Козуб аж сплюнув.

— Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…

Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри — всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.

— А сії ж суспіль з городового козацтва!.. — зітхнув Козуб.

— Та хіба ж то козацтво! — пирхнув зневажливо Івась. — Дід роказував: як обклали ляхи Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!

Характерник зітхнув.

— Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.

Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Івась перед тими прилавками, то й з місця зрушити його було годі. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ганджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Івася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, шпади, що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції особливої треба було вчитися). Спинився і Козуб перед возом, де татарин з плисковатою мармизою продавав усяку білу бронь.

— Оце шаблюка! — тихо каже характерник, узявши до рук гостру домаху.

Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.

— Якши, якши! — каже до Козуба татарин. — Криця Дамаск, кольчуга рубає — ух! — ще й рукою махнув, показуючи, як то гарно тне тая шаблюка.

Обернув характерник шаблею, аж свиснуло гостре лезо.

— Ого, — каже, — та в ній живе срібло залито!

— А то нащо? — питає Івась.

— Як заміряєшся нею, то срібло до руків'я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий! Зняв із когось, еге? — питає в татарина.

А нехрист і зуби вишкірив.

— З кого зняв, — каже, — того вже нема на світі! Купуй, козаче.

— А скільки просиш?

— Мало-мало гроші… двадцять золотих дукатів!

Характерник поклав шаблю на воза.

— Здурів чи що, клята невіро? — каже татаринові. — Таж за ці гроші п'ять жеребців можна купити! З дуба впав, еге?

А Йвась тим часом узяв до рук невелику шаблю в золотих піхвах.

— То джурі купи шаблюку! — каже татарин. — Глянь, яка ловка!

— Певне, з ляшеняти якогось ізлупили, — каже характерник, зиркнувши на шаблю. — Такі шаблі в Польщі недолітки-паничі носять!

Кинув Івась тую шаблю з долоні на долоню та й побачив, що лежить вона в руці, наче улита.

— В тебе ж оружжя ніякого немає? — питається в нього Козуб.

— Та ось запоясник… дід колись подарував! — показав Івась кинджала за поясом. — Я ніколи з ним не розлучаюся — геть і коли сплю, то кладу його під голову.

— А за цюю кривулю що просиш, чортів сину? — питається характерник у татарина.

Той глянув на Івася й прицмокнув.

— Гарний хлопака! В Кафі на ринку цілу шапку цехінів за нього насипали б. Може, продаси? — питає Козуба.

— Руки короткі в тебе до сього хлопця! — каже той. — То скільки шабля?

— П'ять дукатів! Бери, не пошкодуєш!

— А за два? — питає характерник.

— Ні, не буде!

— Два з половиною?

— Магомед росуллаг! Обдерти мене хочеш, еге?

— Три, дідько з тобою!

— Ну добре, — каже татарин, — чотири! Чотири — і квит!

Козуб торкнув Івася за плече.

— Ходімо звідси. Немає чого балакати з цим бузувіром!

— Е, е… ефенді! — заволав татарин. — Чекай-но, га!

— Ходімо, ходімо! — каже характерник і вже од воза одходить.

— Три! — заволав татарин, підскакуючи на возі. — Ясновельможний, ефенді, пане… за три оддаю, нехай мене чорти вхоплять!

Козуб відразу ж і до воза повернув.

— Іншалла? — питає.

— За три, клянуся бородою пророка! — репетує татарин.

— Іншалла, іншалла, нехай мене шайтан у пекло візьме! Вдарили вони по руках, та й відлічив характерник йому три золоті дукати.

— Тримай, — каже Івасеві. — Вмієш нею хоч трохи орудувати?

— Дід учив, — каже Івась. — Тільки мало.

— Ну, то будеш вправлятися з січовими хлопцями. Ось чіпляй сюди на пояс.

Почепив Івась шаблюку до пояса, де й гачки були для оружжя, і геть почув себе козаком.

— А чого ти казав йому «іншалла»? — питається в характерника, коли вони одійшли од воза.

Козуб осміхнувся.

— А того що в них воно як «амінь». Як скаже бусурманин теє слово, то по руках. А то ще й далі торгувався б!

— Дивно мені, — каже Івась, коли вони в лимарські ряди зайшли, — що татаре на Січ їздять торгувати, як до себе додому! Як се їх сюди пускають, обіясників таких да урвителів?

— А що ті татаре… з рогами чи що?! Б'ємо ми їх, як в Україну ордою йдуть, а так миримося… — каже характерник. — Вони пасуть худобу в Дикому Полі, й ми пасемо, вони гендлюють у нас, і ми до них гендлювати їздимо. А в багатьох козаків ще й побратими є з-поміж кримців та ногайців — ото воду на шаблю ллють і присягають, що будуть братами довіку.

— А як часом у бою зустрінуться? — питає Івась.

— То роз'їжджаються в різні боки й не чіпають одне одного! А як у бран когось із них займуть, то один другого має викупити або визволити, хоч би й сам голову склав.

— А хіба не гріх козакові з невірою брататися?

— Господь один на небі, — каже характерник. — У них він зветься Аллаг, у християн — Христос, а в нас — батько Дажбог, славен Троян, що створив небо та землю. Головне, вірити в Господа…

— Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Івась.

Козуб і головою похитав.

— Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, і ті, — а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.

— З нами сила та міць Господня! — вигукнув Івась. — Та й що?

— А Бог не палицею карає, — каже характерник. — Стільки знав я оцих бузувірів — усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!

— Ото й добре, — каже Івась. — Щоб не блюзнили проти Господа!

От купили вони сідло, гнуздечку й тороки та й подалися в січове городище.

— Оцеє твій кінь? — питається характерник, як вони зайшли до стайні. — Добрячий жеребець!

А гнідий як уздрів Івася, то крутитися почав у стійлі та плигати, та іржати, як несамовитий, — мало загороду не повалив.

— Та се сатана якийсь, а не кінь! — озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. — Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!

Витягнув шию жеребець і голову простягає до Івася.

— Та він чоловіка може вбити! — каже малий козак, одчиняючи стійло. — Ану стій, вовча потраво!

Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає Івася за руку.

— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!

Вивів Івась жеребця надвір, а там уже й сонце виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір'ї, й тепло було, наче влітку.

— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.

Заіржав гнідий і зіп'явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Івась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Козуб наспів на своєму вороному.

— Огонь, а не кінь! — каже Івасеві. — Се з дідового табуна?

Івась пхнув жеребця ногою і рушив крізь натовп.