У жовтні 1918 р. до кадрових частин Армії Української Держави почали призначати військових священиків. Більшість із них були росіянами, і невдовзі, за деякими винятками, залишили лави українських військ.

Однак уже за місяць у Білій Церкві утворилася українська Директорія, яка підняла повстання проти гетьмана П. П. Скоропадського. Одним із головних учасників цих подій був священик Антоній Матеюк. Саме його наприкінці листопада 1918 р. було призначено панотцем військ Директорії, а трохи згодом — протопресвітером Дієвої армії УНР і керівником головної управи військового духовенства. На цій посаді отець А. Матеюк перебував до листопада 1919 р., коли захворів на тиф.

Зусиллями отця Антонія Матеюка було розроблено та затверджено штати українського військового духовенства. Передбачалося, що при штабі кожного корпусу або групи буде один протоієрей або священик, у розпорядженні якого перебуватимуть псаломщик-регент (він же секретар) та церковник. Корпусним священикам мали підпорядковуватись протоієреї та ієреї полків, гарматних бригад і військових шпиталів (по одному на частину). Кожному з полкових священиків так само допомагали псаломщик-регент і церковник. Старший з ієреїв виконував обов’язки благочинного^{498}.

Насправді в Дієвій армії УНР священиків було значно менше, ніж передбачалося. Так, за станом на 15 вересня 1919 р. у військах УНР перебувало 17 священиків: 3 при штабі армії, З-у військах Запорізької групи, 4-у групі Січових Стрільців, 6-у Волинській групі, 1-у резервному курені Головного Отамана.

У військах Волинської групи, де військових священиків було найбільше, вони розподілялися таким чином: по одному в штабі групи, у 3-му пішому Подільському, 10-му та 11-му Сірожупанних полках, у 2-му кінному полку ім. М. Залізняка та у 1-му запасному курені.

Серед священиків Волинської групи більшість становили ті, що вступили до українських військ на Харківщині ще за часів Української Держави. На початку 1919 р. разом із 7-м Харківським корпусом Дієвої армії УНР їх було евакуйовано на Волинь, де згодом розподілено по різних військових частинах. Так, 10 березня 1919 р. колишній полковий священик 42-го пішого Валкського полку та благочинний 14-ї пішої дивізії Василь Сукачів був призначений полковим священиком 51-го пішого дієвого полку ім. С. Наливайка та благочинним 17-ї пішої дієвої дивізії. Його колеги з інших частин дістали такі призначення: полковий священик 40-го пішого Ізюмського полку Семен Григорович призначений у 49-й піший дієвий полк ім. І. Франка, священик 13-ї гарматної бригади Кость Бушма — в 17-й дієвої гарматної бригади, священик 14-ї гарматної бригади Олександр Богачев — у 18-ту гарматну бригаду^{499}.

Волинське єпархіальне зібрання православних священиків 12–13 лютого 1936 року. За столом перший зліва сидить колишній діяч Українського генерального військового комітету Центральної Ради Петро Певний, другий — протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський (фото з приватної колекції)

З Волинської групи слід також назвати отця Михайла Гарасименка — колишнього панотця 19-ї пішої дієвої дивізії та отця Михайла Обертовича^{500}.

У Запорізькій групі душпастирські функції виконували священики Павло Пащевський та Анатолій Волкович, панотцем Київської групи був Іван Теодорович, 9-ї Залізничної дивізії — Микола Маринич.

Згодом до Дієвої армії УНР вдалося залучити ще деяких священиків. Так, 29 вересня 1919 р. до складу кількох військових частин було призначено таких священиків:

— до 1-го рекрутського полку — протоієрея Миколу Морачевича (у 1918–1919 рр. він був панотцем 7-го пішого Подільського полку),

— до 2-го пластунського полку — панотця Миколу Демчука,

— до Житомирської юнацької школи — панотця Никитюкова,

— до 3-го військового польового шпиталю — панотця Олександра Хранкевича^{501}.

Відомо також, що восени 1919 р. панотцем 4-го рекрутського Сірожупанного полку був отець Михайло Четвертинський^{502}.

Починаючи з жовтня 1919 р. війська Дієвої армії УНР охопила епідемія тифу. Торкнулася вона й військових священиків, зокрема Антонія Матеюка, Івана Теодоровича та деяких інших. Зважаючи на складність умов продовження боротьби певна кількість священиків інтернувалася на польській території чи й взагалі залишила лави армії та повернулася до мирного способу життя. У Першому Зимовому поході, який почався 6 грудня 1919 р, узяли участь три найбільш витривалі військові священики: Павло Пащевський (став виконуючим обов’язки головного священика армії), Василь Сукачів та Микола Маринич.

Після закінчення Першого Зимового походу та переформування Армії УНР кількість військових священиків збільшилася до п’яти — приєдналися Анатолій Волкович та Михайло Обертович, які до того були інтерновані на території Польщі. Восени 1920 р. коло українського військового душпастирства поповнилося ще двома священиками Павлом Пятаченком та Михайлом Раїнським. За станом на вересень 1921 р. у складі Армії УНР було сім військових священиків: два при штабі армії та по одному у 1-й Запорізькій, 2-й Волинській, 3-й Залізній, 5-й Херсонській та 6-й Січовій дивізіях.

Коли Армія УНР була інтернована на території Польщі, кількість військових священиків почала збільшуватись за рахунок українських вояків, що з власного бажання приймали священний сан. 2 січня 1921 р. було висвячено військового урядовця 6-ї Січової дивізії Петра Білона. З травня того ж року — військового урядовця інтендантської управи Військового міністерства УНР Василя Варваріва. У Каліському таборі було відкрито курси українських священиків, які закінчили шість осіб. Троє з них — Лазар Воронюк, Дмитро Залізняк та Михайло Лещук прийняли сан священика. Ще троє — Пилип Шпартак, Григорій Бунь та Іван Велівченко — стали дияконами^{503}. Окремі ієреї приєдналися до Армії УНР уже в Польщі.

Отець Петро Білон у своїх спогадах подає список військових священиків Армії УНР:

Пащевський Павло, протопресвітер, керівник головної управи військового духовенства;

Варварів Василь, священик — панотець Військового міністерства УНР;

Сукачів Василь, протоієрей — панотець 2-ї Волинської дивізії;

Пятаченко Павло, протоієрей — панотець 3-ї Залізної дивізії;

Маринич Микола, священик — панотець 4-ї Київської дивізії;

Волкович Анатолій, протоієрей — панотець 5-ї Херсонської дивізії;

Воронюк Лазар, священик — панотець 5-ї Херсонської дивізії (по смерті А.Волковича);

Білон Петро, священик — панотець 6-ї Січової дивізії;

Бублій Панас, священик — панотець кінно-гірського гарматного дивізіону Окремої кінної дивізії;

Мельник Григорій, священик — панотець 4-го Київського кінного полку;

Раїнський Михайло, панотець 39-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської дивізії (у 1922 р. був призначений священиком парафії на Волині);