— До нас по ції коні аж із Білої Церкви приїжджали! — каже характерникові. — Таких ніде на Вкраїні немає!

Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за крюком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п'ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи Козуба.

— Ловкий же з тебе комонник! — каже той Івасеві.

А Йвась показав на той берег.

— Що то воно пливе таке здоровецьке?

— Пором, — каже характерник. — Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, гаття!

Та й погнали обоє у степ. Стелилося перед ними Дике Поле, руде та вбоге, бо торішні трави полягли узимку, а нові ще не понаростали. Пахнуло пробудженою землею, прілими бур'янами і талою водою з низин та річок, що впадали в Дніпро. Гула й дудоніла земля під кінськими копитами, стугонів у вухах вітер, а коні гнали і гнали, одним плигом перескакуючи бакаї та потічки, що траплялися по дорозі. Ось уже й Микитин Ріг удалині сховався, далі й Дніпра не видко стало. Як доїхали до гострої могили, то характерник свого бахмата придержав і, завернувши о праву руч, поїхав понад болотом.

— А куди прямуємо? — питається Івась, насилу втримуючи гнідого, бо той вудила гризе і знай учвал зривається.

Козуб озирнувся й махнув рукою вдалеч.

— Ще верстов зо три… гайда!

Під кінськими копитами зачвакала багва. От перебрели вони річку, де коням аж попід пахви вода сягала, та й вихопилися на сушу.

Перед ними височіла могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній бовванів камінний стовп.

— Злазь, — каже Івасеві характерник.

Покинули вони коней унизу, а самі подалися на могилу.

Був то не стовп, а камінний маняк у три чоловіка заввиш. Видно було, що давно вже сюди ніхто не ходить, — росли кругом бур'яни та сіра груба мурава, й навіть сліду людського не знати було. Глянув Івась та й бачить: витесаний той стовп у кшталт бородатого діда з гривною на шиї. Руки його згорнуті на животі, а в них воловий ріг.

Зняв Козуб шапку й уклонився.

— Славен будь, Батьку Трояне!

— То се Дажбог? — питається Івась.

Характерник тільки головою кивнув.

— Бач, — каже, — зараз тільки нас двоє на сій могилі, а за давньої пори тут люду було стільки, що всеньке поле чорніло шапками!

— Що ж вони тут робили? — питає Івась.

— На сій могилі козацтво приносило жертви Троянові…

— Як се?

— Після битви приводили сюди бранців і стинали їм голови. За тої пори вважалося великою честю потрапити під меч на Дажбожому пагорбі. Краще як тебе принесуть у жертву богові, аніж у рабство потрапити…

— А чому? — не втямив Івась.

— Бо тоді виходило, що ти не воїн, а чорті-що. Негодящий, аби тебе убили во ім'я господнє. То велика ганьба була…

Зітхнув Козуб та й надів шапку.

— На цьому місці все не так, як деінде: і трава тут росте вища та густіша, і дихається легше… А як сидів я тут, бувало, самотою, то такі дива мені ввижалися! Бачив я людей, що жили тут за давньої давнини, і розказували вони, як проливали кров і вмирали за цю землю…

— А ми що, — каже Івась, — хіба не козаки? І ми воюватимемо! Хіба ж не правда?

Засміявся характерник і скуйовдив йому оселедця.

— Гайда, — каже. — Може, колись іще сюди приїдемо, як Бог дасть. А ти щоб пам'ятав сеє місце!

Як під'їхали вони до Січи, то ярмарку за валами вже не було, а на базарі тільки в ятках та рундуках торгували. Зате в шинках аж гуло — хто побазарував, хто ні, а оковиту всі кружляли.

— Ходи-но, пообідаємо, — каже характерник Івасеві, спиняючись біля корчми з мальованим ґанком.

От припнули вони жеребців біля конов'язі та й заходять до шинку. Була то проста собі хата під солом'яною стріхою. Всередині стояли столи та ослони, груба-кам'янка, а там, де глуха стіна, — шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.

— Оце завізно! — каже Івась.

У малій корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей — Богун із двома козаками.

— Слава Богу! — каже характерник, підходячи до них.

— Здоров, Козубе, — каже Богун. Тоді перевів погляд на Івася. — Чолом, козаче… Ого, так ти вже й шаблюку маєш при боці!

— А певно! — каже йому Івась. — Що ж то за козак, як у нього шаблі немає? Баба то, а не козак!

Усміхнулися всі, а Богун кивнув на лаву.

— Сідайте-но, — каже. — Побалакаємо.

Як посідали Козуб з Івасем за столом, то тут і шинкар підскочив.

— Принеси-но нам, Бойдо, — каже характерник, — печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.

— І меду звари для оцсього козака, — вкинув Богун, показуючи на Івася. — Мед питимеш?

— Авжеж!

— А горілку? — моргнув козакам Богун.

Івась зашарівся.

— Ні…

— Так ти ж козак!

— Нехай її чорти п'ють, не при хаті буде сказано! — буркнув Івась.

— А чого се? Куштував чи що?

— Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… — Івась скривився.

— Та й що?

— Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою одрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!

Козаки зареготалися.

— Бач, — каже Богун, — видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!

Коли ж тут і шинкар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Івася — череп'яний кухоль, де парував мед.

— А порося де, чортів сину? — питається характерник, кинувши йому золотого.

— Зараз… зараз, ясновельможний!

Аж приносять залізну таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й обкладене зеленою петрушкою.

— Ну, — каже Богун, піднімаючи чарку, — давайте ж вип'ємо… А що до чарки треба сказати? — питається Івася.

Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже:

— За нас із вами — і за дідько з ними!

Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.

— Де се ви його взяли, такого зуха? — гукає їхній ватаг. — Може, нам оддасте?

— У Стамбул його треба продати — їй-бо, візиром буде в султана! — каже другий чабан.

— Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?

Івась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.

— Так от, — каже Богун до тих двох козаків, — се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі. — Й до Івася: — Покажеш?..

Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи оберіг.

Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, котрі побігли по ній од низу до верху.

— Господе, Твоя воля! — видихнув старий козак. — Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!

— Скільки ж се віків не було його в Україні? — питається другий запорожець.

Характерник гірко всміхнувся.

— На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голу ні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів, котрі Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волхви та бісуркани думали, що се вже назавжди…

— Він і правда під землю запався, бо мені його мертвий богатир передав, которий на давньому городищі похований! — каже Івась.

Богун похитав головою.

— Ото, певне, хтось із захисників того городища! Як пішли звідти шеремети, то рідня й поховала його, як годиться.

— Там видно, що битва була, — каже Івась. — Я на тім городищі гостряки од стріл знаходив.

— Які вони були? — питається характерник.

— Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!

Козуб кивнув.