4 березня велику частину солдатів, як розповідалось у щоденнику, мали відправити до посадочного порту Бремерлеє річкою на так званих «бременських цапах», довгих маленьких суднах, і студент, який потрапив у цю групу, дав Каспарові на прощання для втіхи і розваги коричньовий зошит. Услід за цим, попереду довгої колони солдатів, які повинні були на своїх двох пройти шлях до кораблів, вирушив у дорогу фургон Еммеріха.
17 березня військо розквартирувалось у Бремерлеї і сталося так, що Каспар знову опинився серед своїх друзів. 24 березня почалась посадка на кораблі. Через те, що англійські транспортні кораблі прибували досить повільно, флот з двадцяти чотирьох парусних суден, маючи на борту 7400 гессенців, знявся з якоря тільки 17 квітня і повільно поплив вниз за течією.
Ширшою ставала ріка, вище здіймалися хвилі, і скоро флот вийшов на рейд в Північне море. Береги все більше віддалялись. Море іскрилося в ранковому сонці і було таким синім, наче друге небо. Каспар стояв на палубі і на повні груди вдихав свіже солонувате морське повітря. «Вода має надзвичайно прозорий, блакитнозелений колір, — записав він у своєму щоденнику, — і весь час піниться. Піна з пронизливим шипінням ударяється в борт; вона, як і вода, солона на смак і нічим не пахне. На поверхні плаває багато трави, подібної до замороженого кизилу. Я не знаю, звідки вона береться, а також не бачу ніде коріння».
Цього ранку незвичне оточення так розвеселило Каспара, що він почав пустувати. Хлопець невідривно стежив за роботою матросів, парусних майстрів, теслярів, боцманів і надзвичайно зрадів, виявивши, що разом з ними на борту корабля була також Мета і її тітка, маркітантка Катрін. Він побачим дівчину саме тоді, коли вона балакала з англійським матросом, який трохи вмів розмовляти по-німецьки. Мулатоподібна засмага моряка вигідно вирізнялась на тлі червоної англійської військово-морської форми. Він запевняв, що пережив такий шторм, під час якого якорні канати здувало, наче соломинки, а на екваторі, твердив він далі, стоїть така спека, що на залізних частинах корабля можна пекти млинці.
Якраз тоді, коли Каспар хотів розпитати матроса, що відомо йому про китайських піратів, тисячоруких спрутів і літаючих голландців, Мета сказала:
— Морські байки розповідаєш, мій любий! — Потім вона повернулась і гордо відійшла од нього. Каспарові стало соромно, що він так легко піймався на гачок жартівливого матроса. На щастя, ніхто нічого не помітив.
Почав мрячити дрібний дощ, море захвилювалося. «Мері Елізабет» і всі судна по обидва боки від неї загойдалися сильніше. Якусь мить здавалось, ніби хвилі поглинули деякі судна, але потім вони з блискавичною швидкістю виринали, щоб відразу ж знову зникнути. Каспар, міцно тримаючись за канат, голосно розсміявся, бо його шпурляло то вперед, то назад. Гойдання судна дуже скоро відчули на собі солдати, жінки та діти, що збилися на палубі… Одне за одним втікали вони всередину судна. Лише птахам, здавалось, не було ніякого діла до цього. І такими ж безтурботними були два корабельних юнги: один з них дуже спритно і безпечно лазив по шоглах: він. видно, добре знався на канатах і парусах. Другий, хоч і полетів сторчака з марс-вантів, але відразу ж подряпався знову по фок-вантах.
Потім цікавість і жадоба до пригод потягли Каспара в темне нутро судна, туди, в глибину, де містилися склади. Тут було багато сот центнерів пороху і сірки, п’ятдесят металічних гармат з належними до них ядрами, мушкети, мортири, рушниці, карабіни та велика кількість іншого військового спорядження. В одному з складів зберігалися паруси, канати та інші снасті. До того ж сюди були навантажені харчі і питво для п’ятисот душ екіпажу. Оце-то запас!
Каспар, що шастав між ящиками, мішками і бочками, раптом опинився перед Обішем. який, безперестанку вклоняючись, саме питав у англійського про-віантмейстера, чи не міг би він націлити йому для пана майора кілька пляшок рейнського вина. Англієць коротко відмовив, на що Себіш, знову відбиваючи численні поклони, покірно промимрив:
— Ну, гаразд, пане провіантмейстер! — Потім він звернувся до Каспара — Гей, що це таке? Ти шо ж, шибенику, хіба не знаєш, що рядовим солдатам якнайсуворіше заборонено входити до складів? Ти тут тільки плутаєшся під ногами у пана провіантмейстера. тоді як нагорі дуже потрібний: адже багаж пана майора ще й досі не розпакований.
Потім пізніше, коли Каспар. гучно тупаючи, піднявся разом з Себішем сходами наверх і увійшов в офіцерську кухню, що містилась на палубі, старий зробився трохи лагіднішим. Він порадив Каспарові завжди суворо дотримуватись всіх розпоряджень на кораблі і насамперед жити в згоді з англійським екіпажем. Це зарозумілий, вічно п'яний збрід, здатний тільки на лайку та прокльони. Вони й трьох слів не промовлять, щоб не приправити своїм «God dam’my soul’ God dam’me!» [20] Навіть тоді, коли смерть їм дивиться у вічі і вони вже ледве язиком повертають, і то не перестають клясти, аж поки не віддадуть богові душу. Провіантмейстер теж такий неввічливий, грубий і необтесаний хлопець; йому б не завадило повчитись, як треба поводитись з офіцерським кухарем.
Розпаковуючи багаж. Каспар урвав хвилинку, щоб оглянути каюту. Хоч вона була невелика, але зате дуже зручно влаштована. В каюті було чотири ілюмінатори, через які виднілося море. Більшу частину приміщення займали чотири койки, міцно прибиті до стін Себіш саме покривав їх новими простирадлами. Чотирикутний стіл, чотири міцних стільці, грубка, аптечка, міцно прикріплена до одного з ліжок, доповнювали обстановку каюти. Кілька картин, дзеркало, барабан. кілька мушкетів, що погойдувалися на крючках, прикрашали стіни; тут також висів білий святковий парик пастора Штіглітца, бо болванка для парика священика ще була схована в його розшитому ангелами саквояжі. Особливе захоплення викликали у Каспара шість велетенських шинок, що висіли над ілюмінаторами і від запаху яких приємно лоскотало у ніздрях. Себіш з гордістю розповідав, що на борту є для панів офіцерів також багато живих свиней, курей та гусей, і по секрету сказав Каспарові, що придумав справді божественний обід, якщо тільки пан майор схвалить його пропозицію.
Яким великим було розчарування Каспара, коли він, закінчивши роботу, увійшов у свою власну «каюту». Заходячи до неї, він відразу ж мусив нахилитися, і про те, щоб випростатися на весь зріст в низькій, напівтемній комірчині, не могло бути й мови. Койки, кожна на шість чоловік, тулилися одна біля одної і одна над одною, як кролячі клітки. А вузькі проходи між ними були заставлені дерев’яними ящиками; вони правили замість стільців, і в них також зберігалися дорожні речі. В цьому задушливому приміщенні гессенці сиділи зігнувшись у три погибелі, як Іона в череві кита.
Каспар приєднався до Дібольда, Рюбенкеніга і Шмельцле, які сьорбали з одної дерев’яної миски свою першу страву на кораблі; вони приготували її на маленькій грубці. Хоч її вже й загасили, але вона все ще чаділа, отруюючи повітря їдким димом кам’яного вугілля. А самі солдати закоптилися біля неї, наче шинки. Анзельм і монах не їли разом з іншими. Їх уже здолала морська хвороба. Вони лежали на одній койці, і Каспар чув, як обидва голосно стогнали, коли судно раптом починало сильніше підніматись і опускатись
— Вони навіть не хотять проковтнути ліків, — бідкався Шмельцле.
«Багате англійське харчування», яке так старанно розхвалювали вербувальники, складалось з солоного сала, запліснявілої квашеної капусти і затхлих сухарів. Сало, якому було вже, мабуть, чотири, а то й п’ять років, було по краях чорним, далі жовтим, і лише посередині воно ще мало вузьку білу смужечку. Сухарі доводилось розбивати прикладами карабінів; навіть для здорових зубів
Каспара вони були занадто твердими. Шмельцле дізнався, що цей хліб англійці відібрали у французів з кораблів під час Семирічної війни.
— З того часу він лежав у Портсмуті на складі. А тепер король Георг хоче ним годувати нас, гессенців.
