Замовк характерник, та Йвась більше ні про що не питався — спав, мов той бабак у норі, й море йому було по коліна.

І приснився над ранок йому ще один сон…

Наче опинився він на березі моря. Гола й пустельна та місцина, тільки росте одним-одна вільха. От стоїть він і не знає, що робити. Аж звідкись озивається до нього знайомий, та вже давно забутий голос:

«Івасю!»

Він озирається, та нікого не бачить.

«Івасю!» — вдруге гукає його той голос.

І знову він роззирається доокруж, та на березі немає й душі, тільки вільха лопотить листям.

І втретє гукає його той голос:

«Івасю, дитино!»

І тоді він утямив: се ж вільха озивається до нього материним голосом!

«А що?» — питається він.

«Тобі пора вирушати в дорогу… чого ж ти баришся?» — каже йому мати.

«Як я ж не знаю, куди мені йти!» — у відчаї каже він.

А мати й питає його:

«А хіба ти не був на болотяному городищі?..»

Прокинувся Івась, ноги з печі спустив та й сидить.

— Над чим так замислився, козаче? — питає його характерник.

— Де се болотяне городище? — питає Івась.

Зиркнув на нього Козуб.

— А нащо воно тобі?

Зітхнув малий козак, зліз із печі та й розказав свій сон.

— Дива ж твої, Господе! — каже характерник. — Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!

— А де воно?

— У Дикому Полі, за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…

— А звідки ж там городище взялося?

— Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!

— А чого ж то місце недобре?

Дістав Козуб із печі горщика з кашею і поставив його на столі.

— Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік — і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!

Замислився Івась.

— Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! — каже нарешті. — Раніше стільки й душ не було!

— Та жило тут народу… — каже характерник. — Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!

От посідали вони снідати. Йвась ложку до рота несе, а думки деінде літають.

— їхати треба! — каже врешті характерникові.

— Куди?

— Якби ж то знаття! Та сказали мені, що забаривсь я тут…

Насупився Козуб.

— Гаразд, — каже по хвилі, — до вечора далеко! А я спробую розгадати твій сон…

Ішов Івась до стайні, аж перестрічають його Ладько з Найдою.

— О, — кажуть, — здоров! Де ж ти ото пропав учора? Так сховався, що всю гору обшукали, а тебе не знайшли!

Махнув Івась рукою.

— Де був, — каже, — там уже немає…

— Барило весь курінь змусив тебе шукати… Тоді махнув рукою та й каже: «Либонь, він уже й на Січі!» А знаєш, хто у нас хорунжим тепер?

— А хто?

— От не вгадаєш!

Спинився Івась.

— Хтось із вас?

— Та де там! — каже Ладько. — Найду зразу в лика взяли, а мене ловили по всенькій горі!

— Так хто ж се зумів із того перстеня вирватися? — питає Івась.

— їй-бо, не вгадаєш! — каже Найда.

— А хто ж бо?

— Той, на кого ти й не подумав би ніколи! — каже Ладько.

Малий козак і на лиці змінився.

— Так се що, — каже, — оте одоробало хорунжим зробилося?! І тепер воно червоного пояса носить? Барабаш отой мизатий?

— Ото, — каже Найда, — він зараз пан хоч куди! З києм ходить і, коли хто не до шмиги йому, то лупить, мов гамана!..

— Мене сьогодні осьо потяг, — каже Ладько.

Дивиться Івась то на одного, то на другого.

— А як же він зумів прорватися?

— Сховався хитро, — каже Найда. — Десь на горі яму знайшов чи бурдюг та й заліг там, наче ведмідь у барлозі. Ми вже й у Січ прийшли, аж він біжить!

— Та он він, біля куреня, — каже Ладько. — Ходімо відціля, поки знов кия не заробили!

Та й подалися до воріт. А Йвась гнуздечку в руці зважив і завернув до хлопчачого куреня.

Як уздрів його Барабаш, то й рота роззявив.

— А ти звідки тут узявся?.. — питає.

— Ходи-но зо мною, — каже йому малий козак, — побалакаємо!

— За що?

— А там побачиш, сучий сину!

Спалахнув Барабаш, немов той порох.

— Ти з ким говориш, стерво! — грізно крикнув він. — Ти з хорунжим до діла маєш, а не з рівним собі! Осьо києм як дам зараз!..

Посміхнувся Івась, та так, що в того і мороз по шкурі пішов.

— Боїшся? — питає.

— Я? — каже Барабаш.

— А хто ж іще?

— Та се твого батька діти бояться! А я не боюся нічого!

— Ну, то ходімо?

— То й ходімо! — каже Барабаш. Та кия на плече і почвалав за Йвасем.

Як зайшли вони за курінь, де ніхто не заглядав і тільки бур'яни росли, то малий козак і каже:

— А зараз розкажи, де се ти вчора заховався!

Зблід Барабаш, а тоді живіт уперед випнув і щоки надув, наче той хом'як.

— А там, де й ти, — каже. — Тільки темно було в ямі, то ти не бачив.

— А як усе затихло, то виліз? — питає Івась.

— Таж певно!

— І що далі?

— Ти в кого се правди вивіряєш? — каже Барабаш. — Та ти переді мною шапку повинен знімати!

— То що ти далі вчинив, га? — питає малий козак, підходячи до нього впритул.

Глянув на нього Барабаш і втямив, що він усе знає.

— А що треба, те й учинив! — каже з нахабною посмішкою.

— Значить, се ти огнище запалив у ямі? — питає Івась.

— Ну, я! А що?

— А нащо ж ти сеє вчинив?

— Щоб зо світа тебе звести! — каже Барабаш. — Утямив?

Стиснув Івась гнуздечку в руці.

— За що ж ти так ненавидиш мене, га?

— Бо ти вискочень, вихватень клятий! Допіру на Січ прийшов, а вже всі значні козаки тебе за стіл садовлять і медом напувають! Весь курінь он босий ходить, а ти один у чоботях та ще й при шаблі, ще й кінь як змій у тебе! А мене дядько як одвіз на Січ ще маленьким, то й разу не заглянув, чи живий тут я, чи вже й круки моє тіло розклювали!..

— Так не в чоботях же діло… — каже Івась, уважно розглядаючи Барабаша.

— А в чому ж?

— А в тому, що ти на свого брата козака важився!.. Се ж гріх од Бога і од людей, хіба не знаєш?

Усміхнувся Барабаш.

— А хто ж про сеє дізнається? — питає пошепки. — Хто бачив, що я огонь запалив, аби димом задушити тебе у норі? А ніхто!

— Так гріх же!.. — теж пошепки каже йому Івась.

— А мій дядько казав колись: аби гроші, а гріха не буде!

— Та із неба ж усе цеє бачать, дурню ти!

— Хто? — питається Барабаш.

— І Господь, і Матер Божа, і щурі да пращурі наші, що в покоях Дажбожих сидять! Як побачили ото прадіди твої, що ти на живоття свого брата козака мірився, то гірко і соромно їм стало!

— А ти наче був там і бачив їх! — каже Барабаш. — Та й другі боги є, крім отих двох…

Івась тут і насторожився.

— Які се?

— А не твоє діло! — надувши щоки, каже йому Барабаш. — І катай звідціля, а то осьо зараз києм як дам!..

— Йолопе ти, йолопе!.. — каже йому Івась.

Та й більше нічого не казав. Сплюнув і подався до стайні коня сідлати.

От виїхав Івась за браму й сам не знає, куди йому податися. Ще й днина видалася невесела: од самого рання насунули хмари та так і стоять у небі, сірі й кудлаті, неначе повісмо. Гнідий знай хоркав та поривався учвал, то малий козак завернув його у степ, а там ударив п'ятами і помчав куди очі дивляться.

Отак він поминув гостру могилу, о ліву руч почалися мочарища, а далі й річка. Перебрів кінь тую річку, де вода аж попід пахви сягала, та й вихопився на сушу.