Як сказав він се, то здригнулася стріла, почала звиватися, а тоді скрутилася і засичала. Дивиться Івась, а характерник у руках гадюку держить.
— Господе, Твоя воля! — зойкнув Івась.
Вдарив Козуб тую гадюку об стійло головою, кинув додолу і роздушив чоботом.
— Оттак-пак! — озвався він урешті. І втер чоло рукавом.
— Що то було?! — вирячивши очі, питає Барило.
— Смерть то була! — каже понуро характерник. — Тільки не моя, а його… — та й кивнув на Івася.
Зблід малий козак.
— А хто ж се на мене так завзявся? — питає в Козуба.
— Знайшов хтось шереметську стрілу, набив її на держак і перо почепив, а тоді закляв на твою погибель, — каже характерник. — Тільки не знав, що людське оружжя тебе не вбиває… Через те і рана неглибока була.
— Я он і лука того знайшов!.. — каже Івась.
Та й показує характерникові.
— Ану дай сюди… дай! — раптом каже Барило.
Взяв того лука, глянув на нього та й притьма вибіг зі стайні.
— Куди се він? — питає Івась.
— А ти ще не здогадався? — каже характерник. — Ну, зараз побачиш!
За хвилю вертає Барило, а з ним цілий гурт козаків із хлопчачого куреня.
— То чий се лук? — питає у них Барило.
— Барабашів, Барабашів! — загаласували усі. — Осьо й мітка на ньому! Се його лук, гицля такого!
— Так утікав із Січи, що й лука згубив, — каже Ладько. — А де його знайшли?
— Та… далеко звідціля! — каже Івась. І похопився зразу: — Як се — утікав?..
Сплюнув Барило.
— Поцупив, песький син, коня в Стеблівському курені й дременув світ за очі! Ще й оружжя моє взяв із собою…
— А чого ж, — каже Івась, — у степу воно йому згодиться!
Зиркнув на нього Барило та й зареготався.
— Сам я винен, — каже, — не розгледів, що з нього харциз росте, а не козак! От і маєш…
— Та річ не в тому, — встряв характерник. — Не міг він заклясти сюю стрілу, бо на теє могутнього бісуркана треба! Хтось, певне, дав йому се оружжя, а хто — про се і балакати зайве…
Тут і сяйнув Івасеві здогад.
— То він звіздареві служить! — вигукнув малий козак. — Недарма ж і огонь розвів у ямі, щоб мене задушити…
— А татар на нас хто нацькував, як ми рибу ловили! — каже Найда. — Він же, гицель, іззаду йшов, а як щез, то за хвилю й вони появилися!..
— Ну, от, — каже характерник, — знаємо тепер, хто капості чинитиме нам у дорозі…
Та й махнув рукою.
— Ходімо, — каже, — обідати!
Вже за полудень хилилося, коли вони вивели коней зі стайні. На обох січових жеребцях була добряча збруя — не нова, але притерта вже, а на поводового ще й сакви прив'язали із харчами та оружжям.
Плигнув Івась у сідло та й ляснув нагайкою по халяві.
— Ех, — каже, — шкода Січ покидати! Так добре було тут…
— Гей, козаче, — каже йому характерник, — стільки ще прийдеться згубити в сім житті! Не привикай ні до чого, бо жаль буде. А як утратиш, то не шкодуй… Краще візьми осьо!..
Та й дає Івасеві два пістолі, ріг із порохом та ладунку.
— Умієш із цим обходитися?
— Ще й як! — каже Івась, засовуючи пістолі в сідельну кобуру. — Хоч мені більше лук до вподоби.
— Ну, то тримай од мене дарунок, — каже Богун, подаючи йому сагайдак зі стрілами.
Заглянув Івась усередину та й свиснув.
— Добрячі стріли… турецькі! Отакі я на ярмарку бачив, та купити не було за що.
Коли ж тут біжать і Найда з Ладьком. Захекалися обоє, мов ті хорти.
— На осьо! — кажуть. Та й дають йому якусь торбину.
— Що тут? — питає Івась.
— Коржі, — каже Найда. — Од нашого куреня!.
Розв'язав Івась торбину, одламав шмат і покуштував.
— Ого, — каже, — добренні коржі! А то ми в дорогу тільки пшона взяли та конини.
Коли ж тут заіржав гнідий, аж виляски пішли.
— Ну, — каже характерник, — пора!
— Нехай же Батько Троян буде з вами і пречиста Лада, — каже їм Богун.
— Нехай береже вас обох сила та міць небесна! — кажуть Ганжа з Кривоносом.
— Вертайтеся хутчіш! — каже Ладько.
Пхнув Козуб свого коня та й поїхав до брами, а Йвась із поводовим за ним услід рушив.
— Гайда на вал! — каже Найда Ладькові.
Вибігли вони на забороло та й поставали. Туман був над степами, що й могил не видно. Дивляться козаки, аж Івась із характерником вже й місток переїхали.
— Егей! — заволав Найда.
Пришпорив характерник жеребця і погнав учвал понад берегом. А Йвась озирнувся, махнув їм рукою та й услід за Козубом помчав. Ще хвилю мріла його постать, а потім ковтнула її імла.
