— Ми тут уже не раз воювали, — каже Найда, як вони на тую гору видряпалися. — Он і шанці є… підправимо трохи та й добре буде!

— А тут і вали якісь наче стояли… — каже Івась, роззирнувшись кругом.

— Се давня кріпость, — каже йому Ладько. — Після дощу тут стільки всяких черепків, залізяк та грошей дрібних вимиває, що куди там! Он Барабаш якось золотого знайшов…

Побрали вони рискалі та й почали тії шанці підправляти. Як упоралися з тим ділом, то отаман побіг униз, а Йвась застромив заступа в землю й каже:

— Ху… оце спека! А що ж воно влітку буде?

Коли ж тут Барабаш підходить.

— Ти, — каже Йвасеві, — дурню, глянь-бо!

— А що?

— Кров на нозі!

Зиркнув Івась на ноги, та нічого не побачив.

— Де?

— Уклонився козі! — зареготався Барабаш.

Прикусив Івась губу. Купив його цей бевзень, що вже й балакати!

— Та ти, бачу, жартун… — каже йому Івась. — А от скажи: покіс!

— А нащо?

— А, — каже Івась, — боїшся? Боїшся сказати, еге?

— Я?

— А хто ж іще!

— Та я нічого не боюся!

— А скажи!

— Ну, то й скажу! А що?

— То скажи!

— Ну, — каже Барабаш, — покіс…

— Поцілуй кота під хвіст! — зареготався Івась, а за ним і Ладько з Найдою.

Стиснув Барабаш кулаки, та мовчить.

— А от скажи: кресало! — каже йому Івась.

— А се нащо?

— Просто так… от скажи!

— Ну, кресало…

— Вкрав Барабаш сало! — знову зареготав Івась, а за ним і братчики всі, що слухали ту чудасію. — А от скажи: лопух!

— Ну, лопух… та й що?

— Твій батько спух! — ще дужче зареготався Івась.

— А, — каже Барабаш, — он ти як, песький сину!..

Та й кинувсь на Івася. Не встиг отямитися малий козак, як одоробало згребло його обіруч та й повалило додолу. Почали вони качатися по землі та молотити одне одного кулаками. Тяжкий був той Барабаш та й вищий од Івася, то ніяк не вдавалося його побороти. Аж ось ухопив його малий козак за шию та й буцнув лобом у перенісся. Заволав Барабаш не своїм голосом, що й у Січі, певне, почули, а Йвась покотив його, верхи сів і давай гамселити обома руками та приказувати:

— Отеє тобі, обіяснику, кров на нозі! Ось тобі! Ось тобі! Начувайся, гицлю!

Коли ж тут отаман біжить.

— А се що за веремія?! — кричить. — Зараз обоє нагайкою заробите!

Схопився Івась, а за ним і Барабаш звівся на ноги. Ніс розквашений, і кров порозмазувалася товстою мармизою.

— Ану слухати всім! — гукнув отаман. — Зараз підуть на нас із долу штурмом. Хлопці там усе старші, ціла сотня — то, може, здолають нас та займатимуть у бран. Барило сказав: який козак зуміє зі зброєю вирватися й утекти чи сховатися, тому червоного пояса подарує і зробить хорунжим!

Загомоніли хлопці. Хорунжий — другий чоловік у курені після отамана!

— Ото розбирайтеся по шанцях і ждіть! — каже отаман.

— Он лізуть уже! — заволали хлопці. — Ідуть на штурм!

Засіли Івась із Найдою та Ладьком у шанці, глянули в діл, а там уже сотня пагорб обліпила, як мурашня. Дряпаються козаки, та так завзято, наче й справді ляську кріпость штурмують. Як підлізли трохи вище, отаман і каже:

— А тепер — грудками на них!

Похапали хлопці груддя, що валялося кругом, а давай жбурляти в напасників. Почулися зойки й прокльони, комусь в око, ще комусь по носі влучили, та не спинилися козаки. Лізуть і лізуть, вже й до маківки добралися.

— Ратища взяли! — гукає отаман. — Бігом, бігом… на гору вже вилазять!

Почали хлопці тичками спихати напасників із кручі, та запізно було. Лізуть вони, як оси, вже з одного боку оборону прорвали. Вхопилися Івась, Ладько та Найда за тичку впоперек та як пхнуть нею чотирьох козаків, що вилізли вже на гору, — ті й покотилися коміть-головою.

— Слава! — заволав Івась.

Аж тут іззаду й навалилися на них напасники. Звинувся малий козак, одного дзизнув шаблею по лобі, другому штихом дав під ребра, а тоді відразу з трьома зчепився. Торохнули дерев'яні шаблі, та за хвилю качалися вже всі троє на землі й лементували, мов на пуп, — дав їм Івась по разу, й доста із них виявилося. Коли ж гляне: повалили Найду і в'яжуть ликами, Ладько шаблю згубив та втікає, а кругом одні вороги.

«Узяли гору над нами! — думає Івась. — Хоч би в полон тепер не зайняли, гицлі такі»!

Та ноги на плечі й латата звідтіля. Тільки й на те запізно було: оточили їх зусібіч, та так грамотно, що й вуж не прослизне. Ловлять усіх поспіль, ось-ось і Йвася до рук спірвуть.

Роззирнувся малий козак доокруж, бачить: яма під валом, поснована ожиновими батогами. Плигнув він туди й причаївся.

— Тут він десь, тут! — кажуть зверху.

— Шукайте, шукайте! — гукає отаман ворожої сотні. — Як хоч один утече, то дарма й трудилися!

«Ага, — думає собі Йвась, — їм треба всіх переловити! От дзуськи ж вам»!

— Та під валом він пропав! — каже хтось нагорі. — Ану гляньте!

Бачить Івась, що непереливки, та й заліз у самий куток. Аж глип: нора чорніє — лис, певне, вирив чи борсук.

— Яма тут! — кричать зверху. — Ану дайте хто-небудь тичку!

Нічого не вдієш: ліг малий козак та й поплазував у нору, як той вуж. Викопана була вона в глині, твердій, мов кремінь, то Йвась геть боки обдер, поки заліз досередини. А в яму вже тичкою штурхають.

«Треба далі повзти, — думає собі малий козак. — Всередині нора більша, то сховаюся».

От плазує він, а вже й темно зробилося, бо геть світло собою затулив. Репетують нагорі, та голоси вже ледве чутно — либонь, далеко заповз. От і поширшала нора, а далі повіяло духом звірячого кубла.

«Ану ж бо тут вовк живе»! — подумав Івась.

Та й намацав запоясника. Як захоче його вовк із'їсти, то дасть він йому чосу!

Та, певне, кубло вже було покинуте, бо ні шереху не почув Івась у норі. Й нагорі перестали галасувати.

«Посиджу тут часину та й назад, — подумав малий козак. — А то ще засядуть та зловлять мене».

Кругла була нора, то він вирішив далі пролізти та знайти рівне місце. Посунувся трохи — та й загримів сторч головою вниз, аж каганці в очах посвітили.

— Ох дідько б тебе ж ухопив! — каже Івась, насилу зводячись на ноги. — Що ж се за лихо таке, га! Куди ж се нечиста сила мене занесла! От правду кажуть: од дурної голови та й ногам горе!

Темно кругом було, хоч в писок дай. Випростався Івась на всенький зріст — і не дістав стелі головою.

— Гарно, гарно… — каже сам собі. — Що ж воно за яма така, га?

Було у нього в кишені кресало і губка, виварена в селітрі. Дістав малий козак те причандалля, черконув раз, удруге — та й підпалив губку. Роздмухав її та й підняв над головою.

Була то здорова печера, видовбана у глині, з круглим склепінням і якимись кубахами по боках. Посередині чорніло згарище, наче багаття хто палив, а далі все тонуло у пітьмі.

— Може, тут золото заховали? — каже собі Йвась. — Га?

Та й рушив уперед. Як дійшов до кінця печери, то зазяяв перед ним темний лаз. Віяло звідтіля холодом, а як посвітив Івась, то побачив, що провадить той хідник углибину.

— І що б то воно могло бути? — питається сам себе.

Хотів було спуститися туди, та похопився, що вже багацько часу згаяв.

— Добре, — каже собі під носа, — вилізу нагору, а тоді гукну Ладька з Найдою! Як тут гроші лежать, то на трьох поділимо. А чом би й ні!

Посвітив та й бачить, що до нори й геть невисоко. І стіна там обвалилася, то можна по ній вилізти.

— От найдемо тут золото, самоцвіти та клейноди ріжні, — каже Івась, залазячи у нору. — Купимо коні, ридвани, дороге оружжя справимо… та й будемо перві козаки на всю Україну!

І закашлявся.

— Чи се губка так чадить? — каже сам до себе. — Так погасив же я її!

Принюхався, коли ж із нори потягло живим чадом. Вліз уже Івась туди вперед головою, та як дихнув того чаду, то мало не задушився.

— Подуріли вони чи що! — каже собі. — Певне, викурити мене хочуть, як лиса…

Та й притьма подався назад.

— Здуріти можна! Як се Барило дав їм такого накоїти? Се ж бузувірство якесь!