— А що то за образ у тебе, що я такого ніколи й не бачив? — урешті не втерпів Івась.

— А де? — питається характерник.

— Ондо на покуті… з козаками котрий!

Стояв там великий образ, на дошці мальований і давній-давній, бо геть уже його й шашелі поточили. А змальована була на ньому панна в гаптованій сорочці та вінку, і стояли перед нею запорожці, схиливши чубаті голови, всі при оружжі, в кунтушах та жупанах, і ще щось написано було над ними.

— То Лада, котрій служить преславне Військо Запорозьке, — каже йому характерник. — Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, пречисту Панну, котра є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, котрих і ймення згубилося на землі!

От поснідали вони, то Козуб запалив люльку та й каже йому:

— А зараз розкажи достеменно, що з тобою сталося і звідкіля оцсей оберіг у тебе взявся… Та гляди ж бо, нічого не забудь!

Івась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, бо так почувається, наче й не з ним воно було.

Як скінчив уже, то характерник довго мовчав, понуривши чубату голову.

— Влип ти в халепу, козаче… — каже він урешті. — Або голову свою покладеш, або виростеш чоловіком, котрий великі діла буде вершити на Вкраїні!..

— А що мені з оцим оберегом чинити? — питається Івась.

Козуб гірко засміявся.

— От-тут і заковика, що ніхто цього не знає! Воно як у тій приказці: піди туди — невідь-куди, знайти таке — невідь-яке…

— Те ж самісіньке й чарівник мені казав у замку… — пробурмотів Івась.

Характерник похитав головою.

— Знаєш, хто той чарівник?

— А хто?

— У нього багато личин, та найчастіше приходить він у сей світ у вигляді запорожця зі списом, конем і бандурою… А від смертних людей відрізнити можна його за тим, що поруч із ним завжди песик невеличкий.

— То се козак Мамай?! — не повірив Івась.

— О-то-то! З'являється він перед великими війнами, і то вже нехибний знак, що проллється кров… А песик — се той хованець, котрого ти бачив у замку. — Характерник знову замислився. — Значить, таки щось затівається в Україні…

— Але чому я?! — вигукнув Івась. — Допіру торкнувся того оберега, як усі нещастя окошилися на мені!

— Господь обирає своїм знаряддям і великих, і малих… — понуро сказав Козуб. — Може, в минулому житті перетиналися твої шляхи з тим богатирем, що на городищі похований… а, може, був ти колись волхвом чи бісурканом, котрий служив Троянові й не довершив свого діла. Ніхто сього не знає, та й знати того людині не слід. Для чогось ти треба… а для чого, — про те лише сам Господь відає!

— Ну, а мені що робити? — питається Івась.

Характерник так потяг із люльки, що в ній зашварготіло, мов у ринці.

— А нічого! Дажбог обрав тебе своїм оруддям, він і шлях тобі покаже. Одне відомо: не хочуть пекельні сили, щоб ти сповняв його доручення. От і наслали на тебе Тіберіуса з літавицями… Та се тільки початок!

— А чому?

— А ти забувся, що тобі сеї ночі снилося? — питає Козуб.

— Так то ж тільки сон!

Засміявся характерник і похитав головою.

— Уві сні наша душа покидає тіло і летить у ті світи, куди ні пішки не дійдеш, ні конем не заїдеш. А ти, як видно, потрапив у таке царство, що гірше, ніж Чорнобогове…

Івась насупився.

— Так що ж то за дівчина в дзеркалі була? — питається.

— То дива Нея, котру ще прозивають дива Обида. Якби ти доторкнувся до дзеркала, то затягла б вона тебе туди, звідки нема вже вороття… Хіба не казала тобі Злата, чому поляниці на Білому Світі перевелися?

— Ні… — буркнув Івась.

— Недарма, — зітхнув характерник. — А се діло темне, і не люблять поляниці про нього згадувати. Давно-давно, ще як жили поляниці в Чорному лісі, що над Дніпром, була в них богинею Лада. Не було в них чоловіків, але раз на рік, на Купала, зустрічалися вони з козаками із Запорозької Січи й народжували від того дітей. Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі. Та найшло затьмарення на їхній розум, і почали поляниці приносити жертви Диві Обиді й молитися їй. Як почув про те Дажбог, то розгнівався і прокляв їх. Від тоді втратили вони спромогу народжувати дітей і щезли з лиця землі. А тих, що лишилися вірними Ладі, поселив Дажбог поміж світами, де немає ні смерти, ні горя, а тільки вічна молодість… — Козуб замовк. — Живи поки що в мене, — озвався він урешті, — а там видно буде… Як сподобив Дажбог своєю ласкою, то і знак подасть, що робити тобі далі. Будемо чекати…

Івась понурив голову.

— Недобрий сей бог! — тихо сказав він.

— А чого се?

— Он стільки зла од нього! І хутір наш згорів, і дід із бабою пропали…

— Не балакай дарма! Дід із бабою зараз в Ирі господньому, де немає ні смутку, ні горя. А хутір поплентачі Триглавові спалили, а не сила Дажбожа… — Козуб зиркнув у вікно. — Ото, забалакалися ми… вже й сонце ген-ген підбилося! А нам ще ж на ярмарок.

— А нащо? — питає Івась.

Характерник підвівся й надів шапку.

— В тебе сідло та гнуздечка є?

— Ні.

— То купимо… бо чую, небавом доведеться нам у дорогу рушати!

— А великий тут ярмарок?

— О, — каже характерник, — сьогодні ярмарок роковий… з усіх зимівників козаки з'їжджаються! Навіть татаре крам свій привозять.

От вийшли вони надвір, й Івась аж завмер од захвату, спинившись біля порога. Високо на кручі стояла характерникова хата, приліпившись під самісіньким валом січового середмістя. Видно було звідси ген-ген удалечінь: і могутній Дніпро з його рукавами, островами та плавнями коло берегів, де слався сизий туман, і Великий Луг на лівому боці ріки, що ще прозивався руським берегом, і бурі степи з високими могилами, де сходило у досвітній імлі бліде весняне сонце.

— Бач, — каже йому характерник, — яка краса… все це вольності запорозькі! Та тільки й на них роззявляють рота кляті ляхи з недоляшками…

Озирнувся Івась по обійстю та й бачить, що двір і геть невеликий, бо стоїть хата немов на припічку, зате обгороджений тином, а кругом дереза росте і всякі чагарі. В діл в'ється стежина, і трохи нижче, під кручею, нуртує дзвонкова криниця, обкладена плисковатим річковим камінням.

— А хати не замикаєш? — питається Івась, коли вони попростували униз.

Козуб засміявся.

— А нащо її замикати? На Січі злодіїв нема… та й ліпше од будь-якого замка стереже її Дажбожий знак! Ондо, поглянь.

Озирнувся Івась і бачить: на дверях змальоване колесо, а в ньому сім шпиць із загнутими кінцями.

— Таке і в нашій хаті було, — каже він, — тільки на сволоку випалене!

— Твій дід січовий козак був, то знав запорозькі обереги, — каже на те Козуб. — Недарма й хутір ваш так довго стояв!

Пірнула стежка у дерезу та й під горою вивела їх у січове передмістя.

— Ох і ярмарок цього року! — здивувався Козуб. — їй-бо, ще не бачив такого!

У передмісті не було де яблуку впасти. Від зовнішнього валу аж до кручі, де стояло січове городище, все було захаращене возами, хурами та драбиняками. Галас такий стояв, що Івась мусив гукати до характерника, аби той почув його. Як вступили вони в юрму, то закрутило їх, немов у заворіті. Люду було чортів тиск: і жиди, що виглядали з яток та припрошували до свого краму, і вусаті та чубаті козаки із далеких зимівників, котрі поприганяли коней та волів на продаж, і цигани, котрі невідь-чого сюди забрели, і волохи, й москалі, і навіть татари, мордаті, з хижими очима, у вивернутих кожухах та здорових шапках із вовчого хутра, — ті привезли сушені хвиги, морелі та інші ласощі. Покупці пливли двома потоками, сюди й туди, і обійшовши кругом січове городище, вихлюпувалися за браму, де теж був ярмарок, ще більший, ніж усередині.

Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита — й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.

— А сила Дажбожа побила б вас! — буркнув характерник.

— Та відкіля вони тута взялися?! — здивувався малий козак.