— Не час плакати! — вигукнув вiн рiшуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катiв… Супроти звiра треба стати звiром, а заступники в нас лишилися однi — нiж i вогонь… За кров — кров, за наших жiнок i дiтей — їхнє падло!!
Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i злiстю сотнi очей…
На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону залишатися в селi, щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який розташувався в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й разом з обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi з Прiсею, не гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всi Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози всiх парафiян, отець Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив, що вiн помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь.
Пiсля такої категоричної вiдповiдi Петровi не залишалося нiчого iншого, як тiльки мовчки скоритися волi батюшки й готуватися до вiд'їзду з Прiсею. Його квапили титар i отець Хома, котрi розумiли, яка страшна небезпека загрожувала дiвчинi.
Того ж дня, надвечiр, Петро iз сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Прiся з дитинства чудово їздила верхи.
День був дуже паркий, i хоча сонце вже хилилося до заходу, в повiтрi зовсiм не вiдчувалося прохолоди. Повите бiлястою iмлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здiймали копита коней, довго висiла в повiтрi й повiльно осiдала на розпечену дорогу…
Петро й Прiся їхали мовчки, поринувши в свої думи… Дiвчина раз по раз озиралась назад, щоб iще поглянути на своє тихе гнiздечко, в якому зросла i з якого вирвали її нинi й несли невiдомо куди бурi житейського моря…
Та хатки села, збiгаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку i врештi зовсiм зникли за обрiєм. Глибоке зiтхання вирвалося з Прiсиних грудей, вона глянула востаннє на повиту iмлою далину, i, рiшуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.
Так вони мовчки проїхали ще верст iз п'ять. Петро кiлька разiв стурбовано оглядався назад, але Прiся, заглиблена в свої думки, не помiчала цього.
— Ех, буде гроза! — вимовив нарештi з досадою парубок, знову оглядаючись назад.
Прiся озирнулась.
Хоча не вiдчувалося й найменшого подиху вiтерця, захiдним краєм неба повiльно пливли темнi хмари, i їх обриси рiзко вимальовувалися на свiтлому тлi неба.
— Пiдганяй коня, Прiсю, хоч би завчасу дiстатися до лiсу! — зауважив Петро.
Обоє пустили коней вчвал.
Тим часом хмари швидко росли й заволiкали небосхил. Призахiдне сонце просвiчувало крiзь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловiсний вогненний вiдблиск. Здалеку почувся глухий гуркiт грому… Швидко темнiло.
Нарештi на обрiї показалася зубчаста смуга лiсу, i незабаром Петро й Прiся вузькою стежкою в'їхали пiд склепiння дубiв.
— Ну, слава богу, що добралися! — промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашiле обличчя. — Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?
— Нi, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?
— Скоро… тiльки ось стемнiло, хоч навпомацки йди… Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.
Прiся оглянулась: уже i в полi стемнiло, а в лiсi й поготiв; тiльки-но подорожнi вiд'їхали на кiлька крокiв вiд узлiсся, як одразу ж пiрнули в непроглядну пiтьму; вона пiд деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорнiй стоячiй водi. Вгорi крiзь просвiти, мiж гiллям, проглядало майже чорне небо. Лиховiсне шумiло над головами подорожнiх верховiття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освiтлюючи бiлим сяйвом таємничу глибiнь лiсу; гiлки дерев при цьому слiпучому свiтлi здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.
На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але пiсля короткого спалаху блискавки пiтьма, що оточувала Петра й Прiсю, ставала ще густiшою й непрогляднiшою. Дощу не було, лише зрiдка долинав глухий гуркiт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тiльки вночi.
З пiвгодини подорожнi їхали мовчки. Нарештi Петро зупинив коня й заклопотано сказав:
— Злiзь з коня, Прiсю, i дай менi повiд — пiдемо пiшки, бо так можна й з дороги збитись.
Дiвчина скочила з коня, передала його братовi й пiшла поруч. Вони йшли мовчки;
Прiся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами корiння, але мовчала, тримаючись за братову руку.
— Стiй! — нараз промовив Петро. — Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тiєю стежкою… менi попався пiд ногами пеньок, а ось i другий!
— I менi попадалися вже не раз!
— Чому ж ти не сказала?
— Я думала, що ти й сам помiтив.
— Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, — вигукнув у розпачi Петро, — ми збилися з дороги!
Його слова сповнили жахом серце Прiсi.
— Братику, Петре! — вигукнула вона крiзь сльози, хапаючись за його руку. — Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..
— Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цiй пущi? Стривай, треба насамперед розiбратися, де ми, а тодi вже будемо думати, куди повертатись. Вiзьми коней, я спробую викресати вогню.
Прiся взяла за повiддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дiстав з кишенi кремiнь i кресало й почав добувати вогонь… Одна за одною з-пiд його руки посипалися iскри, й незабаром трут загорiвся; Петро знайшов на землi кiлька сухих гiлок, дiстав з кишенi натерте порохом клоччя, запалив його i, пiднявши високо над головою цей iмпровiзований смолоскип, освiтив навколишню мiсцевiсть…
Вони стояли на якiйсь просiцi, порослiй травою й молодняком. Просiка була вузька, очевидно, прокладена для верхiвцiв.
Петро, вкрай здивований, озирнувся; вiн нiколи не бував у цiй частинi лiсу, нiколи не бачив цiєї глухої просiки.
— Ну, забралися, — пробурчав парубок собi пiд нiс. — Куди тепер повертати?
— Назад, назад, братику! Переночуємо на узлiссi, а вранцi рушимо в дорогу, — вигукнула Прiся, судорожно хапаючись за його руку. — Тут небезпечно… Господи, яка пуща! Ще приманимо цим свiтлом лихих людей!
— Твоя правда, сестро, свiтло слiд погасити, а їхати треба тiльки по цiй просiцi, — хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбiк нiяк — тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!
Справдi, праворуч i лiворуч вiд просiки тяглися такi густi хащi, що нiчого було й сподiватися зробити по них хоч кiлька крокiв.
Прiся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свiй смолоскип, узяв Прiсю за руку й рушив загадковою просiкою в протилежний бiк.
Блискавка спалахувала, безперестанку освiтлюючи таємничий пралiс бiлим моторошним свiтлом.
Рука дiвчини здригалася; Петро, як мiг, заспокоював сестру, але сам iз жахом помiчав, що вони зовсiм не наближаються до узлiсся, а заглиблюються все далi й далi в лiсовi хащi.
— Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, — обiзвалася Прiся тремтячим голосом.
— А що, ти втомилась? То можна вiдпочити…
— Нi, не те, а тiльки коли ж ми вийдемо з лiсу?
— Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди… Може, ти сядеш на коня?
— Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану. Петро й Прiся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присiвши й на хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до зенiту. Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку страшнi, волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралiсу подвоювало її сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому мовчаннi, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:
— Назад!
Прiся позадкувала.
— Стiй, не ворушись, — звелiв Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барлiг… безодня… провалля!..
Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бiк, i вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев i згасла… Здалеку долинув глухий гуркiт.
