Пісня лунала дедалі голосніше, аж як вона зазвучала на повну силу, то узуздрів Івась, що над водою манячить якась постать. Придивився він і побачив, що на березі стоїть лялька, яку знайшов він під кручею.
«Хто ти?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«Той, хто поведе тебе в дорогу».
«Відкіля ти взялася?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«Звідтіля, де стоїть чорна вода».
«Що тобі треба?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«Взяти твою душу».
«Куди ж ти мене поведеш?» — питається в неї Івась.
А лялька й каже:
«А ти прокинься, то й побачиш…»
Кинувся Івась зі сну, а крізь віконниці червона заграва світить.
— Діду! — крикнув він. — Діду, пожога!
Старий недарма був козаком: притьма схопився з лежанки, шаблю під пахву та й надвір. А Йвась за ним із двома пістолями.
Обійстя палало. Горіли повітки, горіла стайня, горіла комора і збіжжя в ожередах.
— Коней виводь! — крикнув Галай онукові. — Пропадемо без коней!
На стайні уже й крокви зайнялися. Смикнув Івась засува та й відскочив убік — бухнуло звідти полум'я, а з нього вискочив один-однісінький кінь і зачав качатися по землі. Був то гнідий жеребець, а решта, видно, подушилися димом у стайні.
«Це, либонь, татаре огня вкинули! — подумав Івась. — Зараз на частокіл полізуть! Дождалися ми чамбула, щоб йому й дорога запалася!»
Коли ж озирнувся та й бачить: стоїть посеред обійстя звіздар. Вітер на ньому одіж шарпає та чуприну розвіває, а він звів руки до неба й каже:
— Посестри-літавиці, пекельні дівиці! В чистому полі огонь горить, на той огонь вам трьом летіть! Паном нашим Триглавом вас заклинаю — прибувайте до мене!
Тут і дід підбіг.
— Та що ж ти, — каже, — лядський поплентачу, коїш оцеє?!
Та й замахнувся шаблею. Тільки ж звіздар теж був не в тім'я битий — хитнувся убік, що тільки штихом дряпнуло його по лобі, і теж шаблюку вихопив.
Івась і подих затамував, як почали вони рубатися посеред тої пожежі.
Страшний вид був у звіздаря: половина лиця залита кривлею, очі вилізли сливе на лоба, а розпатлана чуприна падала на чоло. Та на вустах знай грала пекельна посмішка — так хвацько увихався він із шаблею, плигав, одступав та перекидав з руки в руку, що зразу видать було неабиякого мистця. Дивиться Івась і сам себе не тямить: вперше на віку довелося йому бачити справжній герць. Рубалися вони, рубалися, — вже й захекалися неабияк, вже й кров цебеніла з обох, а жоден верха не може взяти. Кружляють по двору та чобітьми землю риють та й годі.
— Я тобі покажу, як огня підкладати! — каже Галай звіздареві. — Ще тобі круки очі виклюють!
— Діду, — отямившись, заволав Івась, — діду, я зараз!
Та вхопив пістоля і націлився у звіздаря. Цокнув курок по кременю — і не підпалив затравку. Вхопив Івась другого пістоля й уже було підняв його обіруч, наміривши у заброду, — та й закляк од подиву.
Із темного неба, де телесувався лютий вітрюган, з хмари густого диму, осяяної з-під споду криваво-червоною загравою, долинув повільний жалобний спів, од котрого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався, перекриваючи тріск та гогот вогню, аж із вировиська диму та мороку виринули три діви простоволосі.
Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум'я.
Глянув на них старий Галай та й опустив шаблю.
— О Господе, — видихнув він, — спаси і помилуй нас, грішних!
І того ж таки менту замахнувся звіздар та й рубонув його скільки було сили. Заточився старий і впав на коліна; ще надався було встати, хоч був розтятий аж до пояса, та тільки хитнувся і повалився набік.
— Щоб ти був проклят навік-віки! — заволала баба од хати. — Я кажу тобі, щоб ти був проклят! Щоб ти туди не дійшов, бісівський полигачу, й назад не вернувся! Я кажу тобі, щоб ти назад не вернувся! Щоб твоє насіння перевелося, а душа твоя вічно горіла у пеклі! Я тобі кажу, щоб душа твоя горіла у пеклі! Щоб ти…
Махнув рукою звіздар — і завалилася хата зі страшенним гуркотом, бризнувши у небо іскрами й жаруками, та й поховала бабу.
А Йвась і не завважив того.
— Діду, — каже, уклякнувши навколішки біля старого, — діду… ти чого?! Вставай, ну ж бо!
Заіржав гнідий і вдарив копитом у землю. Озирнувся малий козак та й бачить: стоїть звіздар посеред обійстя, звівши руки догори, і з шаблі гаряча кров капле. А літавиці так і кружляють, так і кружляють над ним, як навісні.
— Ну, гицлю, — каже Івась, — вже ж моя куля тебе не мине!
Та й звівся на ноги. Потяг за курок, а порох засичав на полиці, бухнув дулом, — та й переломився пістоль при самому держакові.
— На кого ти руку підняв, потерча?! — каже йому Тіберіус. — Іди сюди! Тебе гукає мій пан, владар землі та неба!
Та й показав на Івася.
— Беріть його, сестри!
Немов блискавиці, шугонули з неба пекельні діви. Побачив малий козак, як простягають вони до нього свої руки, повалився додолу, і скував його такий жах, що не зміг він і поворухнутися, — аж остатнього менту, коли торкнулися до нього почвари кінчиками пальців, злетіли з його вуст давні-давні слова, котрих він гаразд і не тямив, бо виголосив їх за нього хтось інший:
— Батьку Дажбоже, славен Трояне, спаси мене, козака! Матінко Ладо, не дай погибати!
Не встиг він теє промовити, як задвигтіла земля, і все доокруж завертілося, мов дзиґа: як обпечені, сахнулися од нього діви й, затуливши обличчя, шугонули у небо; майнула височенна постать звіздаря, котрий схопився за голову; диба зірвався гнідий і заіржав, стрясаючи обсмаленою гривою; глянув Івась — яріє, мов жар, та лялька, що він узяв од мертвого богатиря, і навіть крізь сорочку видно, як світиться вона страшним багрово-чорним сяєвом.
— Троянів оберіг! Троянів оберіг! — завищали літавиці, показуючи на неї пальцями.
— Де ж ти його доскочив, клятий недолітку!.. — простогнав Тіберіус.
Аж тут знову заіржав жеребець, неначе у сурму заграв. Івась не чекав, поки нечисть оговтається та вхопить його: допався коня, скочив на нього охляп і буцнув п'ятами. Гнідий став дибки, одним скоком переплигнув палаючу браму та й кинувся у поля, не розбираючи дороги.
Розділ 2
Довго гнав Івась у світ за очі, аж позаду вже й заграва сховалася. Добре, хоч кінь був розумака: нюхом чув бакаї, річки та видолинки й огинав їх узбіччям або ходу потроху збавляв, як не можна було теє минути. Аж ось почав він сапать і хоркати — знати було, що вже підбився. Добрів трохи Івась до тями та й придержав гнідого.
У полях стояла глуха чорна ніч. Гнідий помалу простував якимись бур'янами, й копита з тріском шурхали в мерзлій нехворощі. Ось він спустився в долину і, сторожко переступаючи ногами, почав переходити річку. Зиркнув Івась о праву руч, зиркнув о ліву — ані однісінької прикмети нема, де це він опинився. Було йому в пам'ятку, що не на Гойсиху поїхав, бо за хутором гнідий перейшов по кризі Красилівку і погнав прямісінько в степ, лишаючи Дрижиполе по ліву руку. Зразу ж по тому перетнули вони ще одну річку, відтак поминули якісь переліски, — а далі плутали долинами, байраками та мочарищами, звертаючи то так, то сяк, що й не згадати тепер, якою дорогою простували.
До ранку звідціля не виберешся, подумав малий козак, сторожко зиркаючи обабіч. Але й нечисть мене тут, либонь, не знайде…
І допіру він теє подумав, як згадалося йому все, що було на хуторі, й нарешті второпав він, що немає тепер у нього ні домівки, ні діда з бабою, ні навіть шматка хліба немає де взяти, — нічого, крім коня та отої ляльки, що дісталася йому від мертвого богатиря. А далі пам'ять його почала розгортатися, мов полотно, й він мовби навіч побачив: обійстя, залите полум'ям пожоги; темна постать звіздаря з кривавою шаблюкою в руці; і білі силуети літавиць, що мовчки і страшно кружляють на тлі чорного неба…
