— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Матінко Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І заплакав, бо хоч був і козак, але ще ж малий. Почув теє кінь і, обернувши голову, глянув на нього, наче казав: не плач, козаче, — на все Божа воля! Івась і сам теє второпав, тож за хвилю втер носа рукавом та й почав мізкувати.

З чого все почалося? Із тої ляльки. Як узяв він її, то й заявився звіздар, а за ним ота пекельна сила. Певне, щось таки дісталося йому од мертвого богатиря, бо і хутір запалили, і діда з бабою на той світ спровадили тільки задля того, щоб зайняти його в полон. Та ще й живого.

То, значить, лялька ця — чарівна? І вона правду сказала йому вві сні?

Страшно стало Івасеві. Хтів було він вдарити коня п'ятами та знову гнати світ за очі, але второпав, що верхи од напасти не втечеш. Придержав коня малий козак та й почав гадати, куди ж його тепер прямувать.

А прямувати було й нікуди. Лежало кругом дике поле, й не світилося там ані однісінького вогника — тільки завірюха ревла та сипала за комір колючим снігом. Подумав Івась, подумав та й пустив коня, куди очі дивляться.

Отак їхав він бездоріжжям, минав якісь болота й річки, де під копитами лунко хрупотіла крига, аж утямив, що починає замерзати. Вибігаючи з хати, накинув він кожушину, що лежала на лаві, та вітрюган пронизував її наскрізь, і тепер Івася били такі дрижаки, щоб зуб на зуб не попадав. У чистому полі ніде було ні сховатися, ні огня запалити, — все позамітала сніговиця. Врешті й кінь зморився. Спочатку ішов учвал, а то збавив кроку і вже насилу ступав, понуривши голову та роззираючись, чи немає де скубнути трави. Івась клюнув носом раз, клюнув удруге — та й відчув, що дрімає.

«Замерзну!» — перелякався він і почав поганяти коня. Той пробіг трохи і знову поплентав нога за ногою, грузнучи у глибокому снігу. Та ось побралися вони в діл, а тоді спустилися у байрак, і такий він був глибоченний та темний, що й геть нічого не видно було довкруги. Кінь простував поміж деревами, Івась помалу колисався на ньому та й таки незчувся, як задрімав.

Аж скрикнуло щось угорі, та так страшно й пронизливо, що він і кинувся вмить зо сну.

Дивиться: виїхав він із байрака на кручу, і лежить перед ним долина з крутими схилами, а в тій долині річка полискує кригою. Видно потойбіч комиші й трохи оддалі кілька гострих могил. Глянув Івась обабіч та й побачив дві гори, що позаростали чагарями та ріжним хабуззям.

Боже правий, думає він собі, невже я знову виїхав до Красилівки? Глянув уважніш, та не впізнає місцини: і долина крута й глибоченна, мов провалля, і ліс із цього боку десь узявся темний та дрімучий, та й річка набагато ширша, бо он як розіллялася попід кручами. Але ж затойбік Дрижиполе і могили, а посейбіч — оті дві гори, де стояли давні городища!

Таж я сплю! — подумав Івась. Це мені сниться… треба прокидатися, а то замерзну!

Струснув він головою, та видиво теє нікуди не поділося. Ще й надто — стрепенувся гнідий і заіржав, нюхаючи повітря. Принюхався й Івась та й чує: потягло димом у долині.

А тоді на вершині гори, що була верстов за дві од нього, блимнув далекий огник.

Це я сплю, подумав Івась. Не може такого бути!

І знову все лишилось, як було. Тільки відчув Івась, що промерз до кісток і колотить його страшний, смертний дрож. Пхнув він коня п'ятами та й поїхав на той вогник.

Жеребець так зморився, що спотикався і раз мало не впав. По дорозі спускалися вони у роздоли та виярки, яких Івась і в очі до того не бачив, тож він виснував, що це таки не Красниця; щоразу вогник пропадав з очей, та знову спалахував у густій дерезі й чагарях, коли вони видиралися нагору.

Аж під'їхав малий козак до городища та й спинився, не вірячи своїм очам.

На горі стояв замок. Височенний та стрімкий він був, зі шпилястими вежами, що зирили вузькими бійницями, з крутими дахами, вкритими червоною черепицею, що потемніла від давнини, з величезними стрільчастими вікнами, олив'яними ринвами та грубелезними мурами із дикого каменю, котрі оперізували його доокруж. Ніколи не бачив Івась такого дива — казав дід, що є на світі пишні замки та палаци, так то ж десь у Польщі та на Литві!

Це сон, думає собі малий козак. Я замерзаю… певне, вже смерть моя!

А замок стоїть собі на горі, й світиться у ньому одним-одне вікно.

Отак стояли вони та й стояли, аж рушив кінь під гору й, ковзаючись та шкрябаючи копитами по кризі, насилу видерся вузесенькою стежкою на городище. Під'їхав до брами, грюкнув у неї копитом раз, грюкнув удруге, — ніхто не відчиняє. А тут ще й вітрюган як застугонить на горі — такий дужий, такий холодний та пронизливий, що відчув Івась: от-от душа з тілом розпрощається.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — побілілими вустами прошепотів малий козак. — Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І не встиг він промовити тії слова, як зі скреготом та рипінням розчахнулася перед ним величезна цвяхована брама, й уздрів він дворище, осяяне палаючими смолоскипами, і широченну алею, мощену камінними плитами, і високий ґанок, що над ним світилися два ліхтарі. Під'їхав Івась до того ґанку, аж там стоїть чоловік із люлькою в зубах.

— Довго ж ти добирався! — каже він Івасеві.

Хтів було малий козак щось одповісти йому, та відчув, що язиком не може володати, — закляк, мов крижина. Хтів було він поворухнутися і злізти додолу, аж закружляло зненацька все йому в очах, та й повалився він, як сніп, із коня…

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і стайня, й комора… От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті сидять дід із бабою.

«Діду, — каже Івась, — то тебе не вбив той обіясник?!»

А дід йому:

«Та хіба козака можна вбити? У нього ж сім душ — як одна тіло покине, то друга вселяється!»

«То і пожоги тої не було, чи як?» — питається Івась.

А дід йому:

«Була, сину, та все тепер назад вернулося».

Дивно-дивно зробилося Івасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, знову ми будемо жито сіять, і молотити, і до млина їздить?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не будемо. Як настане твоя пора, то вернешся ти до нас, і знову буде все, як було. А зараз іди собі».

«Чому?» — питає Івась.

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»

Отямився малий козак та й бачить, що лежить він у якомусь покої.

— Де ж се я? — питається він сам у себе.

А чийсь голос йому і каже:

— Там, де тебе чекали.

Сперся Івась на лікоть, озирнувся назад та й рота роззявив од подиву.

Сидить на підвіконні якесь чудернацьке створіння. Ні чоловік, ні звіря, — вершків зо два завбільш, з гострими вухами, а на шиї золотий ланцюжок із гривною.

«Чорт!» — думає Івась.

— Сам ти чорт! — каже йому створіння.

«Сплю», — думає Івась.

Й ущипнув себе за руку.

— Та не спиш! — каже йому та проява. — Ото вже дурний хлопчисько!

— А відкіля ти знаєш, про що я думаю? — здивувався Івась.

— Я все знаю, бо я — хованець! Чув про нас?

Тут Івась і замислився.

— Чув, — каже нарешті. — Розказував дід, що був у Січі один козак. Грошей мав, що й кури не клюють, бо хованець на услугах у нього був. Кажуть, щоб добути собі його, треба взяти зносок од чорної курки, сім місяців носити його під лівою пахвою…

— …та ще й не митися, не голитися й не балакати ні з ким, — каже хованець.

Помовчав Івась, бо не знав, що сказати.

— То як же тебе на ймення? — питає.

— Юрчик мене зовуть, — каже хованець.

— А хто ж той чоловік, що зустрів ото мене? — питається Івась.

— То мій пан, — каже йому хованець. — Він дав мені життя, то я слуга йому до самої смерти.