Незважаючи на проблеми, описані у доповіді державного інспектора полковника Неїла-Палія, Спільна військова школа все ж за кілька тижнів нарешті спромоглася зробити перший випуск старшин Дієвої армії УНР. Свято Першого випуску українських старшин відбулося 5 листопада 1919 р. у кам’янецькому міському театрі. Як свідчить віднайдений в архіві реєстр випуску, школу закінчило 163 юнаки{352}. М. Отрешко-Арський твердить, що випускників було 196 осіб{353}. Не виключено, що в цьому випадку мемуарист помиляється.
Після випуску новоспечені українські хорунжі мали роз’їхатися по своїх частинах. Відповідно до наказу по Дієвій армії УНР від 14 листопада 1919 р., випускники розподілялися по частинах так:
до 1-го пішого Рекрутського полку — 25 хорунжих;
до 2-го Рекрутського Пластунського полку — 21 хорунжий;
до 3-го Рекрутського Січового полку — 20 хорунжих;
до полку Морської піхоти — 25 хорунжих;
до Запорізької групи — 40 хорунжих;
до Гайдамацької бригади — 20 хорунжих;
приряджені до Спільної Військової школи — 9 хорунжих;
випущені без призначення — 3 хорунжих{354}.
Частина випускників дісталася до своїх частин, а інші були об’єднані у старшинську сотню при Спільній військовій школі.
18 листопада 1919 р. школа на чолі з полковником П. А. Вержбицьким відбула до Проскурова, а за два дні — під ст. Деражня на фронт проти білогвардійців. Чисельність її значно зменшилася. За спогадами Володимира Сосюри, у складі 1-ї сотні, де він тепер служив, на фронт виступило 33 вояки включно з командиром (замість понад 100, які рахувались у сотні за штатом). Що ж до інших, «то юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку-Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертували або захворіли на живіт»{355}.
Якщо припустити, що у кожній із чотирьох піших сотень на фронт вирушило всього по 33 вояки, плюс хоча б 100 випускників Спільної військової школи у Старшинській сотні (хоча, напевно, їх було менше), 120 шабель кінного відділу школи (за твердженням М. Отрешка-Арського) та 30–40 юнаків із гарматного відділу, то загалом нараховується близько 400 осіб. Отже, майже 350 юнаків і викладачів з різних причин залишилися у Кам’янці або «погубилися» в дорозі.
Перший бій з білогвардійцями виявився вдалим для юнаків: за допомогою українських панцирних потягів «Хортиця» та «Вірний син України» вони розбили ворожий панцирний потяг «Ураган». Окрім того, хтось із юнаків влучив з рушниці в командира іншого ворожого панцирного потяга — «Коршун». Однак уночі з 20 на 21 листопада 1-ша юнацька сотня на чолі з хорунжим Свідерським у монастирі с. Коржівці у повному складі потрапила в полон до Сімферопольського офіцерського полку білогвардійців.
Саме у цій сотні був Володимир Сосюра, який у спогадах докладно описав її подальшу долю.
«Нас ведуть на село… Біля тину крайньої хати прив’язано двоє осідланих коней… Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.
І їх голоси мені далекі й чужі… Нас вивели за село і построїли в два шеренги. Один проти одного, аби однією кулею порізати двох. Бони економні…
І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати… Але ніхто не падає, і я стою.
— Взвод, стройся!
І після нашої команди “чота, ладнайся!” команда ворогів звучить сухо й гостро…
Їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:
— Би нас прийшли бити?
Обсій сказав:
— Били й будемо бити…
Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя… <…>
Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карпому (технічне приміщення залізничної станції. — Я. Т.) з оголонеми шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати…
Наша третя сотня пішла в атаку на “Коршуна”, і кулею в люк був забитий їх капітан.
До карпому увійшов полковник і сказав:
— Пленние уже нам не враги.
Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:
— Ваша фамилия?
Сказав:
— Морозов.
Його брат був офіцером гусарського полку Аоброармії.
Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армй десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної свідомості.
Галичани, як приклад, для мене умерли.
Юнкери нам кажуть:
— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера.
Вони питають нас:
— За что вы воюете?
— А ви за що?
— Мы — за единую недилимую.
— А ми — за соборну Україну.
Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:
— Вы были в Константиновском? (мається на увазі 1-е Київське Костянтинівське військове училище, яке, як видно з тексту, закінчили обидва згадуваних В. Сосюрою офіцери — Я. Т.)
— В Константиновском.
І вони потиснули один одному руки. (За традиціями російського офіцерства, випускники одного вузу при зустрічі, навіть якщо вони були не знайомі, одразу переходили на «ти». — Я. Т.).
Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер “купив” у мене за дві “українки” мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик “Коршун”.
Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.
Ми їдемо й співаємо:
“Ревуть, стогнуть гори, хвилі…”
У старшин на очах сльози…»{356}.
У Жмеринці полонених юнаків з 1-ї сотні розмістили у бараку для тифознохворих, де вони всі, зокрема й В. Сосюра, захворіли на тиф. Потому частину юнаків вивезли до Одеси на лікування. Деякі з них (у тому числі й Сосюра) пізніше залишилися у зайнятій червоними Одесі, інші виїхали разом з білими до Криму.
Після втрати 1-ї сотні школа з боями відходила через ст. Гречани та Старокостянтинів до містечок Любар і Чортория, де зосереджувалось більшість частин Дієвої армії УНР. У Любарі стався черговий акт української трагедії — місто перейшло до рук отаманів Волоха, Данченка та Божка, які 1 грудня 1919 р. оголосили себе Т. зв. Волинською революційною радою, що стояла на націонал-комуністичній платформі.
Безпосередньо в Любарі розмістилися піші сотні школи, за річкою — кінний та гарматний відділи. Два останні очолював сотник Пліський. До нього прибули отаман Данченко та сотник Легін і наказали обом відділам негайно прибути до приміщення місцевої школи, де їх чекав «Головний Отаман» Волох. Від останнього кіннотники та гармаші почули промову про те, що всі, й насамперед С. Петлюра, — зрадники, і що він наказує юнакам приєднатися до своїх військ. Тих, хто виконає наказ, обіцяв підвищити до рангів хорунжих, інших — стратити.
Тржепель Кость, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 1920 років (ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)
Не маючи вибору, юнаки пішли до Волоха й були призначені до Гайдамацького кінного полку як окрема юнацька сотня. У той час сотник Пліський захворів на тиф. Серед юнаків не залишилося старшин, тож вони поодинці почали тікати від Волоха — однією з перших на це зважилася кінна варта з 12 юнаків, у складі якої був М. Отрешко-Арський{357}. Згодом вони приєдналися до повстанських загонів отамана Шепеля, а потім — до 2-ї стрілецької (згодом 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР.
