отаманська старшина — замість генералітету,

булавна старшина — замість штаб-офіцерів,

молодша старшина — замість обер-офіцерів,

значкові (або осавули) — замість ад’ютантів,

юнаки — замість юнкерів,

підстаршини — замість унтер-офіцерів,

козаки (стрільці) — замість рядових (солдатів),

піший — замість піхотний (у значенні, припустимо — №-ський піший полк),

кінний — замість кавалерійський,

гарматний — замість артилерійський,

рій — замість відділення,

чота — замість взводу,

сотня — замість роти,

курінь — замість батальйону.

Наведені терміни, при буквальному їх перекладі відображають дещо інший зміст, ніж їхні відповідники. Скажімо, «гармата» російською мовою — «пушка». Отже, перекладаючи слово «гарматний», ми отримуємо слово «пушечний», у цьому разі недоречне. (У зв’язку з цим, російські військові частини у нашій роботі називаються, відповідно, кавалерійськими, артилерійськими, піхотними тощо. А коли оповідь торкається підрозділів Української армії, назви їх вживаються згідно з національною військовою термінологію, тобто кінні, гарматні, піші й под.)

Не всі з вищенаведених термінів прижилися в українській армії. Назви «отаманська старшина», «булавна старшина», «значковий» тривалий час використовувалися поряд із їх російськими відповідниками. У 1920 р. вийшов з ужитку термін «отаманська старшина» (замість нього вживався «генералітет»); назва «булавна старшина» часто замінялася на «штаб-старшина»; ад’ютанти вибороли собі право зберегти це найменування (оскільки терміни «значковий» та «осавул» протягом 1918–1920 рр. використовувалися також для називання рангів і посад). Однак назви «сотня», «курінь», «юнак», «ранги» вже навесні 1918 р. цілком органічно використовувалися всією Українською армією.

Військові ранги у перших українських частинах, створених навесні-влітку 1917 р., відповідали російським. Але приблизно у червні 1917 р. старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького у внутрішньому обігу замість загальновживаних російських почали використовувати ранги російських козацьких військ:

полковник,

військовий старшина,

осавул,

підосавул,

сотник,

хорунжий,

прапорщик;

підпрапорщик,

фельдфебель,

старший урядник,

молодший урядник,

приказний,

козак^{99}.

Трохи згодом, за прикладом Богданівського полку, більшість українських частин також почала вживати ранги російських козацьких військ. Це явище було цілком природним, адже система чинів російського козацтва формувалася насамперед під впливом рангів, які існували в українських козацьких військах XVIII ст. — Запорізькому, Слобідському та Малоросійському реєстровому. Поступово ці ранги перейняли донські козаки, крім того — вони збереглися у Чорноморському, а потім Кубанському козацькому війську, яке залишилося на службі Російської імперії. Отже, старшини-богданівці справедливо вважали ранги, вживані у російському козацтві — традиційно українськими.

Так тривало до 17 грудня 1917 р., коли наказом Ч. 74 генеральний секретар військових справ Центральної Ради С. В. Петлюра відмінив в українських частинах усі ранги (звання) — як російські, так і козацькі. Залишалися тільки посади, за назвами яких іменувалися й особи, що їх обіймали. Приміром, якщо рядового козака обирали командиром сотні, він іменувався сотенним (сотником), а колишній прапорщик, ставши командиром полку, називався полковником. У разі, якщо ці козак і прапорщик зміщувалися з посад, вони повертались у свій первинний стан (отже, козак знову ставав козаком, а колишній прапорщик… теж козаком).

28 грудня 1917 року, у наказі Ч. 105, підписаному військовим міністром Центральної Ради Миколою Поршем, були названі вживані в Українській армії посади: отаман армії, отаман корпусу, отаман дивізії, отаман бригади, полковник — командир полку, осаул — помічник командира полку, курінний — командир куреня, сотенний — командир сотні, півсотенний — командир півсотні, хорунжий — молодший старшина, бунчужний — помічник командира сотні, чотовий — командир чоти, ройовий — командир рою.

Окрім того, в українських частинах, на зразок розкладеної революцією російської армії, було введено виборне начало: вояки певної частини збиралися на нараду, де вирішували, хто буде їх командиром. Часто командирами полків і куренів обирали звичайних рядових козаків, а їх попередників — полковників та осавулів, «призначали» кашоварами, їздовими тощо, відповідно — з позбавленням наявних звань.

Наказ Ч. 105 призвів до багатьох зловживань. Учорашні студенти-недоуки — прапорщики військового часу, а то й солдати, що зробили собі кар’єру на ораторському таланті, обиралися полковниками і навіть отаманами, й надалі — ледь не протягом усього життя, продовжували іменувати себе «українськими отаманами», «українськими полковниками» тощо, навіть у разі, коли вони перебували на виборних полковницьких або отаманських посадах лише кілька днів.

Тільки після призначення на посаду військового міністра УНР Олександра Жуківського було вирішено справу з рангами та посадами. Своїми першими розпорядженнями, зробленими ще в середині лютого 1918 р, він скасував виборне начало та категорично наказав керуватися в українських частинах дисциплінарним статутом, дійсним у російській армії до Лютневої революції. 29 березня 1918 р. Жуковський видав наказ Ч. 137, у якому висловив обурення з приводу того, що українські старшини не знають власних рангів (а не посад!). Далі у наказі перераховано наявні ранги та відповідні їм армійські посади: отаман армії, отаман корпусу, отаман дивізії, отаман бригади, полковник — командир полку, осаул — помічник командира полку, курінний — командир куреня, сотенний — командир сотні, півсотенний — командир півсотні, хорунжий — молодший старшина^{100}.

Цим наказом Олександр Жуковський відновлював старшинські ранги, скасовані Симоном Петлюрою та Миколою Поршем. Але тепер вони називалися так само, як посади, передбачені наказом Ч. 105 від 28 грудня 1917 р.