— Які се? — не втямив Івась.

— Та які ж іще! Кабани, певна річ! — зареготався Ладько. — Тут їх до чортової мами — теж рибку полюбляють… Аби лиш сюди не прибігли, бо доведеться тоді у річку плигати!

— А що, люті? — питається Івась.

Ладько пирхнув.

— З'їдять тебе і спасибі не скажуть! Льохи вже поросят повиводили, то злі, як чорти…

— Ну, — каже Йвась, — закидаємо ще раз — та й латата звідціля!

От потягли вони з Ладьком невода попід очеретами, а Найда почав рибу наганяти. Знову в плавнях зашелепало щось, та за галасом і шубовсканням ніхто не почув того. Вилазять вони на берег, вивалили рибу, а Йвась випростався і втер чоло.

— Ху! — каже. — Оце…

Та й не встиг уже нічого сказати — свиснув аркан із плавнів і впав йому на шию.

— Татаре! — зойкнув Ладько.

Тут над очеретами й вигулькнула гостроверха шапка. Допіру загледіли її Ладько з Найдою, так і дременули до річки, покинувши все на світі. А нехристам і діла до них нема — вискочили з плавнів — і до Івася.

Вихопив Івась запоясника і перерізав аркан одним махом. Ще бусурмани не добігли до нього, а він зірвався на ноги та й за хлопцями. Та дзуськи: вискакують з плавнів ще двоє татар та й навперейми.

Бачить Івась, що поміж двох огнів потрапив. Не довго думаючи, завернув убік та в очерети, та й погнав навмання, шубовскаючи у воді.

— Держіть його, йолопи! — заволав хтось ізбоку.

— Алла! Алла! — зарепетували татари та й за Івасем.

«Ну, — думає малий козак, — тут мені й клямка! У плавнях, певне, цілий чамбул засів!»

Та, видно, не гурт тих бусурманів було, бо чує Івась, що іззаду женуться, а попереду й душі не видно. От біжить він, біжить, аж дух із нього випирає. Коли ж ураз пропало дно під ногами — гухнув малий козак з головою у воду і мало не захлинувся.

Замолотив він руками та ногами й насилу виплив на світ Божий. Схопився за купину, прислухався, — а татаре крізь плавні продираються, перегукуючись лютими голосами.

— Шукайте, шукайте! — каже хтось. — Він далеко не втече… далі озеро, а там глибоко!

Почув Івась той голос та й похолов: то був не хто, як сам Тіберіус. Вмент він і втямив, чому татаре за хлопцями не погналися, — їх-бо звіздар найняв, щоб узяти його у бран!

Посунувся він крізь плавні, хапаючись за кущі очерету, бо погоня вже зовсім близько була. Насилу десять кроків пройшов, аж скінчилися зарості, й розкинулося перед ним широке озеро. Бігли по ньому хвилі, а на тому боці були такі самі плавні, що тяглися хтозна й куди. І ніде й душі не видно.

— Ось його слід… очерет потолочений! — гукає Тіберіус. — Бігом, бігом за ним, чортові діти! Коло озера він!

«Отут мені й гаплик!.. — думає Івась. — В одежі не перепливеш, та й далеко дуже… Надінуть петлю на шию та й поведуть туди, відкіль ніхто не вертався!» І страшно зробилося Йвасеві, як ніколи в житті. Незчувся він, аж злетіли з його вуст давні-давні слова, що хтось інший за нього їх промовив:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

Та й завмер, очікуючи, але дарма — тільки вітер зітхнув йому в одвіт, і брижі побігли озером.

І тоді зважився малий козак: скинув кожушину та й жбурнув її ув очерети. Як тому гицелеві до рук попасти, думає, то ліпше поплисти через озеро… Утопиться, то й утопиться!

Коли ж допіру він теє подумав, як завирувала перед ним вода. Дивиться Івась, а з глибини спливає щось зелене й кудлате, неначе пень, що поріс мохом. Ось виринула вугласта маківка, за нею лице з круглими риб'ячими очима та здоровецьким носярою, а тоді заколивалася на воді довга зелена борода.

— Господе, твоя воля! — пролебедів малий козак. — Спаси, сохрани і помилуй мене, грішного! Се ж, певне, водяник!

А позаду вже тріщать очерети і чутно, що татари ось-ось будуть тут.

— Ходи зо мною! — проклекотіло теє страховисько, й побігли од нього по воді дрібні хвилі.

— Куди? — питається Івась.

— Туди, де не бував ще ніхто зі смертних. Там не знайдуть тебе слуги Триглавові, проклят він був би!

— Ув озеро чи що? — питається Івась.

Аж кроків за два позаду крикнув татарин, а йому відгукнулися голоси з усіх боків. Водяник уже не балакав: ухопив малого козака за руку, смикнув до себе та й потяг просто у глибінь.

Перед очима в Івася завирувала каламутна вода. Засіпався він, щоб видертися, та дзуськи. Задзвеніло у нього у вухах, попливли увіччю багрові кола, й не стямився він, як опинився на дні. Кругом нуртує все, а сонце коливається високо вгорі блідим жовтим кружалом.

Хтів було Івась дихнути, а в рота й носа ринула вода. Відпустив його водяник та й каже:

— Пливи тепер сам.

— Куди? — питається Івась. Та й здивувався відразу: — А як же се я ще живий та ще й балакаю?!

— Ти носиш Дажбожий Оберіг — та ще й питаєш про сеє? — каже йому водяник. — Той, хто має його, ні в огні не горить, ні у воді не тоне, бо чуває над ним сила та міць Троянова!

— Господе, — каже Івась, — оцеє дива!

Та й поплив за водяником. Попустив його страх, бо Тіберіус із татарами лишилися десь далеко вгорі, а під водою легко було пливти, мов у казці. Стояла довкруги жовта сутінь, тільки риба шугала туди й сюди. Як призвичаїлися трохи очі, то побачив Івась, що на дні темніє каміння, а трохи далі до берега лежить на боці якийсь величезний човен, занесений мулом.

— А що то? — питається Івась.

— То князівська лодія, що потонула десять віків тому, — каже йому водяник. — Була тут колись велика ріка, і плавали нею кораблі та козацькі чайки.

Назустріч майнула рибина. Дивиться Івась, аж то щука, — та велика й стара-престара, черепашками вже обросла. Крутонулася вона довкруг Івася і мликнула вперед.

— Ось і моя хата, — каже Йвасеві водяник.

Була то печера, видовбана у скелі, а всередині все як і в людей: і столи, й ослони, й начиння, тільки печі не було і образів на покуті. Зате стояли попід стінами скрині, а в них повнісінько якогось залізяччя та камінців. Підплив Івась ближче та й угледів, що то давнє оружжя та самоцвіти.

— А се відкіля тут взялося? — питає водяника.

Той сів на ослоні та й каже:

— З такої давньої давнини, що смертному й уявити її несила… Плавало тут люду та й плавало, аж поки Дніпро в друге річисько пішов!

— То ти такий давній? — питається Івась.

Усміхнувся водяник.

— Я жив ще тоді, як і землі цієї не було, а стояло тут величезне море… Водилися в ньому такі потвори, що ти вмер би од жаху, аби лиш побачив їх. А потім те море висохло, стали річки та озера. Далі насунула грубелезна крига, й уся земля на тисячі віків замерзла під нею. Бродили по ній звірі з одним рогом на носі, й водилися величезні коти з добряче теля завбільш…

— Нехай Господь милує! — каже Івась. — Я двох таких котів уже бачив.

— Де ж се? — питає водяник.

— У замку поміж світами, де козак Мамай живе.

— A-а, — каже водяник, — се він тебе од напасти береже… За тої давнини, як ще крига була, звався він Батько Івор і владарював над цілим краєм. Уже тоді Господь дав йому таку силу, що міг він обертатися в звіра, птаха і рибу… Та покинув він сей світ!

— А ти теж служиш Троянові? — питається Івась.

Зітхнув водяник.

— Розділився світ надвоє, — каже Івасеві. — А я з Дажбогом лишився, бо застав ще ту пору, коли він по землі ходив…

Цієї миті засміялося щось, неначе у дзвоники задзвонило. Глянув Івась, а круг нього десь узявся цілий гурт дівчат із розпущеними кісьми. Регочуться та плигають, як навіжені.

— А се що за напасть?! — питає Івась.

Водяник ляснув у долоні.

— Киш, бісові діти! Се русалки, мої служниці… Почули живу душу та й припливли.

— А я чув, що вони біля річок та озер живуть! — каже Івась.

— То неправда, — каже водяник. — Випускаю я їх лише на Зелені Святки, щоб побігали в житі та показилися. Боронь Боже тоді в поле виходити, а то залоскочуть!

— Нічого, — каже Івась, — мене Оберіг хоронить від напасти!

— А мені не покажеш?.. — питає водяник.