— То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..

Старий козак глянув на характерника.

— Та й що все це має означати?

— А те, що настала така пора для Вкраїни, котрої не бувало ще, — каже Богун. — Прийдеться нам, Ганжо, в поле рушати… шкода тільки, що не зараз!

— Що не цієї весни, то правда, — каже характерник.

— А чому б то? — питається рудий козак.

Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.

— А тому що прийти повинен чоловік, которий стане гетьманом усім козакам, — і запорозьким, і городовим… На нього й має вказати сей оберіг.

— Коли ж то буде? — питається Ганжа.

Козуб підняв свою чарку.

— Коли Господь дасть, тоді й буде! Ну, давайте… щоб усім було по сім, а нам — по вісім!

Перехилили вони тії чарки, а Йвась із кухля потяг.

— Ляхи ще сотню жовнірів прислали на Січ, — каже Ганжа. — Заїхали у січове городище, як до себе додому, то Максим он із козаками їх як потурив… Мало до щабель не дійшло!

Кривоніс поставив чарку на стіл.

— Хтіли ляшки свою варту біля порохової комори та скарбниці поставити. А мій курінь саме в городищі вартував. Я до ротмістра, а він і балакати не хоче! У них, бачте, наказ од пана гетьмана коронного! А ти, каже до мене, мугиряко репаний, слухатися повинен!

Усі зареготалися.

— Мене, полковника Кривоноса, мугирякою назвати? Як дав я йому, то він і ноги задер. Його поплентачі до мене, коли ж глянуть, — а хлопці вже мушкети на них понаводили! Коли ж і кошовий іде. Звелів ляшкам забиратися з Січі, бо за угодою можуть вони лише на Хортиці стояти!

— Розперезалися ляхи… гуляють не в свою голову! — буркнув Ганжа.

— Наливайка на них немає! — укинув Івась, догризаючи поросячу ніжку.

Усміхнулися всі, та якось невесело.

— Гаразд, — підводячись, каже характерник, — підемо ми… Коли що, то знаєте, де нас шукати!

— То він у тебе живе? — питається Кривоніс.

Характерник надів шапку і шаблю взяв під пахву.

— Та невдовго йому на Січі пробувати! Певне, скоро прийдеться рушати нам у дорогу… й сам не знаю, куди!

— Ну, то нехай береже тебе Господь і Матір Божа, Пречиста Лада! — каже Кривоніс до Івася.

А той уклонився мовчки, та й подалися вони надвір.

Жеребці надворі вже застоялися й аж конов'язь гризли од нетерплячки.

— Та постій же, чортів сину! — каже Івась гнідому, вилазячи у сідло. — Оцеє напхавсь поросятиною — насилу до стремена дістаю!

— Ну що, — каже характерник, коли вони заїхали у січову браму, — втямив, з ким то ми балакали?

Івась кивнув.

— А певно!

— То з ким?

— Хто ж Ганжі, Богуна та Кривоноса не знає! Се ж перві лицарі на Вкраїні. Не був би я козак, якби за них не чув.

— Як треба буде, то вони завжди у пригоді тобі стануть, — каже характерник. — Бо й вони служать тому ділу, що й ми оце з тобою! Второпав?

— Авжеж, — каже Івась.

— Ну, то начувайся!

От приїхали вони до стайні та й розсідлали коней. Івась припнув гнідого надворі та почав у стійлі поратися, а Козуб повів свого жеребця до кузні, бо підкова на передній нозі вже геть одривалася. В Івася клопоту було по самісінькі вуха: напоїв коня, почистив згреблом, а тоді запровадив до стійла й засипав йому ячменю.

— Ну, — каже, — бувай же здоров! І стійло не ламай, а то нам лагодити доведеться.

Гнідий заіржав наздогін, а Йвась махнув йому рукою і вийшов зі стайні.

Надворі вже й вечоріло. Над Дніпром стелився туман, а в церкві дзвонили до відправи. Завернув Івась за ріг, аж тут наперестріч йому ватага хлопчаків.

— Ну, здоров! — каже один, заступаючи дорогу.

Глянув на нього малий козак і бачить: їй-бо, одоробало якесь. Мармиза, хоч цуценят лупи, безесна та драпіжна, носяра з барабулькою на кінці, а на голові оселедця немає.

— Здоров! — каже Івась.

— Щоб тебе кіт поборов! — каже одоробало, а тоді як пхне Івася в груди.

Заточився малий козак, та вдержався на ногах.

— А тебе, — каже в одвіт, — кобила… та, що вчора била! — та й собі як пихицьне, то те одоробало так і заорало носом у кізяки.

Хлопчаки зареготалися, а мордань підвівся і давай кізяки обтрушувати.

— Диви, — каже, — який змисний! Ти хто такий, га?

— Козак я, — каже Івась, — хіба не видно! А ти хто?

— Теж козак… а що, не бачиш?

— Ні, — каже Івась.

— А се чому?

— А оселедець твій де? — питається Івась. — Згубив? Чи, може, пацюки відкусили?

Мордань упритул підійшов до Івася, а хлопчаки за ним підступилися. Було їх душ із п'ять, усі босі й убрані в якесь лахміття — глянути нема на що.

— Ти диви, — каже мордань, — та се панич якийсь! Шабля в нього при боці, чоботи добрячі… Може, поділишся? Бо я ось геть на пси перевівся, як той лапко ходжу!..

Бачить Івась, що непереливки буде. Хлопці всі вищі за нього і, певне, старші — ото зараз маку втруть!

— І могорич не виставив, — каже далі мордань.

— А за що се тобі виставляти? — питається Івась.

— Не мені, — каже мордань, — а нашому куреню! За те, що у Січ прийшов.

— Ага, — каже Івась, — зараз! А в око не хочеш?

— Ану дай! — скипів мордань.

— А от і дам!

— А дай!

— А зараз і дам!

— А не посмієш!

— Я?! — питає Івась.

Та й гупнув йому під дихало, як дід навчив. Гикнув мордань і повалився додолу, мов сніп.

— Бий його, хлопці! — каже, качаючись по землі. — Се недоляшок… бусурман!

Тут ватага й налетіла на Івася. Вмент із ніг повалили та й ну молотити його чим попадя. Лапнув Івась за шаблю, а її катма, — злупили вже, гицлі!

— Ох ви ж, чортяче насіння! — волає Івась, затуляючись од ударів. — А щоб на вас образи святі падали! А нечиста сила вас побила б! А бодай вас перва куля в бою не минула!

— Бий, забий! — гукнув мордань, схопившись на ноги. А сам прискочив і запоясника Івасевого до себе цупить. Вчепився Івась за колодку, а мордань хап за лезо — та й відскочив назад, вимахуючи рукою.

— О-о-о! — заревів, мов бичок, і сльози з очей біжать по товстій мармизі. — Мене зарізали! Люде, мене на смерть зарізали! Кров, кров біжить!

Хлопчаки й назад сахнулися. А Йвась зірвався на ноги й запоясником крутонув, аж криця блиснула.

— Повбиваю, — каже, — усіх! Де моя шабля? Де моя шабля, га?! Ану оддайте, то помилую всіх!

— А се що тут коїться?! — крикнув хтось ізбоку. — Всім стоять!

Озирнувся Івась, а поруч десь узявся парубчак років чотирнадцяти. Вбраний по-козацькому, ще й червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.

— Пане отамане, мене зарізали! — телесується мордань, показуючи розпанахану долоню. — Осьо киші, киші лізуть!

— Заткай жлукто, бевзю, — каже йому парубчак. — Ніхто тебе не зарізав… живий-бо! А ти хто такий? — глянув на Івася. — І чого в одному чоботі?

Зиркнув Івась, а в нього й справді одного чобота чорт має.

— То Барабаш злупив із нього, пане отамане! — озвався хтось із гурту.

— Так се ви що ж, — каже отаман, — гуртом на нього навалилися, еге?

Хлопчаки мовчали.

— Усі на одного?! — питається отаман, а сам на виду аж потемнів.

Мовчать хлопчаки, як води в рота понабирали.

— То які ж ви козаки після цього! — вибухнув отаман. — Щурі ви, а не козаки! Всім сьогодні звелю оселедці зголити!..

— Та ми не винуваті, пане отамане! — озвалися з гурту. — То Барабаш сюю бучу зняв!

Зиркнув отаман на морданя, а в того з руки кров цебенить.

— Се ти його? — питається Івася.

— Ну, я! — каже той. — А що?

— Добре зробив! — каже отаман.

Повеселів трохи Івась, а то вже й серце у п'яти сховалося: ну ж бо киями скарають за те, що братню кров на Січі пролляв.

— Нехай шаблю мою оддадуть! — каже отаманові.

— То в тебе й шабля є? — здивувався той. І до хлопців: — У кого вона?

Вийшов з гурту замлілий блідий хлопчина та й простягає отаманові шаблю.