Ці ранги надавалися українським воякам у жорсткій відповідності до їх попередніх рангів у російській чи австро-угорській арміях. У разі ж, коли старшини обіймали посади значно вищі за свої попередні ранги, вони отримували звання сотників, підполковників або полковників особливим розпорядженням Головного отамана.
Незважаючи на це, залишалася певна кількість вояків, які не хотіли відмовлятися від своїх колишніх «отаманських» найменувань. Щоб зупинити цю тенденцію, 29 серпня 1920 р. було видано категоричний наказ Головної Команди військ УНР Ч. 014, яким скасовувались усі без винятку підвищення, надані протягом 1918–1920 рр., насамперед отаманські{105}.
З учорашніх отаманів «по посадам» тільки один — Олександр Шаповал дістав ранг генерал-хорунжого. Інші, як Андрій Мельник та Євген Коновалець, дістали ранги полковників, Михайло Палій, Василь Бень і Федір Тимченко — підполковників, Агатон Добрянський — сотника. Про надання персональних військових рангів іншим колишнім отаманам — начальникам дивізій, корпусів тощо — відомостей не знайдено.
Масові підвищення до наступних рангів за бойові заслуги почалися в кінці липня 1920 р. Одними із перших наказом Ч. 1-а від 25 липня 1920 р. персональні ранги за відзначення у боях отримали: полковника — командир 7-ї бригади сотник Шандрук, підполковників — командир 20-го стрілецького куреня сотник Чміль, начальник штабу 3-ї Залізної дивізії сотник Яроцький і начальник штабу 7-ї бригади сотник Нізієнко. Цим же наказом 53 підстаршини за бойові заслуги були підвищені до першої старшинського рангу хорунжих. Із них 13 підстаршин належали до 1-го кінного полку Чорних Запорожців, 1 — до штабу Окремої кінної дивізії, 9 — до куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії, 7 — до Окремого кінно-гірського дивізіону, 2 — до штабу 2-ї Волинської дивізії, 3 — до 4-го Сірожупанного полку, 4 — до 5-го Чорноморського полку, 9 — до 2-го кінного полку ім. І. Мазепи, З — до 1-го кінного полку ім. М. Залізняка, 1 — до Окремої кінної сотні{106}.
5 жовтня 1920 р. більшість вищих військових начальників Армії УНР отримала ранги генерал-хорунжих. Це були: Гаврило Базильський, Тиміш Гулий-Гуленко, Олександр Загродський, Микола Галкін, Олександр Удовиченко, Юрій Тютюнник, Василь Нельговський, Марко Безручко, Олександр Бурківський, Іван Омелянович-Павленко, Микола Єщенко, Микола Капустянський, Віктор Кущ, Євген Мошинський, Наум Никонів, Всеволод Петрів, Володимир Сальський, Петро Ліпко, Михайло Ткачук, Микола Шаповал, Павло Кудрявців. Того ж дня велика кількість старшин дістала персональні військові ранги полковників та підполковників.
По відступі Армії УНР на польську територію процес запровадження персональних рангів серед українського старшинського складу був продовжений. Цією справою заопікувався начальник персональної управи Військового міністерства УНР полковник Микола Янчевський. Він їздив по таборах інтернованих — збирав серед старшин реєстраційні картки, в яких викладався короткий перебіг їх військової служби. На підставі цих реєстраційних карток і відповідного подання начальника на підвищення старшини до наступного рангу, керівництво Армією УНР надавало наступні персональні військові ранги. Щоправда, далеко не всі старшини здавали реєстраційні картки. Значна кількість, особливо з числа вчорашніх червоних «военспецов» (військових спеціалістів) та білогвардійців, ухилялася від цього. Однак Янчевський, домагаючись військової дисципліни, продовжував свою роботу.
У рапорті від 28 липня 1921 р. він доповів Головному отаманові про вислід поїздки по таборах інтернованих із метою збирання реєстраційних карток. Так, до цього заходу реєстраційні картки не подали 1200 старшин та урядовців, а після нього незареєстрованими лишилися тільки 533 старшин та 56 урядовців{107}.
При перегляді реєстраційних карток деякі з них виявилися фальсифікованими — старшини повідомляли неправдиву інформацію про свою попередню військову службу. Для з’ясування точності даних наказом Ч. 47 від 10.08.1921 при Військовому міністерстві УНР створено реєстраційну комісію з перевірки зарахування на військову службу. Головою її став полковник Микола Янчевський{108}. Наслідком діяльності комісії зі своїх посад було усунено 13 осіб, які намагалися фальсифікувати перебіг військової служби, або присвоїли собі старшинські звання. Серед них: командири бригад Окремої кінної дивізії сотники Кость Смовський та Микола Любимець, дивізійний інженер 3-ї дивізії Мусій Харченко, командир куреня Спільної юнацької школи Володимир Немоловський тощо{109}.
Робота з підвищення до наступних рангів тривала уже на території Польщі. Це питання мало особливе значення, адже переважна більшість старшин, які протягом трьох років воювали за незалежність України, фактично залишалася з рангами, отриманими ще в російської армії. Окрім того, в Армії УНР 1920–1924 рр. жодних службових заохочень — нагород, грошових премій тощо — не застосовувалося, і підвищення рангів було єдиним можливим стимулом до відданої служби.
У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігається надзвичайно цінне джерело даних — журнал підвищень старшинського корпусу Армії УНР до наступних рангів протягом 1920–1923 рр.{110} Згідно з цим документом за згаданий час в Армії УНР було надано генеральські ранги 44 особам, а полковницькі та підполковницькі — ще 350-ти.
Представлення на підвищення до наступних рангів розглядала Вища Гонорова рада, створена 5 лютого 1921 р. наказом Головної команди Армії УНР Ч. 5. Членами її стали особливо заслужені воєначальники, обрані на зборах вищої старшини Армії УНР: генерали Олександр Загородський, Олександр Бурківський (обидва — представники від військ УНР), Антін Масляний (персональний представник військового міністра Володимира Сальського), Всеволод Петрів (представник центральних військових установ), Олександр Удовиченко (представник командарма Михайла Омеляновича-Павленка). Заступниками Загродського та Бурківського призначено генералів Юрія Тютюнника та Гаврила Базильського{111}.
10 лютого 1921 р. було сформовано Вищу Військову раду УНР, керівником якої став генерал Микола Юнаків, членами — генерали Михайло Омелянович-Павленко, Сергій Дельвіг, Володимир Сальський та Володимир Сінклер{112}. Цей орган мав право попереднього обговорення всіх законодавчих актів, що стосувалися збройних сил республіки, та, крім того, вважався найвищою в Армії УНР апеляційною комісією щодо розгляду скарг, рапортів, заяв тощо.
Кілька засідань Вищої Гонорової ради було присвячено винятково аналізу подань на підвищення до генеральських рангів. Протягом 1921 р. ранги генерал-хорунжих дістали такі военачальники:
17.05.1921 — Євген Мешківський (посмертно);
1.08.1921 — Еспер Башинський та Володимир Шепель;
2.08.1921 — Володимир Янченко, Антін Пузицький, Микола Яновський, Олександр Козьма;
3.08.1921 — Володимир Ольшевський, Олекса Алмазов, Василь Сварика, Микола Янчевський, Віталій Гудима; цього дня ранги генерал-поручиків було надано Сергієві Дядюші, Олександрові Михайлову, Антонові Масляному та Павлові Кудрявцеву (посмертно), а також ранг генерал-полковника — Сергієві Дельвігу.
Серед кандидатур полковників, представлених до генеральських рангів, на засіданні Вищої Гонорової ради було відхилено Вяземцева, Васильєва, Клейдера, Ковальського, Копилова, Мазуренка, Масалітинова, Пересаду, Рибицького, Рукіна, Сігарева, Чижевського, Шандрука, Юркевича; із генерал-хорунжих, що претендували на ранг генерал-поручиків, відкинуто Кульжинського, Никонова, Новицького; генерал-поручикові Зелінському відмовлено у підвищення до рангу генерал-полковника{113}.
