— Я підпливу туди під водою, подивлюся. Я вмію дивитися під водою! — Мансур посунув зі скелі ногами вниз.

— Тихо, вони відпливають! — показав Янг на корму понтона, де заторохтів двигун, завирувала буруном вода.

Понтон відпливав поволі, коло борту стояв чоловік у шортах і пропускав через долоні дроти, які вели під воду.

— Гуд! Стоп! — прозвучала команда на понтоні.

— Я пірнаю! Бо потім не знайдеш цього місця! Потримайте собаку! — Мансур відіпхнув собаку, який вбирався лізти за ним, і впірнув. Спинити його не встигли.

У ту ж мить на понтоні один з дядьків махнув рукою, і глухий вибух стрясонув усе навколо. На місці рифів і атольчиків, що перегороджували вхід у лагуну, здійнялися величезні білі стовпи води і уламків коралів. Упали, зашльопали важко у воду уламки рифів.

— Мансур!!! — закричали перелякано Янг і Тун, ластівками злетіли в повітря, шубовснули у воду. Скочив за цими і собака.

Мансур сплив серед різнобарвних риб якось неприродно, догори животом, потім перевернувся на бік, почав занурюватися у воду. І тут його підхопили Янг і Тун, потягли до острівця. Повернув за ними й собака.

З Мансурових вух і носа текла кров. Його трохи поторсали і він закашлявся, випльовуючи воду. Живий!

— Мансуре! Скажи хоч слово! Мансуре! — благали хлопці. Собака тихо заскавучав.

А Мансур тільки стогнав і скреготав зубами, очей не розплющував.

— Та що ж це робиться?! — закричав Тун. — Учора двох убили і сьогодні… Що нам його батько скаже?!

— Швидше в село, можливо, хтось йому допоможе… Переверни долілиць! Трохи підніми! — коли Тун підняв Мансура, Янг підліз під нього так, щоб голова й одна рука Мансура були на одному плечі, а друга рука — на другому. Ступив, зігнувшись, у воду. — Збоку пливи, страхуватимеш.

Важкий був Мансур. Поки дісталися до третього острівця, а потім до другого, Янг сам наковтався води. Далі вже тягли Мансура удвох, під руки, поклавши його на воду горілиць. Янг гріб лівою, Тун — правою рукою.

На мисі-півострові відпочили — не довго, щоб тільки трохи вернулася сила. Кілька разів притиснули Мансурову спину, поклавши животом на коліно Янгові, бо хлопець, поки тягли, знову наковтався води.

Так-сяк посадили Мансура на зчеплені в замок чотири руки, понесли в село.

Вищав, бігав навколо них собака.

Було і плачу, і крику.

І не тільки в Мансуровій хатині, а по всьому селу. «Людоньки, та що ж це робиться?!» — звідусіль голосили жінки. Стискували щелепи похмурі чоловіки — у безсиллі й гніві. Кому поскаржишся? Хто допоможе? До бога — високо, до султана — далеко. Та й ходили ж до султана, скаржилися і просили милості. Ну, а що з того? Не батько він своєму народові, ні… Добре, що ще ходаків живими відпустили.

Дехто побіг на берег лагуни. Якщо не врятують свої пальми, то хоч зелені горіхи зберуть. Не було вже у людей ні страху, ні поваги до Лі Суня. І відлупцювали його, і розкидали все його ошмаття, відібрали горіхи. Особливо старався Амара.

— Я вам це пригадаю… Я вам пригадаю!.. — погрожував Лі Сунь.

На американському катері він поторохтів на Гірський.

Повернувся майже опівдні з п'ятьма поліцейськими і чиновником з папкою під пахвою. Поліцейські були у чалмах, з карабінами і кривими тесаками, більшими, ніж криси-кинджали. Чиновник був одягнутий, як індієць — у чорній шапочці, схожій на пілотку, в білому сюртуку і білих штанях. Катер з ними ввійшов у лагуну, не зменшуючи швидкості, з розгону ткнувся у білий пісок. Скинули трап і всі п'ятеро поліцейських, чиновник і китаєць зійшли на берег.

Пішли одразу не в село, а до наметів, де розташувалися американські солдати й офіцери. Перешіптувалися, розмовляли там, може, з годину, про щось домовлялися.

Гострі очиці в Лі Суня…

— Гей, ви! — помітив він Янга і Туна, які залягли під кущами і стежили, що діється в лагуні і на березі. — Покличте сюди Ганеша! І швидко: одна нога тут, друга там!

Янг і Тун показали йому язики, перекривили і… зникли в гущавині.

— Не покличуть. Але я сам знаю, де Ганеш живе і де той розбійник. Будь ласка, йдіть за мною! — покликав він поліцейських.

Амару зловили, привели під Дерево Сходів. Привели старосту.

— Іменем Його Величності султана!.. За замах на священну і недоторканну приватну власність!.. — вигукував високим, ледь не зривався, голосом чиновник, ніби виступав перед багатолюдним натовпом.

Амару поліцейські кинули на землю й відлупцювали бамбуковими палицями. Так само побили й Ганеша — за то, що зовсім розбестив своїх односельців, не стежить за порядком. Добре побили — не зміг підвестись.

— Не прикидайся, негіднику! — почали штовхати його ногами. — Скажи спасибі, що не арештували й не віддали до суду!

Але Ганеш не вставав.

— Краще зовсім добийте… Я не переживу цього сорому… — стогнав він.

Знову підрядився скликати всіх крамар Лі Сунь.

Поки люди збиралися, поліцейські знемагали від спеки. То один, то другий брали кокосові горіхи, одним ударом зрубували їм маківки, ніби голови ворогів султанату і смоктали сік. Підносили й американцеві-офіцерові, який стояв тут таки і байдуже дивився на екзекуцію.

Прийшло зовсім небагато людей — може, третина тих, що були вчора на сході.

Топким гавкітливим голосом чиновник говорив, що часу на роздуми у людей було багато. Тепер усі мають зібратися за дні години. У лагуні біля берега на них чекають катер і вельботи, американці всіх безкоштовно доставлять на Гірський.

— Хто голова сім'ї, будете підходити сюди по допомогу. Кожному буде вручено чек на пред'явника, по чеках можна на Гірському або на Головному в конторах банку одержати п'ятдесят доларів.

У відповідь чувся тільки плач-скиглення, ніби в людей уже й сили не було, щоб заплакати на весь голос. Не переставав стогнати і Ганеш.

Потім говорив офіцер, а чиновник перекладав. Американці нікого не будуть звинувачувати, що поранили їхнього солдата.

— Сталося непорозуміння, якого більше, я сподіваюся, острів'яни не допустять. — Голос офіцера був ледь не батьківський.

— А як же… А як же тоді… — застогнав, закашлявся кров'ю Ганеш. — Ваш солдат двох наших застрелив!.. І йому нічого за це не буде?!

Чиновник швидко переклав сказане офіцерові.

— Цього не може бути, тому що бути такого не може! — відповів офіцер.

— Такі факти і мені невідомі, — додав від себе чиновник. — А вам ми могли б ще добавити за цей наклеп. Але ви мені потрібний живий… Називайте кожного голову сім'ї. Складемо списки, акт на витрати.

Поліцейські підтягли Ганеша до баньяна, посадили під дерево, прихиливши спиною до стовбура.

Плач і голосіння лунали над селом, над усім Біргусом.

Люди не знали, що брати, що залишати. Може, десь у великому цивілізованому світі, на Головному, на Раї, бляшанка з-під консервів, що правила за кухлик, не варта була виїденого черепашачого яйця. А біргусівцям у їхніх злигоднях усе було дороге, усе миле.

Минула година, минула друга, а ніхто не був готовий залишити свою хатину. Люди щось зв'язували, перев'язували, залишали і знову брали. А хто і був готовий, то не висувався, оглядався на інших. Раніше люди йшли за бомом, за старостою, а тепер їх не було. І всі в розгубленості ховалися в темні кутки, в кущі, думали відсидітися, врятуватися.

Батько навантажив на Янга стільки всього — віслюк не поніс би. Сам узяв в оберемок порося, через плече перекинув в'язки курей, і вони тріпоталися, пробували летіти, дряпали кігтями і дзьобами спину й ноги. У матері був тільки один клуночок з одягом і лампа без скла й гасу (коштовна річ, хоч нею ніколи не користувалися). Матір неможливо було витягнути з хати, вона цілувала кожну бамбучину, кожну деревинку. А коли вийшла, то вчепилася за криву пальму, що схилилася біля хатини, і ридма заридала. За нею заплакав і Янг, хоч досі тільки крадькома витирав то одне око, то друге. Злизував сльозини з тремтячих губів батько, раз у раз підштовхуючи порося коліном знизу, щоб не сповзало з рук. Потім батько опустив порося на землю, затиснув його ногами і покликав Янга. Попорпався у його клункові, що гнув хлопця, як циклон пальму, дістав мотузок, перев'язав порося, кінець намотав на кулак.