Схожа ситуація склалася й у 2-му Запорізькому курені, куди ввійшли рештки Богунського та Наливайківського полків, а також кілька українських офіцерських і добровольчих загонів. Спочатку командиром цього куреня було призначено безпартійного капітана Петра Болбочана, потім — на вимогу Центральної Ради — партійного офіцера штабс-капітана Олександра Мацюка. Але вже за кілька днів у бою під Бердичево Мацюк самовільно залишив фронт і втік до Житомира. Командиром куреня знову став Петро Болбочан{140}.
В інших частинах таких проблем не виникало. Командиром Гайдамацького куреня формально залишався Симон Петлюра, але оскільки він був людиною непрофесійною, то передав усі військові справи до рук штабс-капітана Олександра Удовиченка — талановитого офіцера. Командування 3-м Запорізьким куренем здійснював полковник генерального штабу Всеволод Петрів — теж професійний військовик. Нарешті, Січовий курінь очолювали досвідчені офіцери-українці з австро-угорської армії — Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Дашкевич і Роман Сушко.
У зв’язку зі справами Капкана, Пелещука та Мацюка Олександрові Жуковському довелося вирішувати ще одну надзвичайно важливу проблему — введення у частинах військової дисципліни, фактично відміненої Миколою Поршем. Сам військовий міністр згадував про це досить емоційно:
«Як я вже вище казав, деорганізація і розпад продовжувалися, необхідно було крикнути голосом твердим і рішучим, щоб заставить, силою зупинити цьому моральному розпаду. І я став кричати. В першу чергу віддан був наказ, яким розформовувались всі комітети у військових частях, гарнізонах і штабах. Розформовувалась та болячка, яка з першим днем революції виросла на тілі армії і зруйнувала її вщент. Цим наказом ставилось питання вже руба, годі поглиблювати революцію, проводити ріжні експерименти над “демократизацією” армії, а пора стати до творчої продуктивної роботи, організації порядка і права в неї. Знищувалось то, що получило право громадянства, що існувало на тілі армії цілий рік революційного періоду. Знищувались комітети, існування котрих виправдовувалося як кожний здобудок демократичного забезпечення революції і революційних здобутків. Яка контрреволюціонність, недемократичність була мною проявлена! Я став вже контрреволюціонером і диктатором! Поводження своє до підлеглих я кардинально ізмінив. Коли прийшов до мене який полковник дійсної служби, старшина і допустив собі вольність в розмові, я його вигнав, як рядовий виганявся при царському режимові. Я на нього кричав, як ізвощик. І о — диво.
Тільки кінчив з ним розмову — виходжу на перон, перед моїми очима уявилась зовсім друга картина. Я почував себе наче перенесеним в іншу державу, або повернутим до часів царського режиму. Козаки честь не віддавали старшинам, і про це не можна було і натякати — контрреволюційність, ганьба, недемократично. Коли бачу — всі стали мені козиряти. У, ви, гади! Виповзающе звірря, гидота, паскуди, раби. Для вас потрібен ще нагай, його признаєте як авторитет влади, він для вас являється святим повелителем вразумляющим, зупиняючим і керуючим елементом. Як болісно і одночасно оскорбляючи мерзотно стало на душі. Невже ж звіряче ще сидить в тобі, чоловіче? Невже ж ти залишився ще рабом, який не може добровільно будувати своє життя, накладати на себе великі, святі обов’язки любові, миру та ладу, а потребуєш простого, але міцного, гнучкого дошкульного нагая! Тут у мене закралось глибоко в душі, там в тайниках маленьке-маленьке зневір’я. Але геть аналізувати, геть зупинятись на півдороги, та впадати в транс, впадати в настрій зневір'я та переоцінки — не такий час. Мій настрій і тон, який я взяв, видно було що даром не пройшов і скоро відчувся на фронті. Дисципліна стала провадитись. Військові частини стали кріпнуть. Видно що криза вже минула, можна сподіватися скорого выздоровления хорого і дійсно хорий став скоро одужувати. Паніка зразу упала-розвіялась»{141}.
Наказ про введення дисципліни в армії УНР було видано 12 лютого 1918 р. за Ч. 30. Тепер кожний козак, отримавши наказ від командира, мав стояти струнко, повторити наказ і взагалі триматися, як того вимагає військова гідність. Це розпорядження дало миттєві результати: такі явища, як зловживання, боягузтво та погромна агітація, практично зникли.
Одночасно з реорганізацією військ Олександрові Жуковському довелося дбати про створення військового апарату. Адже з 400 працівників Військового міністерства Центральної Ради, які числилися у цій установі до початку боїв із більшовиками, з Києва вийшло лише 20. Серед них були: начальник оперативного відділу Генерального штабу підполковник Олександр Сливинський, начальник канцелярії матрос Письменний, працівник оперативного відділу генерал-майор В’ячеслав Бронський та начальник мобілізаційного відділу капітан Максимович. Окрім того, серед вояків, що відступили до Ігнатівки, Жуковський виявив кількох професійних військових, здатних займати штабові посади.
Начальником свого польового штабу Жуковський призначив генерал-майора генерального штабу Олександра Осецького, що відступив з Києва разом із Гайдамацьким кошем. Сливинський став начальником оперативного відділу, Максимович та Письменний залишилися на своїх посадах, Бронський був призначений представником Військового міністерства при німецькому командуванні. У Житомирі в розпорядження Жуковського прибув полковник Астаф’єв, якого призначили начальником відділу формувань (по поверненні до Києва він зайняв свою стару посаду начальника військово-навчальних закладів). Нарешті, головним інтендантом став колишній командир Кінного полку Вільної України підполковник Григорій Адамович. Ключові посади Жуковському вдалося заповнити досить відомими в українському середовищі людьми, але остаточно це кадрової проблеми не розв’язало. Трохи згодом військовий міністр зізнавався:
«Багато прийшлось мені брати людей, як то кажуть, буквально з вулиці. Не приходилось мені тоді розбиратись з політичними поглядами працьовника, чи він “щирий” українець, як він ставить до Українського руху і т. ін. НЕ такий час був! Я дивився на обставини даного менту так, коли хата горить, коли палає вогнем все добро, то, рятуючи його від вогню, не розбираються, які речі брати і рятувати вперед, а рятуєш все, що можна врятувати, що можна вихопити із вогню. Потім, коли пожежу потушимо, коли стихії знищення не буде, тоді розберемо ті речі, і кожній річі буде відведено своє місце. Да і на самом ділі, де ж мені взяти “щирих патріотів", українців, коли їх нема!»{142}.
Українські льотчики у Польщі, Бидгощ, 20.07.1921. Посередині священик Петро Білон. Ліворуч від нього урядовець Іван Молоко, праворуч — сотник Сергій Островідов. На задньому плані поміж П. Білоном та С. Островідовим визирає сотник В. Олексієв. Сидять внизу військові льотчики Федір Алєлюхін, Лев Скурський та Павло Золотов. З-за Ф. Алєлюхіна визирає рідний брат А. Скурського, старший механік Петро Скурський (фото з приватної колекції)
У своїх спогадах Олександр Тимофійович стверджував, що з тими військовими силами, які опинилися в його руках уже в середині лютого 1918 р., можна було цілком самостійно подолати більшовиків в Україні. Без будь-якої німецької чи австро-угорської підтримки. Схиляються до цієї думки й деякі інші військові мемуаристи. Звичайно, без німців боротьба за визволення тривала б значно довше, але… Уже за кілька днів після підписання у Брест-Литовську миру між представниками Центральної Ради і Четверного Союзу німецькі та австро-угорські частини перейшли у наступ. 1 березня 1918 р. українські й німецькі війська вибили більшовиків із Києва.
Після повернення до столиці справа оновлення українського війська пришвидшилася. Жуковський писав:
