— Але пiд котрою з двох? — спитав вiн себе. — Пiд похилою чи пiд розбитою? Та чи вказував би хазяїн скарбу на половину, яку розбила блискавка? Звичайно, нi, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли б ця розбита частина й правила за вказiвку, то не було б потреби так детально говорити про iншу, похилену.

Отже, найпевнiше, в записцi мало стояти: "Пройди пiд похилою стороною".

Найда знову схилився над запискою.

— "Спинися пiд… — читав вiн далi, — звiдти сто крокiв уперед".

Але звiдки? В записцi було сказано: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…"

"Пiд нею", — вирiшив сам собi Найда, але зараз же засумнiвався. Цього було б замало, щоб почати вiдлiчувати кроки, треба було мати точнiшу вказiвку, з якого саме мiсця це робити.

Яка ж могла бути точна вказiвка? Вигляд гiлок, сама кiлькiсть їх за цей час, певно, змiнилася. Вони могли розростися або всохнути, попереплiтатись. Ознака мусила бути бiльш постiйна. Що б це могло бути у вцiлiлої половини дерева: початок чи кiнець її?

Таким чином, сама по собi з'явилася вiдповiдь.

Але якби треба було лiчити кроки вiд початку цiєї сторони, тобто вiд стовбура, то було б просто сказано: вiдлiчи вiд стовбура пiд похилою стороною, а оскiльки в записцi сказано було: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…", то природно гадати, що хазяїн скарбу написав так: "Спинися пiд краєм її i вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед", i таке пояснення видалось Найдi цiлком правдоподiбним.

Тепер йому лишалося тiльки доповнити останню фразу, але в цьому й були найбiльшi труднощi. Тут уцiлiло всього кiлька зовсiм дивних i незрозумiлих слiв.

"Там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…"

Що могли означати цi розрiзненi слова?

Думка Найди працювала з гарячковою швидкiстю. Обхопивши голову руками, з розпаленiлим обличчям, схилився вiн над папером, не вiдриваючи очей вiд таємничих слiв, якi нiби дражнили його своєю недосказанiстю.

Невже вiн не розгадає їх, невже вiн не розкриє змiсту останнiх рядкiв записки? Невже вiн не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовiльний жах охопив Найду.

— Нi-нi! — мовив вiн гаряче й з новим запалом узявся до працi.

Про який камiнь тут iдеться?

"На тому мiсцi…" Чи не закопаний на тому мiсцi, пiд тим каменем, скарб?

Нi! Адже далi говориться про сiмдесят три кроки, отже, вiд того каменя треба ще вiдлiчити сiмдесят три кроки.

Як же пiзнати той камiнь? Де знайти його? Що означає оте "пiвсписа"? Мiра його? Завдовжки пiвсписа?

Правда, це можливо, але певностi в Найди не було, бо вiн нiколи не чув, щоб довжину предметiв вимiрювали списом. Крiм того, дивувало ще й таке: навiщо було так точно описувати ознаки каменя, якби вiн лежав якраз на вiдстанi ста крокiв вiд похилої сторони дерева? Адже кожен, вiдлiчивши сто крокiв, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записцi було ясно сказано: "Вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь…"

Отже, камiнь лежить на вiдстанi ста крокiв.

Але де ж вiн може лежати, якщо потрiбнi ще точнiшi вказiвки? Де звичайно лежить камiння? Адже не на деревах, а тiльки на землi, або в водi, або пiд землею.

При останньому словi наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.

— Так! I не може бути iнакше: камiнь — пiд землею на пiвсписа! Встромивши в землю спис, можна його вiстрям дiткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записцi на це вказати.

Тремтячи вiд радостi, Найда вписав на вiльних мiсцях: "Там, пiд землею на пiвсписа, лежить камiнь" — i з новою енергiєю заходився розбирати записку далi.

Насамперед йому впали в око дивнi слова "…ра й Павла". Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "…й Павла". Кого ж iще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, цi два "iменi називаються поряд, коли мова йде про свято.

Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, вiн закопав скарб саме в той день? Але це аж нiяк не з'ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставленi були тут для точнiшого визначення мiсцевостi. На що ж вони могли вказувати Може, на тому мiсцi закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разi стоїть пiсля слiв "Петра й Павла…" "сонця сiмдесят три кроки"?

Найда встав i заходив по кiмнатi. Вiн зайшов у глухий кут — не мiг нiчогiсiнько придумати.

Образ? Нi, коли так точно сказати про камiнь, подробиця щодо iкони зовсiм зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" нi в якому разi не могли б лягти на те мiсце, що лишилося в рядку…

"Чому пiсля слiв "Петра й Павла" стоїть слово "сонця"? — раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б вказати на схiд, на захiд сонця, але тодi при чому тут "Петра й Павла"? Що дiється з сонцем на Петра й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i в будь-яке iнше свято.

Найда задумався.

Вiдгадуючи втрачений змiст таємничого листа, вiн i не помiтив, що нiч уже минула — свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося до келiї…'Найда пiдвiв голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку.

Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листi. З вiкна келiї видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою смугою далеких гiр…

Найдине вiкно виходило на схiд.

Ясна, рожева зiрниця розгорялася на небi, кидаючи нiжний полиск на далекi синi гори…

Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохiть зами-лувався ним.

— Сонце, сонце! — говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна. — Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень?

Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв'язок мiж словами "сонце" та "Петро й Павло" й не мiг нiчого придумати.

Зоря горiла дедалi яскравiше.

Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив Найдi просто в очi.

Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше, — адже коли вiн приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очi, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?

Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня… а тепер…

Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi, немов якесь забуте слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його — i не мiг!

Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з мiсця й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно.

— "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла i вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки", — промовив вiн уголос. — Так, так, iнакше й бути не могло!

Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi. Ось чому й сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят три кроки. "Але схiд сонця чи захiд?" — задумався був вiн, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi.

Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав знайденi слова в пропущенi мiсця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав i сховав у себе на грудях.

Тепер уже всю записку було розгадано й вiн мiг смiливо вважати себе володарем величезного скарбу.

Мов зачарований, стояв Найда коло вiкна… I радiсть, i передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за спиною в нього виростали могутнi крила, готовi понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…