Спочатку Скоропадський вдався до спроби формування українських національно-патріотичних частин на зразок Запорізької дивізії. 23 серпня 1918 р. від видав наказ про відтворення 1-го полку Січових Стрільців, розформованого німцями під час Гетьманського перевороту 30 квітня 1918 р. Тепер ця частина мала називатись Окремим загоном Січових Стрільців та дислокуватись у Білій Церкві. У ній налічувалося 30 старшин і трохи більше 1000 стрільців — винятково з колишніх вояків-українців австро-угорської армії{177}. Другою частиною, створеною на зразок запорожців, був Окремий Чорноморський кіш. Його формування розпочалося у вересні 1918 р. у Бердичеві. До коша увійшли З піші курені, гарматний дивізіон, кінний дивізіон, інженерна та комендантська сотні. У середині листопада 1918 р. до нього належали 85 старшин, 137 підстаршин, 1 380 козаків та 115 коней{178}.
Звичайно, 2,5 тис. вояків Окремого загону Січових Стрільців та Окремого Чорноморського коша не могли врятувати Скоропадського від близької втрати влади, тож йому довелося шукати підтримки у тих десятків тисяч пробілогвардійськи налаштованих офіцерів.
Ніхто не примушував їх іти до Української армії. Вони мали можливість зареєструватись у будь-якому білогвардійському бюро або на спеціально створеній у Києві Офіцерській біржі праці, щоб задарма отримувати гроші. Періодично білогвардійські бюро починали шукати зареєстрованого офіцера, щоб відправити його на більшовицький фронт, але той змінював домашню адресу і ставав на облік в іншому бюро. Зв’язку між такими установами майже не існувало, адже в Україні було відкрито вербункові пункти чотирьох конкуруючих білогвардійських армій: Добровольчої генерала А. І. Денікіна; Північної генерала графа Ф. А. Келлера, яка формувалася в районі Пскова; Південної монархічної, що створювалася у Воронізькій губернії на гроші німців; Астраханської, яка діяла під егідою отамана астраханського козацького війська полковника князя Тундутова. Усі бюро видавали гроші наперед за два місяці, отож, якщо по черзі навідуватися до них, можна було безтурботно жити в Україні щонайменше протягом 8 місяців, що й робили чимало офіцерів. Гетьман шукав допомоги саме серед цього контингенту.
Окрім молодших офіцерів у Києві зібралася значна кількість російського генералітету, монархічного за духом, що займав яскраво антиукраїнську позицію. До цієї групи належав неофіційний представник А. І. Денікіна в Україні, син колишнього командувача Київської військової округи генерал Абрам Михайлович Драгомиров, відомі монархісти — генерал Федір Артурович Келлер, колишній командувач Південно-Західного фронту генерал Микола Іудович Іванов, а також досить велика група вищих чинів імператорської гвардії на чолі з близькими товаришами Скоропадського — генералами князем Олександром Миколайовичем Долгоруковим та Львом Ниловичем Кірпічовим. Усі ці особи, безтурботно мешкаючи в Українській Державі, систематично бували у гетьманському палаці, де провадили зі Скоропадським довгі розмови на тему відродження Росії.
3 листопада 1918 р. у Німеччині вибухла революція. 11 листопада Німеччина та Австро-Угорщина були змушені підписати у Комп’єні умови перемир’я з державами Антанти — фактично, повну капітуляцію. Німецькі та австро-угорські війська почали масово залишати Україну.
Скоропадський до останньої миті вирішував, із ким бути — з українськими національними частинами чи з російським офіцерством? Так, ще 11 листопада 1918 р. гетьман збирався їхати до січових стрільців у Білу Церкву та просити їх підтримки. Наступного дня він надіслав до січовиків свого представника, якого старшини Окремого загону запевнили, що будуть всебічно підтримувати Павла Петровича у його прагненні до самостійної України{179}. Однак уже через два дні Скоропадський остаточно зробив свій вибір на користь російського офіцерства і видав декларацію про федерацію з оновленою білогвардійською Росією.
Члени об'єднання вояків Армії УНР у м. Омекур (Франція), 1929 рік.
Сидять (зліва направо): сотник Ігор Зембицький (3-тя Залізна дивізія), хорунжий Едуард Вічке (1-й кінний полк Чорних Запорожців), хорунжий Павло Поронників (1-й Аубенський кінний полк), сотник Микола Письменний (1-ша Запорізька дивізія), сотник Опанас Половик (2-га Волинська дивізія). Стоять: сотник Іван Набока (Окрема кінна дивізія), сотник Іван Вереха (3-тя Залізна дивізія), сотник Сергій Росинський (3-тя Залізна дивізія), сотник Павло Підгородецький (2-га Волинська дивізія), сотник Анатолій Тарнавський (1-ша Запорізька дивізія), сотник Панас Заварицький (технічні війська), сотник Кирило Мищенко (Окрема кінна дивізія), хорунжий Олександр Яременко (1-ша Запорізька дивізія), хорунжий Михайло Ключко (1-й кінний полк Чорних Запорожців), сотник Омелян Баланівський (1-ша Запорізька дивізія) (фото з приватної колекції)
15 листопада 1918 р., коли до Білої Церкви, під захист Окремого загону Січових Стрільців прибули члени новоствореної Директорії Української Народної Республіки, у Києві в Генеральному штабі відбулася нарада його генералів та офіцерів. Підсумки її виявилися приголомшливими. для прихильників самостійної України. На ранок київські газети повідомляли:
«Вчера в Генеральном штабе в кабинете начальника штаба А. В. Сливинского состоялось совещание офицеров Генерального штаба по вопросу объединения командования Дона, Украины, Добровольческой армии. Начальник штаба обратился с краткой речью к офицерам приблизительно такого содержания: “Теперь настал момент, когда необходимо говорить откровенно и прямо. Уже шесть месяцев на Украине идет работа по созданию армии под руководством 300 офицеров Генерального штаба. За их и вашу работу моральная ответственность падает на меня, почему я и считаю необходимым высказаться. Настал час возрождения России, в каких формах это совершится, решать не нам, но что она будет, не подлежит никакому сомнению. И в этом смысле работа Генерального штаба не может не быть не односторонней, не неопределенной. Каждому из здесь присутствующих совершенно ясно, что только единство воли и действий обеспечит успех в борьбе, потому я считаю нужным ясно определить наше отношение к разнородным формированиям на территории бывшей России. Я знаю, что оно может быть никаким, кроме братского. Против большевиков должен быть создан единый фронт. На этом фронте Украина должна занять подобающее место. Прошу вас считать, что все вы работаете в этом смысле и в этом направлении, и что ваша работа имеет целью участие наше в процессе возрождения России в тесном контакте со всеми силами, идущими к той же цели”. Совещание разделило взгляд, высказанный начальником штаба, решив, что объединение всех армий, действующих на территории бывшей России, необходимо под Верховным командованием опытного командира Добровольческой армии генерала Деникина. В этом смысле начальник штаба сделал вчера же соответствующий доклад в подлежащих сферах»{180}.
Того ж дня було опубліковане повідомлення, що всі військові частини які формуються або діють проти більшовиків, у тому числі й армія П. П. Скоропадського, автоматично входять до складу Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна. 17 листопада 1918 р. гетьман Скоропадський оприлюднив звернення із закликом вступати до армії або до добровольчих дружин для захисту батьківщини. Щоправда, тепер ішлося не тільки про Україну, але й про Росію:
«Офицеры, казаки и солдаты! Настал грозный час, когда все честные и любящие свою Родину люди должны грудью стать на ее защиту. Теперь нет места национальным спорам и политической розни. Украина и Россия зовут всех на защиту их политического бытия. Мы должны спасти их, или умереть с честью. Я, глава госсударства Украинского, принял на себя тяжкие обязанности правления лишь для того, чтобы все мои силы отдать на служение горяче любимой Родине. Теперь, когда Россия погибает, раздираемая ужасами большевизма, когда большевизм этот грозит уже Украине, вы должны отдать все наши силы на служение Родине. Призываю вас всех спасать Украину и тем самым спасать Россию. На Украине нашли себе место лучшие силы России. На Украине сохранился государственный порядок и я призываю к сохранению и укреплению государственного порядка, ибо в нем залог победы, а победа Украины будет и победой России. Казаки, открыто боритесь с большевизмом. Помните, что под гнетом большевизма погибают в России все истинно трудящиеся и что всякая, даже малая собственность разрушается, что власть захватывается теми, кому терять нечего и что поэтому восстание селян против большевистской власти следует одно за другим. Требую от вас дружно стать на защиту Украины, тем дать мне возможность скорей провести закон о земле и закон о привлечении широких народных кругов к устройству государства. В твердой надежде на помощь Божую и на вашу преданность Родине, я не сомневаюсь в успехе вашего святого и правого дела»{181}.
