Потяг Івась за поворозки та й дістав камінну ляльку. Як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім побігли по ній од верху до низу барвисті блищики.

— Слава тобі, Трояне, — каже водяник, — що сподобивсь я ще раз уздріти образ пречистої Лади!

— То ти вже бачив його колись? — питає малий козак.

— Як ходив Батько Дажбог по землі, мов простий чоловік, — каже водяник, — то на грудях у нього висів сей Оберіг. Така силу мав Оберіг, що скрізь, де проходив Троян, земля вдягалася зеленою травою, на полях виростало жито, а дерева зацвітали рясним квіттям… Гарна пора тоді була, певне, вже й не буде такої!

Озирнувся Івась.

— А що там зверху коїться, не знаєш?

— Пішли вже тії урвителі, — каже водяник. — Посідали на коней та й гаття!

— То можна й мені на білий світ вертатися? — питає Івась.

Підвівся водяник, і борода його заколивалася у жовтій сутіні.

— Що ж, — каже, — ходи здоровий… А доправлю я тебе прямісінько до хати, аби якої пригоди по дорозі скоїлося!

Вклонився Івась йому в пояс.

— Нехай береже тебе Дажбог і Матір Божа, Пречиста Лада, — каже водяникові. — Щоб не ти, то пропав би ні за цапову душу!

Як махнув рукою водяник, то підхопив Івася потік, закрутив та завертів, мов скіпку, та й поніс у темряву. Майнули зграї рибин, зілля підводне, корчомахи, тоді жбурнуло його переверть, засмоктало у якусь темну нору та й потягло; аж ось посвітліло увіччю, а потім якась сила пхнула його вперед — і вилетів він головою сторч та й гепнув на землю.

Озирнувся Івась, а він біля криниці сидить. Видніє на кручі характерникова хата й січове передмістя внизу.

— Оцеє дива! — каже малий козак.

Та й підвівся. Тут побігла з нього вода ручаями, бо мокрий був як той хлющ. Зайшов Йвась у двір, зняв із себе всю одіж, повикручував і розвішав на тину. А сам в одній сорочці сів під хатою та й гріється на сонці.

Коли ж затупотіли копита десь коло брами. Глянув Івась із гори, а то ціла сотня козаків заїжджає в січове передмістя. Всі оружні, як до бою, з мушкетами та ратищами. Коні їхні болотом забрьохані й геть у милі, — видать, не один десяток верст промчали.

«Се, певне, Ладько з Найдою сказали, що мене татаре на аркан взяли, — подумав малий козак. — То кошовий і вирядив братчиків на розшуки!»

Хотів було він побігти вниз і сказати, що вдома вже, та хіба побіжиш голяка? Ще й зморився, мов пес.

А тут і вечоріти почало. Як одіж трохи протряхла, то познімав Івась її і давай вбиратися. Вже пояс обкручував довкола стану, коли чує голоси під кручею.

— Усе об'їздили, — каже Барило. — Одного татарина таки взяли у бран, бо в нього кінь підбився! Божиться і клянеться невіра, що не знайшли вони хлопця в комишах.

Тут поміж дерезою і вигулькнули дві чубаті голови та й попростували помалу під гору.

— А де ж він міг подітися? — питає характерник.

— Каже татарин, що втопився… Зняв кожушину та й поплив, а вода ж холодна! Та там і дорослий козак не переплив би. Озеро здоровецьке, й заворіть коло берега… зразу затягне!

Зав'язав Івась пояса й запоясника за нього застромив.

— То що ви з тим татарином учинили? — питає Козуб.

— Замкнули в льоху… нехай сидить! Завтра ще треба буде залізом припекти.

— Та він у мене й так усе розкаже! — буркнув характерник.

Заходять козаки у двір — та й роти пороззявляли, уздрівши Івася.

— Слава Богу! — каже Івась. Та й зиркнув на здорову пляшку горілки, що Барило її в руці тримав. — А се що, поминки по мені справляти будете? Так рано ще!

Першим отямився Барило.

— Ох ти й халамидник…

— А не казав я тобі, що він мов той вуж: ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. І до Івася: — Цілий?

— Угу.

— Давно тут?

— Ні.

— Як із болота вибрався?

Йвась махнув рукою.

— І не питай!

— А що?

— Дивні дива у цьому світі кояться… — каже Івась.

— Ну, то ходімо до хати, — каже характерник.

Як посідали вони за столом, то Івась і розказав, що то за дивовижа з ним сталася.

— В сорочці ти народився, — каже йому Барило. — Кого водяник у глибінь затягнув, той уже ніколи не бачив білого світу!

— Та се оберіг хоронить його від зла… — каже характерник.

— А чого ж від татар не оборонив? — питається Барило.

Козуб засміявся.

— Оберіг хоронить від пекельної та нечистої сили, та не від людей! Коли Батько Троян створив його, то й гадки не мав, що Триглав осквернить людину…

— Бачу, — каже Барило, — се діло темне, а їсти таки пора… Давай же вечеряти чи що!

— І правда, — каже Івась, — що тут балакати!

От по вечері пішов собі Барило в січове городище, а Йвась виліз на піч та й простягся на теплому черіні.

— Так сей оберіг з'явився у світі ще як і людини не було? — питається в характерника.

— Довго розповідати про сеє треба, — каже той, вкладаючись на лежанці. — Коїлося воно ще тоді, як світ був молодий… Якось відлучився Дажбог, а Триглава настановив замість себе наглядати за землею. Зрадів клятий, поскликав на небо всіх чортів та й зачав по-своєму всім світом орудувати. Приходить Дажбог і бачить: всеньку землю тьма вкрила, пропало все, що він сотворив. Він до Чорнобога, та ба — той уже в силу вбився та й не пускає його на небо! От спустився Дажбог на землю, взяв каміня і на горі Заруб коло Дніпра вчинив із нього образ Матери Божої. Вдихнула Пречиста Лада в нього всю свою міць. Звоював Троян з її поміччю нечисте військо, скинув Чорнобога на землю і знову засвітив сонце та зорі…

— То він і зорі погасив, сей нечестивець? — жахнувся Івась.

— А певно! — каже характерник. — Одне тільки недобре було: знищив клятий усе живе, — й дерева, і траву, і звірів із птахами, — тож лише вітер свистів у всіх усюдах та попіл курівся. От спустився Батько Дажбог із неба та й пішов по землі. Висів у нього на грудях образ Лади. Така сила була в цьому оберегові, що скрізь, де ступала нога Троянова, оновлювалася земля й воскресало все, що Триглав у нівеч звів. Як пройшов Дажбог по всенькій землі, то вернувся назад. На горі Заруб коло Дніпра виліпив він із глини чоловіка… Та як осквернив Триглав його творіння, то побачив Господь, що не буде добра від Нечистого. Став тоді він на тій горі і прорік три слова, од котрих змінився цілий світ.

Як прорік він Перве Слово, то розверзлося синє море і зазяяла у нім Безодня. Страшна та глибока вона була, бо постала тоді, коли брав Дажбог пісок із дна морського. Скинув туди Господь свого брата і навік запечатав її своїм закляттям. І досі сидить Чорнобог у тій Безодні, що зветься зараз пеклом, а його посіпаки та поплентачі лихо чинять по світові.

Як прорік він Друге Слово, то постав у небі Вирій Дажбожий. Поселив там Господь Ладу і всіх дітей її. Сидить Мати Лада на золотім престолі, а довкруг неї душі наших пращурів літають.

Як прорік він Третє Слово, то відокремилася земля од тих двох світів і зробився Білий Світ. Живемо ми в ньому до якогось часу, а по смерті переселяємося у Вирій, де немає горя та лиха…

А Івась ото слухав, слухав — та й запався у сон, як у вовчу яму.

От минув після того один тиждень, а потім і другий. Щоранку ходив Івась до Барила вчитися фехту, і так напрактикувався, що запорожець нахвалитися ним не міг. А тим часом і весна прийшла. Зазеленіли степи, плавні й острови Дніпрові, злетілася сила-силенна птаства, що у вирії зимувало, й такий клекіт, кахкання та курликання стояли, що хоч вуха затуляй. Одної гожої днини зібрав Барило хлопчачий курінь у степу та й каже:

— Сьогодні будемо у війни гуляти. Одні засядуть на старому городищі, а другі будуть брати його приступом. Тільки ж цур, голови одне одному не розбивати!

Та й одділив десятків зо три й послав, щоб шанці покопали на височенній горі, що стояла у полі.