— Йому до кінця днів снитиметься ця прогулянка… — Абдула ледь говорив від утоми, йому не хотілося вже й золота.

— Хлопчики, а може перехопите трохи? — спитала Натача. — Я взяла дещо.

Перекусити не зашкодило б, бо зголодніли добре. Але обидва в один голос заявили: «Ні, ні! Там, на озері…»

:— І в мене є перекусити, от! — поплескав Абдула «о відстовбурченій спереду майці. — Якби Янг не прибіг несподівано, то й більше міг би запастися.

— Ситуацію треба було використати. Судзір ще на світанку підігнав катери, поїхали дельфінів ловити. Я теж міг би з ними. Радж запрошував. Дуже цікаво! А я кажу: живіт болить, ріже… Момент не можна було пропустити! — Янг поторкав свій живіт. — А він і справді болить, холера.

— Це від голоду. І в мене так бувало, а коли поїси щось або наллєш повний живіт води, перестає, — зауважила Натача.

— Абдуло, що ми купимо Натачі, як золото знайдемо? — спитав жартома Янг.

— Будинок триповерховий у Кампонзі… Ні, краще у Свійттауні! Легковий автомобіль, слуг наймемо дюжину… Ну й заміж віддамо за принца. І вона одразу нас забуде, задере носа.

Натача кинулась на Абдулу з кулаками. А той упав від реготу на спину, підняв руки й ноги, обороняючись:

— Рятуйте-е-е!!!

— Тс-с-с, йолопе! — Янг шльопнув ластом по відстовбурченому заду Абдули. — Ще хто-небудь прибіжить… Ходімо! А то й до вечора не доберемось. — Він надів на плечі акваланг, поліз вище.

Уже чути було булькотання струмка, і охоти у всіх додалося. Янг почав упізнавати місця і швидко вивів на невеличке плоскогір'я, де крута скеля ділила струмок на два рукави. Обернувся до своїх супутників:

— Я досі вам нічого не казав про небезпеку, — мовив тихо, майже пошепки. — А вона може підстерігати нас на кожному кроці. Того разу, коли ми були тут з Амарою, по струмках і в озері нишпорили двоє англійців чи американців… По-англійському говорили… Пітом одного звати… Якщо їм пощастило знайти тут золото, то вони й захищатимуть його. Можуть пустити в хід зброю… А ми проти них зовсім беззбройні. Щоб не натрапити несподівано на них, я спочатку піду в розвідку. Коли щось, будемо обходити берегом, підемо на протилежний бік. А може, і на острів доведеться пливти. — Янг зняв на землю акваланг. — Постережіть… І нікуди не висовуйтеся!

Як усе добре пам'ятається… Он з того навісу скелі вони любувалися озером. Звідти і за Пітом стежили, і за його супутником, бачили, як розглядали вони те, що винесли з дна озера, як сперечалися.

Пішов до тих навислих скель нагнувшись, а на самий краєчок виповз на животі, висунув ніс.

Нічого підозрілого. Тільки пронизливо кричать якісь схожі на чайок птахи, шумить водоспад.

Обережно зійшов аж до води. Потоптався на камінні, оглядаючись, поторкав пальцями грудочки шумовиння. Перескакуючи з каменя на камінь, пройшов трохи праворуч. Ніде ніяких свіжих слідів…

Мабуть, Пітова компанія перестала тут бродити, може, знайшла десь краще місце. А якщо готуються до ґрунтовнішої експедиції сюди? Вони й сьогодні можуть бути тут, скажімо, на тому боці озера, де-небудь за островом. Але там немає низького берега, скелі круто звисають у воду.

«Хай сновигають там, хай бовтаються, ми їм не заважаємо. А ми тут спочатку полазимо…»

Про їжу забули. Кожне відро кам'яного друзу і гравію, гальки перегрібали утрьох. Янг не поспішав у воду. Деякі підозрілі балабушки товкли камінням на плитах-ковадлах.

Ніде не блискала жодна металева іскринка. — Амара казав, що самородки золота зверху не блищать. Перевіряйте кожну гальку, а я поплив! — Янг знову брав відро, клав у нього камінь-грузило і шльопав обережно у воду.

Круг пошуків щоразу розширювався, зачерпував грунт з різної глибини. Запливи ставали щораз довші. Чим далі від берега, тим менше було гравію і гальки, все більшими ставали каміння-напливи, частіше траплялися тріщини, заповнені майже доверху мулом. Вода не була каламутною, але видно було все гірше, ніж у морі. Не було і тієї рослинності, кольорових коралів і губок, актиній, мало було і риб. А головне — тут було холодніше, ніж у морі.

Нагріб чергове відро, витягнув на берег. Віддав Абдулі й Натачі, а сам сидів на сонці, думав. Не хотілося признаватися навіть самому собі, що весь їхній задум з цим озером і пошуками золота — авантюра. Хоча б розпитали когось або десь почитали, як шукається це золото, як «миється». Кажуть, що є ще «золотий пісок», — а що це таке, на що він схожий? Чи блищать піщинки-крупинки? А коли щось і блищить, то чи все те золото, що блищить? Як упізнати-переконатися, чим визначити? Бо бачив золото тільки у вигляді готових ювелірних виробів, прикрас… Хоч би в тієї НЇ донни Терези. Вогнем палають її перстеньки, сережки, кулони, браслети. Щодня вона змінювала їх або комбінувала по-іншому, особливо коли збиралася на танці.

Чому той Піт з компаньйоном, перш ніж залазити в озеро, перегрібав пісок і гальку в струмках? Чи не тому, що там уже сама вода попрацювала немало, промиваючи і пісок і гравій, осаджуючи на дно найважче — метал?

Виходить, треба і струмки перевірити, не тільки глибоку частину озера. Піт не дурний, коли грібся в них.

— Копуни, треба сісти й щось поїсти! — не витримав Янг. — Не полізу більше, поки добре не нагодуєте.

Абдула сипонув рештки з тазика в озеро, зітхнув.

— Це можна. Їсти і я завжди готовий.

— Янге, тобі треба добре підкріпитись, — сказала Натача і пішла під навислу скелю, де лежала торбинка. — Бувало, як накупаєшся, помокнеш у воді — і чорта з рогами, здається, з'їв би!

— Найтерплячіший це я. У тебе торба он де, а мій згорток під майкою уже мозоль натер на пупі. — І Абдула дістав із-за пазухи свій пакунок. — Ось… привітання від донни Терези.

У згортку були дві надрізані булочки, з надрізів спокусливо виглядали смажені шматочки акулячого м'яса.

А Натача дістала з торби каструльку з пшоняною кашею, добре заправленою кокосовою олією і смаженою цибулею, підсмажені кільця манійоки, п'ять бананів, вузлик, жмень зо дві товченого пшона, сірники, складений ніж з відламаним вістрям.

— З крупи кашу зваримо завтра, а цю зараз розігріємо. Абдула, дрова потрібні! — розпорядилася вона.

— У-у, я й так з'їв би, — завів Абдула, але Янг сказав: «Піди, піди, я потерплю…» — І той поліз на кручу.

Коли Абдула відійшов настільки, що почута їх не міг, Янг промовив:

— Ти знаєш, яке золото в самородках на вигляд? Ні… І я не уявляю. І Абдула… Так от, може статися, що ми і не знайдемо нічого.

— Ну й що? Хай воно згорить! — різко відповіла Натача.

— А я думав, будеш насміхатися.

— Янг, тут так чудово, таємниче… Побудувати б хатку біля води… Або он на тому острові.

— Ага… Чудово!

— …І вдвох жити… Я і він, і нікого навколо, тільки птахи співають.

— А хто він?

— Один казковий принц… на тебе схожий. Янг відчув, як його щоки почали палати.

— Принци не живуть на такому пустирі. Їм столиці подавай, палаци, розкоші.

— А мій принц не буде королевської крові.

Янг подивився на неї, і Натача не витримала, опустила очі і теж зашарілася. Це і Янга збентежило, і він відвернув голову вбік. Але бачив Натачу, хоч і не дивився на неї. Яка гарна вона, як до лиця їй світло-рожеве, з жовтими і блакитними квіточками платтячко! Шнурок, зав'язаний трьома пелюстками…

— З чого тільки проживеш тут? Риби і то пристойної немає. Якби можна було з риби тут жити, люди давно б поселилися. Та й одному чи вдвох — здичавіти можна… Людині люди потрібні.

— І все одно! Озеро — це ти чудово придумав. Така пригода у нас… Я ніколи ще такого не переживала.

— Улетить тобі від батька: кинула роботу, пригод захотілося.

— Я записку залишила, що через добу вернуся і все-все їм розкажу.

— А ще що написала?

— Правду написала… Що йдемо з тобою обстежувати озеро. Тільки про золото жодного слова!

— Ну й правильно… — прокашлявся Янг. — А я забув… Раджу записку… Ех, якби можна було розриватися на дві половини! Щоб і тут побути, полазити і подивитись, як дельфінів ловлять.