«Рябокляч доповідає Панченкові про перебіг операцй, а Мегедь, злізши з воза, знімає маленького кашкетика без будь-якого значка на ньому й витирає рукавом шинелі спітніле волосся й чоло. Це оригінальна постать, в якій полонений полковник, котрий здивовано дивиться тепер на довготелесого Мегедя в куценькій, не на його високий зріст, шинелі й чорних цивільних штанях навипуск, не впізнав би колишнього прапорщика, що закінчив в Оранієнбаумі спеціальні офіцерські кулеметні курси. Це скоріше недавній семінарист, якого вигнали за щось із духовної семінари, де з нього ніколи не вийшов би православний піп. Але не вийшов з Мегедя й стройовик. Ну хіба ж можна уявити в будь-якому строю цю цибату постать з довгою шиєю, на якій тримається маленька голова з невиразного кольору очима й великими вивернутими назовні губами, та ще й підперезану будь-як тоненьким паском? І все ж Мегедь — кулеметник. Не просто командир над трьома кулеметами, що є в нашому полку, а — кулеметник з покликання. Я сказав би, — натхненний кулеметник! Він не носить ніякої зброї, бо вважає за єдину свою зброю кулемет системи Максима. Він не стільки командує кулеметами, як стріляє сам»{94}.
Отже, зі слів Антоненка-Давидовича виходить, що старшинський склад 15-го пішого полку ім. Т. Г. Шевченка був добірним. Загалом це відповідає дійсності — іншим восени 1919 р., після низки поразок, хвилі дезертирства та переможного походу на Київ, він і не міг бути. Щоправда, про козаків свого полку автор відгукувався менш приязно — як про національно й політично малосвідомих селян, які з тим самим успіхом могли служити в Червоній армії{95}.
Літак Цепелін Штаакен XIV Р. 69/18 з українськими опізнавальними знаками, в оточенні старшин та козаків 1-го Запорізького авіаційного загону, на летовищі під Кам янцем-Подільським, серпень 1919 р. Цей літак здійснював повітряний міст поміж Українською Народної Республікою та Західною Європою (фото з приватної колекції)
Петро Панч і Борис Антоненко-Давидович свідчать, що майже всі молоді старшини Дієвої армії УНР були сільськими хлопцями з родин селян, учителів та священиків. Це теж значною мірою відповідає дійсності. Вихідці з міст і українські дворяни переважно служили у штабах і в артилерійських та інженерних військах. Відповідно, у цьому середовищі панувала російська мова, бо міські мешканці, а тим паче дворяни, українською не володіли.
Кадрові російські старшини, що служили в українських військах, досить чітко ділилися на дві групи. Першу (меншу) становили вихідці з селян і духовенства, а другу (більшу) — дворяни та міські мешканці.
До першої групи належали командувач Дієвої армії УНР у 1919 р. Василь Тютюнник, генерали Микола Капустянський, Гаврило Базильський, та ін. Незважаючи на свою «кадровість» — закінчення військових училищ мирного часу та тривалу службу в російській армії, ці старшини залишалися дітьми селян та сільських попів, тому селянська армія, якою у більшості була Дієва армія УНР, стала їм рідною.
Старшини дворянського походження, відірвані від народу, хоч етнічно належали до українців та мали предків зі шляхти Богдана Хмельницького, за своєю сутністю лишалися росіянами. Тільки окремі з них володіли українською мовою, та й те — завдяки дитячій цікавості до всього, що їх оточувало. Зокрема, добре говорили українською генерали Євген Мешковський та Володимир Сальський, перший — з полтавських, а другий — з волинських дворян. Однак інші старшини-дворяни, зокрема генерали Михайло Омелянович-Павленко та Олександр Удовиченко, навчилися цього лише у 1920 р.
Представники цієї групи у своїй масі були симпатиками білої ідеї, і значна їх частина восени 1919 р. перейшла на бік білогвардійців (Збройних Сил Півдня Росії А. І. Денікіна). Ті, що залишилися, врешті-решт органічно вписалися у старшинську спільноту Дієвої армії УНР. Більше того, зайняли у ній керівне становище, адже переважно були нащадками старовинної Гетьманської старшини часів Богдана Хмельницького, запорізьких, задунайських, чорноморських та інших козацьких отаманів.
Соціально-психологічний портрет старшин-дворян досить точно змалював у своїх спогадах генерал-хорунжий Михайло Крат (він, як і деякі українські військовики дворянського походження, опанував українську мову лише 1920 р.):
«Прадід мій Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові, дав освіту й наказав «служити цареві», бо земля всю родину не вигодувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до «дворян полтавської губернії» в’язала їх з рідною землею та українським народом.
Дід мій Огій служив недовго в Павлоградському гусарському полку. Потім вийшов “в отставку” і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні в Таурогені та Новоселицях з титулом “ дєйствітєльний статскій совєтнік”… Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, однак всіх своїх синів (мав їх багато) віддав у науку до Полоцького кадетського корпусу, тільки наймолодшого хворобливого Юрія — в гімназію в Ковні.
Батько мій Микола Огійович скінчив цей корпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу в царській гвардії — в Лейб-гвардії Єгерському полку. Не мав він нагоди пізнати свій нарід й бути його вірним сином так, як і його сестра та всі його брати, за виімком згаданого Юрія, що до корпусу не був прийнятий, після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. Там познайомився зі студентами, свідомими українцями й сам став щирим і свідомим українцем. Служив у Петербурзі, але кожного року їздив або в Полтавщину, або в Галичину, навчився української мови й був активним членом петербурзької “Громади” <…>
Коли батько мій в рр. 1900–1904 був командиром 133-го Феодосійського полку в Катеринославі (полк цей складався майже виключно з українців), я цілими днями, з дозволу батька, але на журбу мамі, перебував з солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по-українському. Навіть у одній з моїх дитячих “драм”, що проходили, розуміється, на тлі військового життя, офіцери говорили по-російському, а солдати по-українському.
В 1902 р. віддали мене в кадетський корпус в Сумах. Це був молодий корпус; коли я вступив, було в ньому тільки три кляси. Будинок корпусу був збудований на кошт відомого мецената, купця Харитоненка, а тому 25 % кадетів в ньому могли бути сини купців. Отже, корпус різнився від інших тим, що був “всесословний”, різноклясовий (тоді ще суспільство ділилося на касти). Під час побуту в Сумському корпусі написав я інсценізацію “Пропавшої грамоти” Гоголя і її виставляли на кадетській сцені. Всі “актори” говорили по-російському, але багато висловів було тих, що я їх пізнав під час свого попереднього знайомства з "феодосійцями". Кадети залюбки співали українських пісень, навіть “в строю” (в рядах). Прикмета певного українства була досить помітна в Сумському корпусі, але я тоді не міг ще її оцінити, бо батьківський дім провадився по-російському, а з українством наша родина мала стільки спільного, що родинні козацькі спомини та захоплення Гоголем. Пам'ятаю, я також страшенно був захоплений повістю Авенаріуса “На Москву”, в котрій описувалася Січ часів Сагайдачного. В корпусі почав я тяжко хворіти; треба було їхати до Петербурга на другу вже, тяжчу операцію. Без операції щасливо (завдяки молитвам мами — так вірила ціла наша родина) обійшлося, але до Сум я вже не вернувся, а став десь взимі 1905 року кадетом четвертої кляси Першого кадетського корпусу в Петербурзі <…>
Перший кадетський корпус містився в колишній палаті Меншікова, любимця Петра І. В кімнатах зберегли всі меблі царського фаворита. Поруч з ними був музей з експонатами, що свідчили про 175-літню історію корпусу. Кожний куток був там просяклий старовиною. В церкві знаходилася Євангелія гетьмана Мазепи, що Меншіков пограбував був на Переволочні. Притвор церкви був оббитий чорним мармуром, на котрому вирізані були імена та прізвища кадетів, що впали в боях, починаючи від Кунерсдорфу й Цорндорфу, а кінчаючи, як я був кадетом, Японською війною. Виховували там лицарів, відданих тронові й своїм полковим штандартам та знаменам перш усього й понад усе. Розуміння батьківщини було на другому пляні поза тими двома святошами. За ними йшли дворянські, родові традиції.
Ось, чому по революції 1917 року, коли зникли спаплюжені ідеї російського монархізму, а знамена полкові десь забрали для переробки на революційні республіканські, мене нічого не лучило з Росією, а родові шляхетські традиції привели мене на службу Україні»{96}.
