До 1914 р. військові училища щорічно отримували три категорії вихованців (приймали молодих людей від 18 до 25 років):

а) з числа випускників кадетських корпусів, де з 11 до 18 років навчалися діти переважно з офіцерських родин. Загалом існувало 28 кадетських корпусів плюс Пажеський — де навчалися винятково діти, онуки та правнуки генералів (але у Пажеському корпусі навчалися не 7, а 9 років, і звідти одразу випускалися офіцерами). В Україні розташовувалося чотири кадетські корпуси: Володимирський Київський, Петровський Полтавський, Сумський та Одеський. По закінченні кадетського корпусу кожний з його випускників автоматично зараховувався до того військового училища, яке він обирав;

б) з числа випускників середніх навчальних закладів — гімназій, реальних училищ, семінарій тощо. Щоб потрапити до військового училища, ці юнаки мусили одразу по закінченні свого навчального закладу вступити до армії — на правах однорічника 2-го розряду (російською — вольноопределяющегося). Наприклад, якщо вони у липні вступали до армії, то вже через кілька тижнів — у серпні, складали вступні іспити до військового училища. Як правило, іспити були нескладними, і переважна більшість охочих вступала до училища. У разі, якщо випускники середніх училищ не хотіли бути професійними офіцерами, вони мусили або вступати до вищих навчальних закладів (і тоді, за винятком медиків, звільнялися від військового обов’язку), або рік відслужити в армії — на правах однорічників 2-го розряду. За цей час вони складали іспити на отримання чину прапорщика запасу і потому йшли на цивільну службу;

Капітан Лев Макарович Маціевич (фото з приватної колекції)

Усі училища, крім Віленського та Тифліського, переважно комплектувалися молоддю з тих військових округ, у яких вони розташовувались. Віденське училище у Віденській військовій окрузі, на території якого мешкали литовці, латиші, естонці, німці, інгерманландці та інші фінські народи, переважно комплектувалося юнаками, що приїжджали з Росії. Місцевих уродженців приймали до Віленського училища в дуже обмеженій кількості. Їх відправляли на навчання до столичних училищ — Володимирського у Санкт-Петербурзі або Олексіївського у Москві. Тифліське училище теж намагалися «розбавляти» слов’янами, адже між представниками кавказьких народів систематично вибухали конфлікти. На навчання до Тифліського училища часто надсилали юнаків з України (зокрема, 1912 р. випускником цього закладу став Василь Тютюнник — командувач Дієвої армії УНР у 1919 р.).

По закінченні училища молоді люди випускалися за трьома розрядами:

а) 1-м — підпоручиками, з даруванням старшинства в 1 рік (тобто наступне звання вони мали отримати вже не через 4, а через З роки);

б) 2-м — підпоручиками, але — без дарування старшинства (як правило, до 2-го розряду належали розбишаки);

в) 3-м — прапорщиками, з правом вислуги у чин підпоручика через півроку (здебільшого за цим розрядом закінчували училища колишні солдати — малограмотні, проте — блискучі стройовики та стрільці).

г) з солдатів, які мали початкову освіту, відслужили в армії не менше року, були рекомендовані своїм командуванням для вступу до училищ та успішно склали вступні іспити. (Таких теж був досить великий відсоток).

Назви військових звань у козацьких військах і кавалерії відрізнялися від найменувань чинів в інших родах військ. Так, якщо до піхоти, артилерії та інженерних військ виходили підпоручиками, то до кавалерії — корнетами, а до козацьких військ — хорунжими. Наведемо порівняльну таблицю військових звань російської армії:

Закінчення військових училищ було лише початковим етапом кар’єри офіцера. Якщо він обирав стройову службу, то через деякий час (як правило — 6—10 років) мусив закінчити одну з офіцерських шкіл:

Офіцерську стрілецьку — для отримання права командувати батальйоном;

Офіцерську кавалерійську — для командування ескадроном;

Офіцерську артилерійську — для командування батареєю;

Офіцерську електротехнічну — для служби у військах зв’язку;

Офіцерську повітроплавну — для служби у військово-повітряних силах;

Головну гімнастично-фехтувальну — для отримання права на заміщення стройових посад у військово-навчальних закладах (усі Офіцерські школи розташовувалися в околицях Санкт-Петербурга).

Більш престижною вважалася освіта, здобута в одній з військових академій, право на вступ до яких офіцери отримували після чотирьох років стройової служби. Випускники академії могли дослужитися до генеральського чину, тоді як після офіцерської школи такої можливості майже не було. Саме тому щороку на 1 місце в академіях претендувало 8—12 офіцерів.

Найпрестижнішою вважалася Миколаївська академія Генерального штабу (з 1910 р. називалась Імператорською Миколаївською військовою академією, з 1917-го — Військовою академією Генерального штабу). Навчання у ній тривало три роки, й після перших двох проводилися іспити. Хто не складав їх — ні з чим поверталися до армії. Після третього курсу так само відбувалося екзаменування. Офіцери, що не складали цих екзаменів, закінчували академію за 2-м розрядом — без зарахування до Генерального штабу. З цієї категорії випускників переважна більшість ішла на викладацькі посади до кадетських корпусів та військових училищ. За 1-м розрядом щороку академія випускала від 60 до 100 офіцерів. По двох роках служби на стройових посадах (т. зв. відбуття стройового цензу) вони прираховувалися до Генерального штабу, але призначалися винятково на штабові чи командні посади. Під час Першої світової війни в офіцерському корпусі Генерального штабу нараховувалося близько 3 тис. офіцерів, чимало з яких до 1917 р. стали генералами російської армії. Решта (обер-офіцери та штаб-офіцери) переважно відзначилися під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії 1917–1921 рр. і теж отримали генеральські чини у білогвардійських та національних арміях чи звання комдивів і командармів Робітничо-Селянської Червоної армії. В офіцерському корпусі Генерального штабу українці становили 20 % від його чисельності. З цього числа 304 офіцери вступили на службу в Армію Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського. Щоправда, вже наприкінці 1918 р. значна їх частина перейшла або до різноманітних білогвардійських, або до Червоної армій. За станом на 3 лютого 1921 р. в Армії УНР перебувало 30 колишніх генералів та офіцерів російського Генерального штабу, 6 офіцерів, які не встигли закінчити Військової академії, та один, що навчався на короткострокових курсах австрійської Вищої офіцерської школи. Крім того, 1 генерал та 2 офіцери російського Генерального штабу з різних причин не були занесені до Списку старшин Генерального штабу Армії УНР, хоч і служили в українських військах.