івасева, про те ні дід, ні баба не відали, — тут крилася якась таємниця, і згинула вона разом із Петром назавжди.

Під ту пору, що про неї ми оце річ ведемо, пішов Івасеві вже дев'ятий год. Чи кепсько, чи лепсько, все ж якось жилося їм на тому хуторі, поки настала зима, котрої і найстаріші люди не пам'ятали. Після Маланки почалася така хуртовина, що світа білого не було видно. Лютувало те нещастя сім днів і сім ночей, а як ущухло, то вдарив кріпенний мороз, од якого репало деревляччя і в повітрі плигали жалкі мигтючі скалки. Стара дерев'яна хата вночі рипіла і тріщала всіма шулами та сволоками, двері до ранку обростали білим пухнастим інеєм, і як їх нарешті вдавалося одчинити, на силу Божу відірвавши від одвірка, то з сіней бухала густа біла імла. Звірота польова немов подуріла і почала шукати рятунку на обійсті: налізла до хати сила-силенна мишви ріжного роду та виду, а затим стали переселятися у повітки та ожереди і ховрахи. Їй-бо, такого і світ не бачив! Як на лихо, розвелося ще й до гибелі вовків. Чутки ходили, що в Жашкові вовчі тічки посеред білого дня на ринку роздирають людей; під Любомиром їх стільки зібралося, що війт узброїв усіх чоловіків у рушниці та мушкети і вчинив на сіроманців достеменну облаву. Балакали, ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да недоляшки, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести. Ще балакали, ніби то мерці повставали з давніх могил, котрих на правому березі Красилівки була сила-силенна, і тепер бродять у вовчій подобі, щоб напитися живої крови. Не знати було, правда тому чи ні, бо люди такі, що збрешуть за трьох дурних; аж якоїсь днини прийшла вовча тічка і під хутір.

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє нещастя.

— Бери порох, кулі… все оружжя, котре є! — гукає до Йвася.

— А що там такого? — питає Івась.

— Вовки нас опали!

Скотився Івась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було — тільки сірі спини вовтузяться.

— Набивай мушкети! — каже Галай онукові.

А сам як бабахне із горлача[1] цілою жменею куль — вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

— На осьо! — каже Івась та й тицяє дідові набитого мушкета.

Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець.

Вже й пащу роззявив, а Йвась ухопив пістоля та й гукнув йому простісінько в горлянку.

— Діду, — кричить, — діду, я його забив!

А старий тільки зиркнув на нього.

— Заряджай, — каже, — оружжя… ще не кінець!

Усеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею погнали через річку на Дрижиполе, — а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші.

Одної такої днини випустив Галай коней зі стайні й засідлав онукові гнідого жеребця. Дикий то був кінь, і сплоха ліпше було до нього не підходить, бо завиграшки міг чоловіка вбити, — лише Івася любив, і як той гнуздає його, то гнідий стоїть, мов укопаний, та тільки вухами пряде.

— А ну ж бо, прожени їх, сину, до Гойсихи й назад, — та так, щоб мило з них летіло! — каже старий.

Івасеві й стремено не треба було держати — вмент вихопився у сідло, як вивірка. Почув жеребець на собі вершника, заіржав і став диба, виваливши скажені баньки.

— Ох ти ж, вовча потраво! — гукнув Івась і свиснув у два пальці.

Хоркнув гнідий і рвонув із усіх копит, аж грязюка полетіла навсібіч, а за ним і табун посунув купою. Добрячий був кінь: не зуглядівся Івась, як промчав по оболоні, обігнув мочарища, що починалися в тому місці, де Красилівка розливалася озером, і вихопився в чисте поле. Пішов жеребець учвал, що й дух забивало. Трапилася їм одна річечка, що впадала у Красницю, — вмент перескочив її гнідий, трапилася друга та третя — і через них перехопився, аж на четвертій раптом спіткнувся з доброго дива і був би заорав храпами в землю, якби його Івась не підірвав вудилами.

— Ось я тобі, гаспиде! — насварився на нього малий козак.

Жеребець захропів і помчав іще хутчій. Верстов за кількоро було над тою-таки річкою старе село Гойсиха, котре належало панові маршалку Любомирському. Зараз між Красилівкою та Гойсихою тільки рілля чорніє, а за тої пори було там двоє озер, о ліву руч і о праву, і кругом такі трави росли, що комонник з головою сховається; от проїхав Івась поміж тими озерами, під самісінькою Гойсихою завернув та й помчав берегом. Біля хутора височіла гора, де, казали, стояло колись давнє городище; як із коней уже й мило почало падати, то Івась ходу збавив, перебрів непоспіхом декілька річечок і поволеньки виїхав на тую гору.

Хоркали й тупотіли коні, хвиськаючи себе хвостами, а він сидів у сідлі й роззирався наокруж. Гарна та місцина зараз, та ще краща була вона за тої давнини! У бурій кошмі дикого поля, мов стьожка, звивалася Красилівка з її крутими берегами, вербами та комишами; на правому березі, од Охматова, бовваніло кілька давніх могил, а ближче, над самісінькою річкою, видно було і менші гробки, круглі да невисокі, та так багацько їх, що годі й полічити. Трохи оддалі половіло очеретами Дрижиполе, — через те його так прозвали, що тремтить і вгинається там земля під ногами, як рядно, й не один чоловік потонув у тій багві. Глянув Івась о ліву руч — і версти за дві уздрів ще один пагорб, що лежав над річкою, неначе той ведмідь із бурою вовною, бо схили в нього були положисті, заріс він чагарями та всяким хабуззям, то й видавався темним та кострубатим. Кажуть, бозна за якої давнини стояли тут два городища, а на полях орали і сіяли, — тільки ніхто вже не пам'ятав, що то був за люд і як прозивався… Гай-гай, багацько ж води втекло відтоді! Немає сьогодні на берегах Красилівки і сліду од тих пагорбів, та й могил немає теж, геть розорали їх, річка запливла землею і вербами позаростала, — лише приказка й зосталася: жили тут люди до нас, житимуть і після нас.