«Підтримував під впливом почуття виконання своїх обов’язків владу, з якою вела боротьбу Директорія, але ворогом самостійности України ніколи не був. Навіть персонально нічого кращого не бажав, як бачити вільну незалежну владу Директорії. Добре розумію, що це може бути признано як бажання одержати при новій владі добру посаду, отже прохаю лічити, що це тільки бажання принести на користь України свої сили та знання й призначити яку б невідповідальну посаду, але тільки не на Чернігівщині»{196}.
Помічник начальника штабу Дієвої армії УНР Василь Тютюнник робив відчайдушні спроби вирвати Дорошкевича з пазурів місцевих чернігівських отаманів, зокрема в Михайла Палія — командувача військ УНР на Чернігівщині. 11 січня 1919 р. він надіслав категоричний наказ Палію відправити Дорошкевича до Києва, але його не було виконано{197}. Уже 12 січня до Чернігова вступили більшовицькі війська. Частини УНР швидко залишали місто, причому генерала Дорошкевича «забули» випустити з в’язниці, на подвір’ї якої його без суду і слідства розстріляли більшовики.
Генерал Олександрович перебував під арештом у Лубнах за боротьбу проти учасників Таращансько-Звенигородського повстання влітку 1918 р. та проти військ Директорії — у листопаді-грудні. Одного дня до міста прибув каральний загін на чолі з божевільним, як стверджував мемуарист Павло Шандрук, повстанським ватажком М’ясником, який вдерся до помешкання генерала та розстріляв його{198}.
На кінець грудня 1918 р. повстанські отамани Директорії — у більшості колишні кадрові та бойові офіцери російської імператорської армії — масово зацікавилися політикою й на цьому ґрунті щокроку виявляли неприязнь до старшинського корпусу.
Скажімо, Наказний отаман Олександр Осецький до революції був великим землевласником і служив полковником у найвідбірнішій частині імператорської гвардії — Лейб-гвардії Преображенського полку. Під час Першої світової війни він відзначився у боях як командир полку та бригади і за заслуги дістав Георгіївську зброю. Однак історіограф дивізії сірожупанників Василь Прохода, який зіткнувся з Осецьким наприкінці квітня 1919 р., подає зовсім інший його портрет:
«Взагалі ж, отаман Осецький був настроєний оптимістично. Укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілости і ганив за те, що вони окремо, а не разом в касарнях, на одних нарах з козаками, мешкають, що старшини на командних посадах мають гайдуків; кожний старшина до командира полку включно, на його погляд, мусив все для себе робити сам, а особливо персонально ходити з казанком, нарівні з козаками, на козацьку кухню по обід і разом з ними їсти. Ніяких виделочок, столових ножів, тарілок, крім звичайної деревляної ложки, старшина не повинен був мати, хоч це все мав в Сірій дивізії кожен козак, а деревляних ложок зовсім не було. Страшенно обурився отаман Осецький, коли довідався, що старшини, користаючись з перебування в Луцьку, хтять відновити чинність старшинських зібрань — на його думку, це була мало не зрада УНР. Не побувавши за весь час на позиції, отаман Осецький обвинувачував командирів частин, що вони не знають — який настрій у козацтва на передовій позиції; він був переконаний, що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верстов проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, треба тільки ближче стати до козака й до населення. Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народнього добродія: мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, солі, наділяв землю, закликаючи при цьому селян вступати до війська по мобілізації. Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного й талановитого генерала, до того ж на посаді наказного отамана військ УНР — чи ним опанував соціяльно-божевільний псіхоз, чи він свідомо грав на струнах цього псіхозу»{199}.
Слід згадати й інших «героїв» Директорії. Начальника Чорноморського коша (згодом — дивізії) отамана Василя Пелещука (капітана російської армії) ще у листопаді 1917 р. Дмитро Дорошенко назвав «типовим бандитом», а в лютому 1918 р. Жуковський звільнив з армії за погроми. Начальник повстанських військ на Чернігівщині отаман Михайло Палій (так само капітан російської армії) в серпні 1918 р., співчуваючи більшовикам, утік із Сірожупанної дивізії, а в березні 1919 р. «прислужився» до здачі Бердичева та Житомира більшовицьким військам. Начальник Холмсько-Галицького фронту отаман Олександр Шаповал (підпоручик російської армії), колишній командир Богданівського полку, «захворів» на манію величі, хоч у військовій справі не мав особливих успіхів. Начальник 1-ї Дніпровської дивізії отаман Данило Зелений (рядовий російської армії) та командир 3-го Гайдамацького полку отаман Омелян Волох (штабс-капітан російської армії), за висловом генерала Всеволода Петрова, боролися тільки за їм одним зрозумілі цілі українського селянства. Начальник 2-ї Дніпровської дивізії отаман Федір Тимченко (штабс-капітан російської армії) — один із винуватців загибелі студентів і гімназистів під Крутами, 16 травня 1919 р. «здав» полякам Луцьк. Нарешті, слід згадати про осіб, які, за твердженням багатьох мемуаристів, були, так би мовити „не зовсім сповна розуму” — або страждали на різні манії, або були реально психічно хворими людьми. Це: начальник 9-го дієвого корпусу отаман Олексій Кірієнко, начальник резервових військ отаман Роман Крещенко (обидва — полковники російської армії) та повстанські ватажки на Півдні України Нечипір Григор’єв та Юхим Божко (штабс-капітани російської армії).
Були отамани й дрібнішого ґатунку, які згодом виявилися для України шкідливішими, ніж навіть більшовики. Приміром, 18 січня 1918 р. комісар Директорії у Черкасах надіслав до штабу армії УНР телеграму, що стосувалася розташованого у місті Корсунського запасного полку. Про його командира писалося: «полковник Хіменко — енергійна і політично чесна людина, котра має страшенно великий вплив на козаків». Вояки цього полку, на погляд комісара, стояли на ґрунті українського більшовизму{200}.
За тиждень ці «українські більшовики» на чолі з отаманом Хіменком об’єдналася з іншими «червоними» отаманами — начальником 1-ї Дніпровської дивізії Данилом Зеленим (Терпилом) та командиром Куреня Смерті отаманом Ангелом. 25 січня 1919 р. ці отамани одночасно підняли повстання проти влади УНР у Золотоніському, Переяславському, Черкаському, Чигиринському, Канівському, Київському, Васильківському, Таращанському, Звенигородському й Уманському повітах. Придушити цей масштабний виступ українська влада не могла. Уже в перших числах лютого Дієва армія УНР була змушена відступити більшовицьким військам усю Лівобережну Україну, Київ та Київщину. Щоправда, Хіменку, Ангелу та Зеленому більшовики віддячились тим, що почали переслідувати їх особисто та всіх повстанців, які брали участь у боротьбі зі Скоропадським, а згодом і з Директорією. Рятуючи себе, повстанські отамани у березні 1919 р. знову взялися за зброю, тепер — проти нових ворогів.
Не меншої шкоди українській справі завдали й ватажки-галичани — колишні фельдфебелі та молоді старшини австро-угорської армії, що на початку 1919 р. перебували у фаворі Директорії.
У сучасній історичній літературі, з подання галицьких мемуаристів 20—30-х років (насамперед Осипа Думіна та Василя Кучабського), витворилося хибне твердження, що протягом 1919 р. Корпус Січових Стрільців Дієвої армії УНР майже винятково складався з галичан і був найбільш боєздатним українським з’єднанням. Насправді властиво галицьким був лише один полк корпусу — 1-й піший. Решта — 2-й, 3-й, 4-й піші, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й гарматні, а також Кінний — майже винятково складалися з колишніх сердюків гетьмана Скоропадського та кадрових гарматних частин Української армії 1918 р. До того ж після бою під Мотовилівкою та взяття Києва січові стрільці тривалий час перебували у столиці України — «на відпочинку». На фронт проти більшовиків вони вирушили лише 21 січня 1919 р., коли війська РСЧА розгромили частини Лівобережного фронту полковника П. Болбочана. Однак після відступу з Києва, у ніч із 5 на 6 лютого, січовики самочинно відступили у тил армії УНР — як «дуже перевтомлені» боями.
