— Боронь боже! Шановна панi! Хiба фарби можна їсти? Вiд них смерть! — Естерка поблiдла й затремтiла, а в очах у неї забринiли сльози.
— Ось попробуй мiдянку, проковтни хоч щiпку й матерi дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за нiц?.. Так i звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам рiзних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама — бодай її взяла яма! — пофарбувала менi не бiльше як пуд, i вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!
— Ой панюню! Ой вей мiр! Нiхто з нас i крихiтки не з'їв, — заплакала Естерка.
— Не з'їв! Дурепа! Звичайно, не з'їв, якщо не полопались… А хiба тi фарби продати не можна?
— Мама продає тiльки старi жечi, — схлипнула Естерка.
— Ну, ну, знаю, — пом'якшала господиня, а може, помiтивши в глибинi двору Са-ру, вирiшила зам'яти сварку. — А ти вже й справдi?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матерi даю постiйний заробiток, то вона мусить про це пам'ятати й берегти кожен мiй шеляг… Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу вiзьме!
Естерка пiдбiгла до господинi, поцiлувала простягнуту руку й знову заходилася розвiшувати вовну, а господиня пiшла в хату, не обiзвавшись до Сари й словом, нiби не бачила її.
Сара тiльки й чекала, поки пiде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у головi.
— Слухай, Естерко, — звернулась вона до дiвчинки. — Яка то фарба мiдянка?
— Зелена, оно, як та шерсть, — вiдповiла Естерка, витираючи руками очi й усе ще тихенько схлипуючи.
— Ах, яка гарна, просто диво! Очей не вiдiрвеш!.. А навiщо ж хазяйка радила їсти й тобi, й мамi? Хiба вона смачна?
— Навiщо? А щоб ми одразу здохли…
— Ой мамеле! Хiба хазяйка така зла?
— Недобра, ой вей, яка недобра! Бiдну людину скривдити й вилаяти їй за нiц! Сара зiтхнула й замовкла. Естерка порозвiшувала всю вовну й, нишком попрощавшись iз Сарою, хотiла була вже йти, але та затримала її.
— Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?
— Якiсь темнi корiнчики…
Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босi ноги.
— А коли знову? — пiдвела голову Сара.
— Днiв через три… А хiба що?
— У мене до тебе є прохання, мiй дукатику… — зам'ялася Сара.
— Яке? Все, все зроблю! — жваво мовила Естерка.
— Данке! Тiльки ти й мамi своїй не кажи, — нiкому анi мур-мур!!! Естерка кивнула головою.
— Бачиш, менi хочеться перефарбувати свої стрiчки… в мене багато їх, я й тобi подарую… перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колiр i в такий, як ото, зелений… То ти дiстань менi й червоної, i мiдянки… хоч трошки… Не чiпай хазяйської, щоб не перепало тобi, а краще купи… Ось вiзьми таляр… можна?
— Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни — хоч зараз!
Сара вся спалахнула вiд хвилювання, а потiм нараз поблiдла. Але, глибоко разiв зо два передихнувши, вона рiшуче дала дiвчинцi таляр i притиснула її мiцно-мiцно до своїх грудей.
Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на краще — i зовнi, i настроєм: темнi кола пiд очима зникли, зеленкуватий колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум'янець, очi заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та й у всiх рухах з'явилась енергiя. Таке полiпшення панi Рухля приписувала своїй хитрiй полiтицi й своєму знахарству, i це тiшило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворницi, намагаючись всiляко примусити її бiльше їсти; й Сара мимохiть спокушалася помалу-малу смачними стравами, якi тiтка готувала для неї.
Ривка теж стала ласкавiша з своєю пiднаглядною; вона дiставала тепер од Сари щодня по злотому — на мед i на пиво, i, не доскiпуючись, звiдки взялися цi грошi, нишком випивала на них…
Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно, не даючи пiдстав для пiдозр i приховуючи вiд усiх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навiть бачилася з матiр'ю дiвчинки. Жiнка їй дуже дякувала за грошi й присягалася в своїй вiдданостi й готовностi виконати будь-яке доручення своєї добродiйницi. Радiсть добросердої єврейки при зустрiчi з Сарою i запевнення її були такi щирi, що дiвчина мало не розплакалася вiд зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати їй через Естерку рiзнi доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втiхою та надiєю. Дiвчина навiть почала плекати знову несмiливi надiї i в довгi години самотини вигадувати рiзнi плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цiєї жахливої неволi та з'єднатися знову з друзями i з любим, єдиним Петром.
Якось у свiтлицю до неї прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр'я до неї, i хижий дзьоб та яструбинi очi старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.
— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — спiвала тiтка. — Не натiшуся тобою… Так полюбилася ти менi… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора!
Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула її голiвку до своїх широких, плескатих грудей.
— Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! — вела свою пiсню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн єдину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти їжак їжаком… Випий iще чарочку наливки — вона тобi на користь…
— Боюсь, мамо, — сором'язливо вiдповiла Сара. — Зовсiм уп'юся, в мене й так голова наморочиться…
— Пусте! Це квасок, — пiдлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…
У Сари мало не вихопилось "i слава богу!", але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували iскорки в очах.
— Недобрi вiстi чула я на базарi, — провадила Рухля, — ой мамеле, якi недобрi! Бодай їх нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде!
— Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв.
— Усi, кажуть, як один! Їх пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять… Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзраїлю, найгiрше! Запопаде хлоп — вiшає, запопаде шляхтич — вiшає… Ох, ох! На всiх розбiйникiв i шиї не вистачить!
— I сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацiкавлено спитала Сара.
— Хто його знає! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його знає! Такi часи настають, як за фараона в Єгиптi… Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою.
Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетiли на неї гарячi думки. — Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем i душею я давно їхньої вiри, що молюся потай розп'ятому боговi й на його любов сподiваюсь… Не повiрять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всi знають… Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, — усмiхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди… Ех, якби вiн знав, то перший знав." — Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись.
