Слід сказати, що далеко не всі члени Українського генерального військового комітету першого складу виявилися гідними цієї честі. Коротко та влучно кожного з них охарактеризував історик і політичний діяч того часу Дмитро Дорошенко:
«Полковник В. Павленко був авіятор і перед революцією завідував повітряною обороною царської ставки в Могилеві; людина дуже енергійна, з певним організаторським хистом, як це виявили події осені 1917 р. Попавши за кордон, довго поневірявся в умовах еміграційного життя і в р. 1928 повернувся до Радянського Союзу. Полк. Ол. Пилькевич — давній свідомий украінець і патріот, поет-мрійник, не визначався як військовий нічим. Про ген. Іванова дуже влучно висловився Ол. Шаповал, що він “як фаховець під доброю кермою безперечно міг бути корисним для справи, але опинився він в соціялістично-демократичнім товаристві як тріска од розбитого корабля серед бурхливих хвиль моря! Він весь час «безропотно» плавав по тим напрямкам, куди його несли хвилі”. Підполковник Поплавко і підп. Капкан були типові авантюристи, яких багато виявилось в часі революції. Поплавко дуже рано опинився в ролі большовицького агента. Молоді офіцери Чернявський, Селецький, Певний, Потішко і військовий урядовець Горемика були симпатичні люди і добрі українці, але, очевидна річ, не мали ні відповідної підготовки, ні досвіду для рішення складних задач організації армії. До того ж декого з них захопив вир революційно-соціялістичного життя і специфічна політика революційного часу. Про матроса Письменного і солдатів Ровинського та Граждана Ол. Шаповал висловлюється, що вони могли бути корисні не як члени Комітету, а як звичайні агітатори, що вміли промовляти до солдатської маси, і при розумнім керуванні могли дуже придатись в умовах революційного життя. Прапорщик Полозов дуже рано опинився спочатку на тайній (ще як член Військ. Ген. Комітету), а потім і на явній большевицькій службі і тепер є комісаром фінансових справ у Харківськім уряді»{125}.
Залишається додати, що генерал Іванов грав класичну роль «весільного генерала». Ще у грудні 1916 р. він був відрахований з фронту «за пораненням» до резерву при штабі Київської військової округи — без жодної перспективи повернутися до армії. Коли його «генеральські погони» знадобилися Українському генеральному військовому комітету, він пішов на службу до українців, хоч насправді не був придатний ні до якої конструктивної діяльності. Навесні 1919 р., перебуваючи у Кам’янці-Подільському на посаді начальника Головного штабу, генерал замість виконання своїх прямих обов’язків відкрив казино… і не захотів його покинути, коли до міста вступили червоні. Однак Іванова не розстріляли, а навпаки — прийняли на службу до РСЧА. Стратять його значно пізніше — у 1938 р.{126}
Полковник Олександр Пилькевич був старим діячем «Просвіти», добре знав українську мову, мав гарну зовнішність, але на цьому його позитивні якості вичерпувалися. Протягом 1917–1921 рр. Пилькевич займав найменш відповідальні посади. Лише одного разу, в 1919 р. йому доручили командування 12-м Немирівським полком, але він утік від своїх вояків під час нічного нападу червоних.
Схожий до Пилькевичевого характер мав і підполковник Віктор Павленко, якому у 1918–1921 рр. довіряли роботу, що не потребувала особливої конструктивності та відповідальності.
На відміну від останнього, підполковник Віктор Поплавко тоді був широковідомий у російській армії своїми винаходами та технічними удосконаленнями у галузі авто та броньової техніки. Його енергійність згодом стала в пригоді українському військовому рухові, коли підполковника призначили комісаром Українського генерального військового комітету при штабі Одеської військової округи. Разом із доктором Іваном Луценком та місцевими офіцерами-українцями вони зорганізували Одеську гайдамацьку бригаду військ Центральної Ради. Щоправда, Поплавко мав авантюристичні нахили, які згодом привели його на службу до більшовиків.
Молодші члени Українського генерального військового комітету, особливо — Письменний, Чернявський, Певний, Селецький — були самовідданими працівниками та героями українського військового руху. Федір Селецький загинув у бою з червоними у 1919 р. і був занесений до списків Дієвої армії УНР як вояк № 1. Степана Письменного — незмінного скарбника Української армії — розстріляли радянські каральні органи у 1940 р. Певний і Чернявський з часом стали відомими військовими та громадсько-політичними діячами.
Найбільш деструктивною постаттю Українського генерального військового комітету виявився підполковник Юрко Капкан, який став одним із винуватців поразки військ Центральної Ради у Першій українсько-більшовицькій війні наприкінці 1917 — на початку 1918 р.
Маючи бойову зовнішність і поставу та загалом рішучий вигляд, він виявився боягузом. Про це, зокрема, згадують старшини 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, командиром якого Капкана призначили під час 1-го Всеукраїнського військового з’їзду. Ад’ютант полку поручик Микола Галаган написав у своїх спогадах:
«Дивна це була фігура — полк. Капкан. Із його “послужного списка” я бачив, в яких тяжких положеннях він бував на фронті. Був сім (він казав, що один раз не записано, — значить вісім) разів ранений, мав високі бойові нагороди (золоту зброю також), але дуже часто в значно менше трудній ситуації він “дрейфил” і відступав. Це бачив я і пізніше поза полком. Дивна людська натура»{127}.
Парад частин ДАУНР у Кам'янці-Подільському у жовтні 1919 року (фото з приватної колекції)
Насправді Георгіївської зброї Капкан не мав, як і жодного бойового поранення. У Російському державному військово-історичному архіві у Москві зберігаються два послужні списки підполковника Капкана. На їх підставі можна зробити вичерпний висновок про порядність і людські якості цього «героя» українського військового руху.
Напередодні Першої світової війни Капкан служив у 193-му піхотному Свіязькому полку, в складі якого 7 серпня 1914 р. прибув на фронт.
Перше «поранення» він дістав уже 11 серпня — кулею з гомілки правої ноги йому зрізало шматочок шкіри розміром 2 см. Капкан вимагав відправити його до тилу, але отримав відмову, бо подряпина не могла бути причиною для від’їзду з фронту.
Друге «поранення», досить дивне — у ліву руку, не зачепивши кістки, без вихідного отвору та наявності у тілі самої кулі, — з’явилося 30 серпня. У полку поставилися до цього скептично, але на лікування відпустили.
До полку Капкан повернувся рівно через місяць — уранці 30 вересня, і того ж дня отримав аж два «поранення»: контузію лівого вуха та пошкодження лівої гомілки (але знову дотичне попередньому). Увечері того ж дня горе-вояк знову поїхав лікуватись.
Цього разу Капкан блукав по тилових госпіталях кілька місяців (лікував контузію вуха) і з’явився на фронті лише в січні 1915 р. У першому ж бою — знов «поранення» — «м’якої частини лівого стегна». З «пораненнями» у стегно з фронту офіцерів принципово не відпускали, і Капкану довелося чекати чергової нагоди. Вона випала тільки 15 березня 1915 р. — «поранення» м’якої частини лівої гомілки. Таку рану довелося лікувати в тилу аж 5 місяців. Повернувшись до полку 24 серпня 1915 р., Капкан отримав наказ про призначення командиром 2-го батальйону — через загибель або поранення інших кадрових офіцерів своєї частини. Для Капкана це призначення стало таким шоком, що 29 серпня 1915 р. він роздобув у полкового лікаря довідку, що був цього дня контужений «у ліве плече, спину, ліве стегно, дістав крововилив на лівому стегні та на спині нижче поясної частини», із якою виїхав на «лікування» аж до Вятки. Щоправда, місцевий лікар видав йому довідку зовсім іншого характеру, в який було написано, що ніяких суттєвих пошкоджень на його тілі не виявлено. Після цього Капкан на фронт не повертався. Підполковник «легалізувався» лише після Лютневої революції та 14 квітня 1917 р. був зарахований до 471-го піхотного Козелецького полку, який воював на фронті. Однак до місця призначення не з’явився.
