— Тихіше гарцюй… А то завчасно розвалиш, — сказала мати кволим голосом. Вона і батько ще не вставали, ніби враз і назавжди втратили цікавість до життя. — Насічи горіхів, кинь поросяті, а тоді вже лети. Курей випусти.

Їхня хатина, як і все у селі, збудована на високих палях. Під бамбуковою підлогою-настилом можна ходити пригну вгайсь. Тут і загородка для поросяти, і клітка для курей. Тут і комора, де ще є трохи кокосових горіхів торішнього урожаю.

Янг працював і прислухався до того, про що перемовляються Ганеш з батьком. Один стоїть біля порога, другий — у дверях.

— … Так користі ж немає із зелених. Сік, молочко… Хіба що бражку робити. Так на бражку ж можна і з самої пальми соку наточити! — говорив батько. — Але ж на біса вона, і без неї гірко!

— А я раджу позрізати горіхи, хоч зелені. Усе-таки якась користь буде, — каже Ганеш. — А може статися — не встигнемо і такі спожити. Знищать усе бульдозерами… Я чув, що сюди, на Біргус, великі літаки сідатимуть, кораблі військові припливуть.

— Боже милосердний! Отаку навалу послати…

— Треба нам усім триматися разом. Може, прийдуть американці карати, то будемо в одно говорити: ми тільки молилися, проганяли злих духів. І що Раджа не було з нами, поїхав на Рай. Я всім так скажу, попереджу… (Янг подумав: «Ну й добре, що сам староста скаже»)… А солдат перший напав на нас… І треба готуватися до поховання Япа і Рати… — Ганеш пішов, постукуючи ціпком.

— Великий Вішну! — схлипнула мати. — Вони ж цілу ніч лежали на березі. Краби очі повиїдали… Як я тепер буду родити? Бома немає, нікому буде відганяти злих духів.

— Ти не горюй… Дасть бог, усе буде добре, — зітхнув батько.

— А Лі Сунь і сьогодні пішов до американців. Потягнув мішок більший за себе — мало носом землю не орав.

— Торгівлю налагоджує, відчуває — поживитися можна, — відповів батько.

Янг вибрався з-під хатини.

— Я все зробив. Нате вам по яєчку… — поклав у зашкарублу батькову руку яєчка, знайдені в курячому гнізді. — Я побіг!

Голопузиків, що бігають без штанців чи трусиків, Янг не братиме помічниками. І дівчаток не візьме… Хоча одну і можна було б — Натачу. Її так назвали на честь радянської лікарки. Добре, що саме тоді, коли народжувалася Натача, стояло недалеко радянське дослідне судно. І тепер люди пам'ятають, що над ним майоріли два прапори — червоний і синьо-білий. Якби не приїхала з судна лікарка, то могло б не бути ні Натачі, ні її матері, люди вже молилися Вішну, щоб забрав собі їхні душі. Бойовою росла Натача, спритною. Але Янг не кликатиме сьогодні і її, у нього суто чоловіче завдання.

Насамперед покличе Туна. Завжди, коли спадала денна спека і в селі починався хоч якийсь рух, Янг будив Туна так: підлазив під поміст його хатини і гострою тонкою тичкою совав знизу поміж бамбуковими жердинами. Янг знав, у якому кутку спить Тун, і звичайно влучав якщо не з першого, то з другого разу. І сьогодні пробрався Янг… Раз штрикнув, удруге…

— Ой, що це?! — пролунав переляканий чоловічий вигук. Хтось підскочив, хатина задрижала, як від землетрусу: — Нечиста сила! Нечиста сила!

Янг кинувся навтікача від хати. У ту ж мить почувся Тунів сміх:

— Янг, це ти? Ха-ха, трохи живота батькові не пропоров!

— Я-а… Виходь скоріше!

— Чого ти встав так рано?

— Нам є доручення. Бойове. — І Янг розказав, що до чого.

Уже вдвох помчали до Мансура.

Мансурова хатина стояла на тій половині села, яка була ближче до лагуни. Знайшли його на пальмі — зрубував горіхи. Уся земля вже була вкрита ними, зеленими, шорсткими. Мансур і слухати не хотів, що йому кричать знизу хлопці, поки вони не стали кидати в нього палицями, а Янг пригрозив, що вилізе до нього і стягне за ногу. Допомогли Мансурові зібрати горіхи в мішок, занесли до хати. Допомогли й умовити його суворого батька, бо тому не подобалося, що син не виконав його розпорядження, а вже зривається кудись бігти. «Викупайтеся і бігом назад. Коли через півгодини не прийдеш, можеш взагалі не вертатись!» — пригрозив Мансурові батько.

Побігли до лагуни наввипередки з худим Мансуровим собакою, орієнтувалися на дивні звуки: там щось пронизливо дзвеніло, тріщало і вило.

Вибігли — і очам своїм не повірили: таким незнайомим став берег! Голий, чужий: навхрест і прикорнями догори, а то й покотом лежали всі прибережні пальми, ніби пронісся шалений ураган. Ще біля двох дерев порпалися двоє білих дядьків у шортах. У їхніх руках і вили ті штуковини, на очах підгризали дерева. Третій дядько, такий же незасмаглий і майже голий, чикрижив стовбури на колодки.

— Чого роти пороззявляли? Бензопилок не бачили? Готі, звідси! — закричав на них, ніби він тут був господарем, китаєць Лі Сунь.

Хлопці оглянулися. Крамар назносив під великий банан цілу купу горіхів, розклав там на рогожці такий-сякий товар і торгував. То пилярі, то солдати, які розпаковували ящики і складали з металевих частин якісь механізми, підходили до Лі Суня, і він їм розкривав горіхи, давав пити сік. Кому не подобалося, тим розпорював бляшанки з консервованим соком або пивом. Лі Сунь робив свій бізнес.

— Чужі пальми обібрав! Я побіжу розкажу Ганешу! — Тун готовий був зірватися з місця.

— Чекай, а там що? — спинив його Янг.

Біля входу в лагуну, який дуже звужували рифи й атольчики, нерухомо завмер той понтон, що переправляв з баржі на берег машини й вантажі. На ньому стояла й татахкала прямокутна брила на колесах. На понтоні працювали кілька чоловік. Щось робили, щось подавали з понтона вниз, до води. Ось на понтон виліз майже голий чоловік з ластами на ногах і оранжевими балонами за плечима. Його обличчя не було видно, блискали тільки скельця маски. От він стягнув маску на лоб, крутив пальцем у вухах…

Понтон сьогодні був оздоблений різнобарвними прапорцями — чорними, червоними, жовтими, синіми. Казав якось Радж, що коли проводяться підводні роботи, то виставляють такі прапорці.

— Острівцями підкрадемося ближче до понтона, розвідаємо, що вони роблять! — Янг кинувся униз.

Пісок біля води був потоптаний — залишилися вчорашні сліди людей. Подекуди валялися смолоскипи. А де ж бома Яп? Де старенька Рата? Скільки не придивлялися в той бік, де працювали коло ящиків солдати, трупів не помітили. А може, їх не вбили? Може, вони встали уночі й пішки вернулися додому?

Мчали смугою прибою, а собака весело гавкав і намагався то одного, то іншого хапнути за п'яти. Добігли до мису і відразу шубовснули у воду — білопінну, бурхливу у вузькій протоці. Собака поскавучав, потупцяв на березі й поліз обережно у воду, задираючи голову, поплив за ними.

Біля останнього острівця хвилі були великі, все пінилося й вирувало. Причаїлися за скелями, постежили… І зрозуміли, що тут люди справді щось роблять під водою. Від тієї чотирикутної машини на колесах клубами шугав смердючий чорний дим. Від неї йшли під воду чорні гумові шланги. Раз у раз до понтону підпливав чоловік з балонами за плечима і в масці, і йому подавали зверху то якісь важкі пакети, то дроти.

— Хлопці! Щось так гуркоче під водою! Так б'є у вуха — аж болить! — устиг пірнути і відразу ж вискочити Мансур.

Спустилися в протоку між третім і четвертим острівцями. Янг з Туном упірнули і відразу ж виринули.

— Не витримати! Голова розколюється!

І тут їх помітили з понтона: закричали, замахали руками, щоб вилазили з води і забиралися геть. Але хлопці тільки запливли за острівець і знову почали стежити зі схованок, дивитися, що робиться на понтоні, біля понтону і рифів.

Ось із води один за одним виринули двоє у масках і з балонами за плечима. Їм допомогли вилізти на понтон, зняти балони. А маски позривали вони самі, важко дихаючи й прочищаючи пальцями вуха. Собака нетерпляче скімлив, хотів загавкати на незнайомих, але Мансур затиснув йому писок, пригнувши до скелі. Робітники, які працювали на понтоні, витягували з води чорні шланги з гострими залізними наконечниками.

— Може, якийсь скарб сховали? — у Мансура загорілися очі.

— Дурня такого, як ти! — плюнув Тун.