— Щось невдатний рубака з тебе! — каже йому малий козак. — Се, певне, у вас в Переяславі так б'ються, еге?

Мовчить Барабаш і тільки сопе, зціпивши зуби. Аж ось загнав його Івась під кручу, що далі й одступати нікуди.

— Ну, — каже, — ти хтів мене заставить халяндри скакати? Так на ось тобі!

Та й рубонув його по ногах. Підстрибнув Барабаш і заволав не своїм голосом. А Йвась давай періщити його, як гамана. Та ще й пісеньку співає:

Знов зареготалися всі, а Барило ляснув у долоні, даючи на знак, що пора з тим ділом кінчати.

— Доста! — каже. І до Барабаша: — А тебе вже сто разів убили. Якби в достеменному герці, то давно порубаний був би!

А Йвась на шаблю сперся й піт із чола втирає, бо таки добряче вхоркався.

— Хто тебе вчив на шаблях битися? — питає Барило.

— Дід… хто ж іще!

— З якого віку?

— Ще мені й п'ять год не було. Щодня вправлялися, аж я всьому навчився, що він умів!

Усміхнувся Барило.

— Ану, — каже, — ставай!

Підняв Івась шаблю та й став перед запорожцем. А той крутонув шаблюкою, описавши в повітрі хитромудрий зиґзаґ.

— Отакий удар знаєш? — питає Івася.

— Сей знаю! Турки його полюбляють.

— А отакий?

— Се литовський виверт… його штихом роблять!

— А оцеє? — питає Барило, знов обернувши шаблюкою.

— Так за хрест зачіпляють, щоб шаблю вивернути з долоні.

Покрутив головою запорожець.

— Добру науку ти пройшов! Бачу, можна тебе вчити справжнього фехту…

— А що то воно таке? — питається Шостак-отаман, котрий на все теє дивився.

Знов усміхнувся Барило.

— А се, — каже, — така штука, що один боєць може з десятьма рубаками впоратися… навіть дужчими од нього! Сили тут і не треба, бо тільки вадить. Не всіх я навчаю цьому ділу, позаяк до нього хисту треба. І доброї руки, щоб гнучка була у зап'ясті. От у нього, — кивнув на Івася, — все це є!

— А з лука вмієш стріляти? — питається Івася Шостак.

Той тільки пирхнув.

— Ще й як!

— Ну, то тримай осьо! — каже отаман та й дає йому лука і сагайдак зі стрілами.

Взяв Івась його і зважив у руці. Лук був добрячий, із пряженого дерева, й тятива з кінської волосіні. І стріли бойові, з крицевими вістрями.

— У що стріляти? — питає Івась.

— Ондо, — каже Шостак, — у той пень… бачиш?

Глянув Івась, а на тому боці долини стоїть дуб, розчахнутий блискавкою.

— Не задалеко буде? — питає Барило.

Івась крутнув головою.

— Саме якраз, — каже.

Дістав із сагайдака пучок стріл, бренькнув тятивою, щоб перевірити, чи не охляла, та й намірився у теє дерево.

— Да він і лука не так держить! — каже Барабаш.

— А ти помовч, бевзю! — каже отаман. Й до Івася: — Давай!

Бренькнула тятива, цьворохнуло понад яром — і вбилася стріла у той пень при самому окоренкові.

— Добре поціляєш, — каже Барило.

— Один раз не щитається, — каже Барабаш. — Нехотя улучив… зразу видно!

— Нехотя? — питається Йвась.

І зробив такий порух рукою, що ніхто й не завважив, коли теє сталося. Наче й раз тьохнула тятива, аж дивляться братчики: п'ять стріл круг тої першої рівнісіньким колом стримлять.

— Гм!.. — першим каже Барабаш. Був у Йвася в руці пучок стріл — і вмент його не стало.

А хлопці стоять кругом і мовчать.

— Як же се так воно сталося?.. — нарешті питає хтось із юрми.

Усміхнувся Барило.

— П'ять стріл у повітрі! — каже. — Бачили таке?..

— Як се — п'ять? — питає Найда.

— Перша стріла ще не долетіла до цілі, а остання вже з тятиви зірвалася, — каже Барило. — Так тільки в давнину стріляли!

Та й поплескав Івася по плечу.

— Добре дід тебе козацького діла вчив… Ще ж, видно, й хисту Господь тобі вділив! Хочеш далі вправлятися?

— А певно! — каже Івась.

— Ну, то приходь завтра в сюю долину… будемо справжньому фехту вчитися! Гадав я, що вже нікому теє вміння буде передати, аж, слава Богу, бодай один козак знайшовся… — Та й глянув на отамана. — Певне, й на обід пора вже?

— Та давно, — каже той. — А далі вертаємося сюди?

Махнув Барило рукою.

— Та ні, гуляйте… на сьогодні доста! Ще встигнете навоюватися.

По обіді сиділи Івась, Ладько та Найда під куренем на присьбі й балакали.

— То ви самі на тім хуторі жили? — питається Найда.

— Таж певно, що самі! — каже Івась.

— І що у вас там було?

Зітхнув Івась.

— Хата добренна, повітки, льох… Коней цілий табун, воли, корови. Тільки ж роботи коло них було…

— То що, дід наймитів не держав?

— Хіба влітку, як жнива починалися, то наймав людей. В тім краю лише ми козаки були, а то всі села пану коронному маршалку належали. Хутір ще прадід одержав од самого короля Стефана Баторія… у нас і грамота була! Тепер пропало все…

— А ти теж у господі помагав? — питається Ладько.

— Та я худобу пас день при дні… Ото ще вдосвіта будять тебе, коня засідлаєш — і гайда у поле! Гарно там було… Звіра всякого водилося, риби в річці аж кишіло. Було, товар пасеться, а я з кімлею блукаю попід берегом. Часом як наб'ється тої риби, то й кімлю годі підняти!..

— А тут теж риби до дідька й більше, — каже Ладько. — У Дніпрі таких сомів та осетрів ловлять, що ух! Якось привезли на ярмарок сомидла у два чоловіка завдовж, — сам на возі лежить, а хвіст по землі волочиться…

— Зараз річки порозливалися, то риби у плавнях багацько, — каже Найда. — Руками ловити можна.

В Івася й очі загорілися.

— То чого ми сидимо оце?

Перезирнулися Найда з Ладьком.

— А й то правда! Принесемо риби кашоварам, а то самою кониною годують.

— А чим будемо ловити? — питається Івась.

— У нас невід є… малий, та якраз двоє потягнуть! А третій рибу колошкатиме, — каже Ладько.

— То я осьо збігаю! — каже Найда.

Та й схопився і помчав за курінь. Вибігає звідти, а на плечі невід висить, старий та подертий уже, але годящий.

— Гайда! — каже.

Як вийшли вони обидві брами і вийшли із січових воріт, то Йвась і питає:

— То ви тут усі місця знаєте, де риба ловиться?

— Найліпше зараз ловити на болотах, — каже Найда. — Повінь була, то в очереті риби аж кишить. І мілко там, не те, що коло Дніпра.

От попростували вони в поле, а як минули гостру могилу, то взяли о ліву руч і вийшли на болото. Тяглося воно понад річкою, що впадала у Дніпро. Було вже за полудень, пригріло сонце, і в очеретах вовтузилося та кахкотіло болотяне птаство.

— Одного не можу второпати, — озираючись через плече, каже Ладько, — чого це Барабаш за нами назирці чвалав?

— А я його й не завважив, — каже Йвась. — Може, й він рибалити вибрався?

— Та який дідько! Він ледачий, мов скотина, — тільки жере за трьох. А як треба в курені позамітати абощо, то й не заставиш, — каже Найда.

— То де ж він подівся? — питає Івась.

Спохмурнів Ладько.

— Та за могилою звернув до річки й мов під землю запався. Аби хоч якої капости не вкоїв!.. Ну, та дідько його бере…

В очеретах аж плющало, стільки риби туди повінь занесла. Закинули братчики невода один раз — і витягли його повного. Насилу на берег дотарганили, а як вивалили поміж купинами, то немов живе срібло розіллялося.

— їй-бо, стільки риби не бачив! — каже Івась. — Та здоровецька ж яка!

— Закинемо ще раз чи два, — каже Ладько, — та й, певне, годі буде, а то не донесемо…

Залізли знов у воду, коли чують — щось шубовснуло у плавнях.

— А се що за проява? — питає Івась.

Ладько прислухався.

— Певне, родичі твої жирують, — каже Найді.