Мельхiседек лишився сам. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, потiм глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки.

— Звершилося, — прошепотiв вiн беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо, без думи, без почуттiв, немов скам'янiлий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано й мирний шлях не приведе нi до чого?"

Мельхiседек пiдвiв голову i втопив скорботний погляд в куток келiї, потонулий в мороцi, наче хотiв знайти там вiдповiдь на своє тривожне запитання. "Так, — почулося з глибини серця, — всi мирнi засоби вже випробуванi й не привели нi до чого. Слово не досягає серця, заслiпленого шаленством". Невже ж вони, Залiзняк i його товаришi, суть продовжувачi початої ним справи? "Так, — почулося знову з глибини серця, — вони кiнчають те, що почав ти". Але боже мiй! Я шукав миру мировi, а не кровопролиття й борнi, захвилювався iгумен. Невже ж мiй шлях привiв їх до ножа? Невже ж не лишилося нiчого, крiм ножа? "Iншого шляху не лишилося тепер", — пролунало в серцi iгумена так виразно, так чiтко, нiби цi слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхiседек здригнувся. "То, виходить, правда на їхньому боцi, виходить, вiн злочинець, бо стримував i зупиняв їх. Виходить, його проповiдь покори й терпiння тiльки вiддаляла день миру й наближала день загибелi вбогої пастви його. I цього допустився вiн, натхненний пастир, поставлений над усiєю Україною!"

— О, горе пастирям, котрi занапащають i розгублюють овець пастви своєї! — промовив уголос Мельхiседек i, вставши з крiсла, схвильовано пройшовся по кiмнатi.

Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу церкву вiд тої долi, яку призначили їм ляхи? Просити, клопотатись, позиватися? Нi, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхiседек утратив надiю на клопотання й заступництво iноземних дворiв перед сеймом польським, але, як людина, тонучи, хапається за соломинку, так хапався вiн за цю останню надiю. Тепер же вiн не мiг i на мить заспокоїти себе цiєю маною. Жах дiйсностi стояв перед його очима, немов живе страховище, й невблаганно вимагав вiдповiдi. Що робити? Виконати те, на що натякали йому там, на пiвночi? Зчинити бунт i ждати втручання iнших держав? Так, так! Немає сили бiльше терпiти! Переповнилась чаша терпiння… Та чи буде успiх? Там обiцяли йому допомогу, обiцяли на словах… Як передати сi слова народовi? Один спосiб: вiдтворити їх на паперi. Залiзняк бачить у цьому весь успiх дiла… Всi повстануть…

Мельхiседек на хвилину замислився.

— Нi, нi! Одiйди, сатано! — скрикнув вiн. — Навiщо спокушаєш мене? Кров, пожежi, убивства! Чи менi їх викликати? Чи менi прийняти на душу сей страшний грiх? О господи! Ти настановив мене пастирем над краєм сим. Вiдкрий же менi твою волю, навчи мене, вкажи рабовi твоєму незрячому твої путi!

Мельхiседек упав на колiна й так, долiлиць, застиг у безмовнiй молитвi перед розп'яттям, що висiло на стiнi.

Навколо було тихо, тiльки страшнi удари грому стрясали час вiд часу стiни монастиря. Мельхiседек не пiдводився, не чутно було нi слова, нi стогону, здавалося, в келiї не було жодної душi, тiльки блискавка, часом прорiзуючи густий морок, освiтлювала на мить постать архiмандрита, простягнуту ницьма перед розп'яттям. Хвилина спливала за хвилиною повiльно, лiниво…

Минула година. Мельхiседек нарештi з зусиллям пiдвiвся з пiдлоги, витер пiт, що виступив на обличчi, й знову сiв у крiсло.

— Терпiти, терпiти й прощати, — прошепотiв вiн сам собi, — й не ставати проти зла? А якщо це зло загрожує поглинути цiлий край? Загрожує поглинути й розтлити душi тисяч i тисяч людей? Якщо це зло здiймає руку й на святиню святинь, невже ж i тодi терпiти? Нi-нi, терпiти таке зло — согрiшити перед господом. Чи не озброїлися ж сини первосвященика Маккавея на захист храму господнього? Чи не поховав же Самсон пiд руїнами храму ненависних фiлiстимлян? Чи не вигнав же сам Христос гендлярiв iз храму?

Мельхiседек пiдвiвся з свого крiсла й знову схвильовано заходив по келiї.

— Усе в цьому паперi, каже вiн! — вихопилось нарештi в отця архiмандрита, й, стиснувши голову руками, вiн притулився чолом до вiконної шибки.

Гроза минала; здаля ще докочувалося глухе гуркотiння грому, але в природi все вже заспокоїлось; чути було, як тихо падали з обважнiлого листя краплi дощу. — "Хто любить мене, душу свою погубить…" — прошепотiв ледве чутно Мельхiседек i знову почав ходити по келiї.

Болiсна, глибока боротьба розривала його душу.

— Нi, нi… нащо обман?.. Нащо єзуїтство? Правди, правди? Чи буде успiх? Чи пощастить? Чи виконають обiцяне? Чи не буде остання година гiрша за першу? О господи, помiчник i покровитель мiй! Навiщо поставив ти мене вершити долю людей? — знов вихопилось у нього.

Довго ходив так архiмандрит по келiї, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп'яттям на колiна й болiсно ламаючи руки.

— Але хай буде над усiма нами воля твоя! — промовив вiн нарештi твердим голосом, зупиняючись перед розп'яттям. — Хто боїться вiтру — тому не сiяти, i хто дивиться на хмари — тому не жати.

Молодий служка, що спав поруч з келiєю Мельхiседека, чув цiлу нiч за стiною кроки архiмандрита.

Коли на сходi зажеврiла рожева, ясна зiрниця й просвiтлiла висока глибiнь неба, Мельхiседек покликав служку й звелiв йому сповiстити отця Антонiя, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.

Отець Антонiй ввiйшов до келiї архiмандрита й мимохiть вiдсахнувся — так постарiв i змiнився за цю нiч iгумен.

— Сину мiй, — звернувся Мельхiседек до Антонiя, — чи є в нашiй аптецi золоте чорнило?

- Є, превелебний отче, — жваво вiдповiв Антонiй.

— Так… Доведеться менi скомпонувати один папiр, але сiє потiм! — рiзке урвав iгумен i додав: — Сьогоднi виїжджаю.

— Ти, превелебний отче? Куди?

— У Варшаву!

— Владико, — жахнувся Антонiй, мимохiть подавшись уперед.

— Я — пастир ваш, менi належить за всiх терпiти й вiдповiдати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. — Мельхiседек зупинився на мить i потiм провадив далi дещо збентежено: — Полковник говорив учора про грамоту царську… ти чув усе… Сьогоднi вночi я пригадав, що коли був у Петербурзi, то справдi одержав вiд монархинi якусь грамоту… Писано було в тiй грамотi, що монархиня всiх нас пiд свiй захист приймає i обiцяє допомогти нам проти ляхiв.

З напруженою увагою прислухався Антонiй до слiв Мельхiседека, обличчя його вiд хвилювання почервонiло, а очi так i вп'ялися в iгумена.

— Але, — провадив Мельхiседек, — я не маю часу вiдшукати її, а тому залишаю тобi ключi вiд цiєї потайної скриньки: знайди ту грамоту i вiддай її пановi полковниковi. Ти зрозумiв мене? — I Мельхiседек пильно подивився в очi Антонiєвi.

— Зрозумiв, превелебний отче, — скрикнув Антонiй у поривi неприхованого захвату. — Будь спокiйний, усе виконаю!

Захоплений вигук Антонiя примусив Мельхiседека здригнутися й змiнитись на виду.

— Стривай! — промовив вiн швидко й, пiдвiвшись з мiсця, пiдiйшов до Антонiя i взяв його за руку. — Чи розумiєш ти, — заговорив вiн поволi, впиваючись у нього очима й мiцно стискаючи його руку в своїй руцi, — чи розумiєш ти, що викличе сей папiр? Чи розумiєш ти, на який шлях штовхне вiн усiх? Чи розумiєш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вiтчизни залежатиме вiд цього паперу… тiльки вiд нього?

— Розумiю, — прошепотiв Антонiй, опускаючи очi перед пронизливим поглядом Мельхiседека.

— Присягнися ж менi богом всемогутнiм, — Мельхiседек пiднiс до розп'яття руку, i голос його залунав урочисто й суворо. — Присягнися спасiнням душi своєї, присягнись стражданнями розп'ятого за нас, що ти вiддаси полковниковi сей папiр лише тодi, як воiстину вдарить наша остання година!

— Присягаюсь! — прошепотiв Антонiй, стаючи перед розп'яттям на колiна.