Хоркнув жеребець і затупотів копитом; Івась вдарив його п'ятами та й побрався з пагорба в діл. Аж дивиться, в одному місці круча обвалилася: лежать поперек стежки костомахи, на них залізна кольчуга, поточена іржею, і череп оддалі.

Була то, либонь, якась давня могила, що їх подибується в тім краю чимало і досі. Злякався малий козак і хотів було об'їхати ті кістки стороною, а жеребець ані руш — тільки оком косує та хропе.

Зліз Івась додолу та й угледів, що валяється під копитами якийсь камінець. От узяв він його, коли ж гнідий диба став та як заірже — тоскно й моторошно, аж мороз по шкурі продер.

Був то не камінець, а химерна лялька з якогось чорного шкла, так прегарно виточена, що одразу було знати, — неабиякий мистець доклав і рук, і хисту до того творіння. Кшталтом вона скидалася на людську постать, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й одіж, і візерунки на поясі, — геть чисто все на ній видно, така то робота була тонка.

Глянув Івась на ту кольчугу й на того черепа, виліз на коня та й перехрестився.

— Царство тобі небесне, хто б ти там був! — каже. — Уступися ж мені з дороги, бо я теж козак, хоч і малий ще!

І допіру він теє промовив, як жеребець рушив з місця, помалу обійшов ті костомахи, а тоді як рвоне з усіх копит, то тільки смуга за ним лягла.

Увечері дістав Івась тую ляльку з-за пазухи та й показує дідові.

— Осьдечки, — каже, — яке я диво запопав, дідуню!

Глянув на неї Галай та й гукає до жінки:

— Горпино!

— А що? — питається вона з пекарні.

— А ке лишень сюди огню!

Взяла баба Горпина свічника, котрого добув старий колись на Литві, позапалювала свічки та й несе до столу. Була вона висока й кощава, а що хустку зав'язувала ріжками догори, то трохи скидалася на чорта.

— А се що за божок? — питається Івася.

— Не чіпай, бабо, — каже їй онук, — то моє!..

Дід узяв тую ляльку й оглянув зусібіч.

— Гай-гай, — каже, пахкаючи люлькою, — та воно ж давнє, як світ… Ще й бозна з чого зроблене, бо се не шкло й не камінь! Де ж ти його вискіпав, сину?

— На городищі, — каже Івась.

Та й розказав усе, як було.

— Господе милосердний! — сплеснула баба руками. — Та нащо ж ти його до хати приніс? Чи ти не знаєш, що із могили нічого брати не можна, а то ще якого лиха накличеш?!

А дід знай люлькою пахкає та мовчить.

— Бо не пускав мене він, — каже Івась, насупившись, мов бичок.

— Хто?!

— Чоловік отой… що в кольчузі!

— Мрець?

— А не хто ж іще!

— Та чого ж це він тебе не пускав, га?

— Він… — Івась понурився, — …він хотів, щоб узяв я цього божка!

Дід підняв голову і гостро глянув на нього.

— Навіщо?

— А Господь його святий знає!..

У хаті зробилося тихо-тихо, тільки чутно було, як полум'я гуготить у печі.

— А далі що було? — поспитався Галай.

— А я і зліз додолу… Як сховав його за пазуху, то гнідий зразу і з місця рушив… а то було хоч огня йому приклади!

Баба вдарилася руками в поли.

— Тра вбиться, Їй-Богу! Та що ж ти оцеє накоїв, іродовий сину! Да чи ж ти дурний такий ізроду, чи в дурного зимував! Да чи ж ти причинуватий, чи таки пришелеповатий! Да щоб тобі ж добра не було, бестіянська дитино! Ану бігом сідлай коня та вези його туди, де взяв!

— Цить, жінко! — каже їй старий. І до Івася: — Де тії костомахи лежать?

— Там… під кручею!.. — буркнув Івась.

— Просто на стежці?

— Еге ж…

Галай довго мовчав.

— Треба буде поїхати завтра та поховати!.. — озвавсь він урешті. — Теж, видать, воїн був…

Баба знову хтіла було у заводи завести, але старий так зиркнув на неї, що їй і річ одібрало.

— А що ж воно тепер буде, діду? — поспитався Івась, коли баба вшилася до пекарні.

Галай погладив його по голові.

— Що Господь дасть, то те й буде… — одказав він. — Либонь, так треба було!

— Кому?

— Хто ж про те знає! Он завтра поїдемо та глянемо, хто то похований…

Другого дня засідлали вони коней і подалися на городище. Приїхали та й бачать, що лисиці та чокалки [2] за ніч порозкидали ті костомахи по всьому схилу.

— Ого, — каже старий, озираючись доокруж, — се, певне, якийсь богатир був! Глянь, меч який довгелецький… тепер такими ніхто й не орудує!

— А он щит, діду, валяється… — озвався Івась. — Та здоровезний! Невже такі люде раніше були?

— Колись не ті люде були, що ниньки! — зітхнув Галай, злазячи із коня. — А дай-но мені заступа…

Викопали вони яму на самісінькій горі й поховали тії костомахи.

— Видать, у бою поліг, — каже старий. — Бач, як хоронили за старосвітчини — з конем, оружжям, ще й жінку клали в могилу, щоб і на тім світі була йому втіха!

— Живу?! — не повірив Івась.

— Хтозна… кажуть, жінки тоді самі себе вбивали, щоб і на тому світі з чоловіком не розлучатися!

— А що ж то за щит у нього такий? — питається Івась.

— То, сину, з білої криці… тепер і не знають, як її варити! А по тій криці золоті візерунки були… бачив?

— Еге.

— А колесо посередині?

— Таж певно, що бачив! — каже Івась. — Та й що?

— А те, — каже старий, — що у тому колесі такий божок викарбуваний, як отой, що ти найшов учора…

— А й правда, — каже Івась. — І що з того?

— Та от гадаю я, що було воно для того богатиря, як ладунка з Образом Божим, котору ото на шиї козаки носять! Либонь, недарма він його тобі передав, — тільки хтозна, що з того ще буде…

— То я зараз однесу йому, та квит!

Дід гірко засміявся.

— Е ні, сину… взяв, то носи! Бо недарма таке оддають і беруть недарма…

— То треба було, аби я цю ляльку взяв?

— Може, й треба… — Дід пахнув люлькою. — Не бійся, сину, — що судилося, того й конем не об'їдеш!..

От і забули за ту пригоду. Минув тиждень, минув і другий. Настала весна. Тут бути б теплу, та знову почалися морози, а за ними віхоли та хуртовини. Закидало хутір снігом і геть одрізало від білого світа — хіба конем перехопишся до найближчого села купити соли чи кременя до рушниці.

Якось увечері сиділи всі троє у світлиці. Старий ладнав кінську збрую, баба мотала куделю, а Йвась їй помагав. Дім у Галая був по-панськи збудований: на дубовому помості, о дві кімнати, й навіть шибки у вікнах були, хоча шкло тоді цінувалось як золото. У світлиці топилася кахляна груба. Надворі лютувала завірюха, Й вітрюган раз у раз гуркав віконницями.

От баба мотала куделю, мотала, та й раптом звела голову.

— Старий! — каже до діда.

— А що?

— Хтось до обійстя прямує. Пішаниця.

Галай кинув роботу і прислухався. Знав-бо, що в баби слух незгірше, ніж у собаки: було, вертається він із Січи, то жінка вже за річкою чує його коня, — ще й на поріг не встигне чоловік, як вона давай клясти його та на свою гірку долю нарікати.

— Нехай мене хрест святий поб'є, коли я щось чую! — каже врешті старий.

— А я кажу тобі, старий бевзю, що йде! — вперто повторила баба. — О… вже й під ворітьми!

Галай узяв пістоля і, насунувши шапку, вийшов надвір. Івась притьма схопився з лави.

— А без тебе там не освятиться, чортова тінь! — крикнула йому баба. — Ану сиди на місці, бо вб'ю!

— Як то, може, татаре! — каже онук та, ухопивши запоясника, й за дідом.

У сей же мент загуркало щось у ворота, як на ґвалт.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував чоловічий голос.

— А хто ти такий, сучий сину? — питається Галай, звівши курок. Бо за тої лихої пори поночі було й не одчиняй: всякого люду степами вешталося.

— Пустіте хутчій, а то погибаю!

— А ти одвічай, чортова тінь, коли питають, бо зараз із пістоля спитаємо! — крикнув Івась. І до діда: — Може, мушкета принести?

— Цить! — каже йому старий. І до того заброди: — Скільки вас?

— Один я… Христом Єзусом клянуся! Пустіть, бо смерть моя!

— А чого б то?

— Вовки опали за річкою, що насилу втік! Та одчиняйте ж бо!

— Бреше він, — каже Івась, — вовків давно вже немає! Діду, я по мушкета!