Галай перепинив його.

— То ти лях? — питається у заброди. — Чи, може, недоляшок?

— Православний я… пана коронного маршалка Любомирського дворак! З дороги збився!

Дід із онуком і перезирнулися.

— То так би зразу й одвічав! — каже старий. — Ми панові маршалку не служимо, але на нього й не ворогуємо! Заходь, чоловіче!

Та й одкинув кутого засова і браму втворив навстежень.

— Мир вам, люде добрі! — каже гість, заходячи у ворота.

Був то чоловік височенний, і в довгій чорній киреї з каптуром.

А більше нічого й не розгледиш, бо темно хоч в око стрель.

— То ходи-но до хати, — каже йому дід.

Як зайшли всі троє до світлиці, то там уже свічки горіли й видно було як удень.

— Слава Богу! — каже прибулець. І перехрестився як годиться.

— Навіки! — каже Галай.

Коли ж тут і баба йому вклоняється.

— Сідайте, — каже, — паночку милостивий, нехай з вами все добро сідає!

Зняв гість кирею, і жахнувся Івась, бо такого лиця ще не бачив. Гостре воно було, мов сокира, темне до чорноти, й очі горіли, як жарини. Вмостився той чоловік на лаві да й каже:

— Щоб оце не ви, то пропав би!

— А то чого б? — питається дід.

— Зайняла мене коло могил вовча ватага та гнала аж до річки. Кінь був зморений, то впав, а я в комишах насилу сховався! Десь уже, либонь, на кавалки його роздерли…

— То ти сам-один у дорозі? — питається дід.

Гість махнув рукою.

— Дав мені пан маршалок охорону… та всі перепилися у Винограді! А мені пильно було до Любомира.

Почув Івась, що гість конем їхав, та й здивувався. Були на ньому високі чорні чоботи, що то ляхи носять, а халяви на литках і трохи не зачовгалися. Як се могло бути? — думає Івась. І шпор немає!

— Дарма, — каже старий, — завтра засідлаю тобі коня, та й поїдеш здоров! Ще й онука пошлю з тобою, бо звідси так просто не виберешся… А зараз сідай за стіл та повечеряємо, чим Бог послав!

— Просимо, паночку, до столу! — вклоняється йому баба.

Улеслива була вона, мов лисиця: своїх, бувало, кляне на всі заставки день проз день, а як чужі в хаті, то хоч до рани її прикладай.

Випили вони за вечерею по чарці, то Галай і питає:

— Чи тяжка ж твоя служба у пана маршалка коронного, чи й не дуже?

Гість усміхнувся.

— Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…

— Ти ба! Та й що ж то за диво?

— А не вгадаєш?

Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.

— То ти що… може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш та на палі садовиш?

— Отеє ти одколов, мосьпане! — зареготався гість. — Да ні… ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!

— То хто ж ти є, коли так?

— Звіздар я, — каже гість.

Дід із онуком і рота роззявили.

— А що ж се воно за лихо, той звіздар? — не втерпів Івась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. — Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?

Звіздар крутнув головою.

— Ох і козак у тебе росте, мосьпане! — І до Івася: — Се ти мене хтів із пістоля спитати, еге?

— Так я ж думав, що то драбута… — каже Івась та й засоромився.

— А то був я! — знову зареготався гість. — Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.

— Ба! — каже дід. — А нащо воно?

— Себто як — «нащо»?

— Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!

— То я ж таки й кажу, — мовить звіздар, — що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А пан маршалок коронний держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.

— А як же зовуть тебе? — питається дід.

— Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Тіберіусом.

Здригнувся Івась, бо якесь то нелюдське було наймення. Та й дідові теє назвисько не до шмиги прийшлося.

— Що ж, — каже він, зітхнувши, — Тіберіус, то й Тіберіус… Добре, хоч не Магомет!

— Та кажу ж бо, хрещений я! — усміхнувся звіздар. — І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.

— Ба, — каже дід, — то ти письменний чоловік! А що ж там пишеться у святих книгах про рай та пекло?

— О, пишеться там багацько всього! — засміявся Тіберіус. — Хочеш послухати?

— А коли твоя ласка!

— Є три світи, мосьпане, — почав звіздар, — Господній Ир, де панує Бог Предвічний і Матер Божа сидить на золотім престолі, Білий Світ, у котрому оцеє ми живемо, і Пекло, що ним заправляє Чорнобог, котрого іще зовуть Триглавом, усім навам господь, владар землі та неба. Тече туди чорна ріка, котрою пливуть на той світ грішні душі…

— То ким же він заправляє, той Чорнобог? — питається дід.

— Багацько у нього слуг на тім світі, та й на цьому світі їх немало! Диви і нави йому служать, відьми і літавиці, змії та перелесники… Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!

— А що ж то за сміливці? — питається Івась.

Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.

— Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них теє лихо окошилося…

Дід похитав головою та й підвівся з-за столу.

— Ох, чоловіче добрий, — каже він звіздареві, — бачу я, що не варто книжками собі мізки забивати! Сама печаль од них та скорбота. Оно у Жашкові їден Біблію прочитав — та й ума рішився! Козакові головне що? Кінь та шабля, та люлька на додачу! А про пекло нехай ляхи читають… Їм там і місце!

На тому й балачка скінчилася. Повечеряли вони та й уклалися спати.

І приснився Івасеві дивний сон…

Лежить він на дні озера. Вода стоїть над ним, неначе шкло. Видно крізь неї небо, листя, що плаває на воді, й гілля молодої яблуні. Він лежить і не ворушиться. Чи живий, чи мертвий, — того він не знає. Аж раптом крізь товщу води поволі починає просягати до нього далека-далека пісня: