— Ти блюзнiрствуєш! — сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк.
— Отець Аркадiй вiд щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любовi до народу й до святої нашої вiри… I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв… не можна!
— Маловiри! — гаряче озвався iгумен. — Господь є промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддяї Без волi його не впаде i єдиний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв…
— Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? — буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно.
Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив свої груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi таїлося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з їхнiми думками?
Усi задумалися.
"Отже, все скiнчиться примиренням, — майнула в Найдинiй головi думка, — бiдолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, — i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись… А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса… нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець Єлпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi… А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю — i досi волосся на головi ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ех, життя!.."
Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп'яттям i промовив лагiдно й тепло:
— Не будемо бентежити свiй дух сумнiвом, братiє, кольми паче в днi радостi, в днi посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архiпастиря, я покладу його в скарбничку.
Низько вклонившись. Найда передав архiмандритовi великий аркуш паперу, списаний в'яззю, iз словотитлами й iншими надрядковими знаками. Мельхiседек розгорнув його, розiклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли вiн почав легким постукуванням згортка об ручку крiсла вирiвнювати його краї, з рурочки несподiвано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повiтрi два-три рази, залетiв пiд лавку.
— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно дiставши з-пiд лави папiрця, подав його архiмандритовi.
Мельхiседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими лiтерами. Поволi пiднiс вiн до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий змiст незрозумiлих слiв. Усi з живою цiкавiстю дивилися на архiпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блiдiстю.
— Звiдки взявся папiрець сей? — звернувся нарештi Мельхiседек пiсля довгої мовчанки до Найди.
— Не вiдаю, святий отче… Мабуть, був усерединi згортка. — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.
— А що в нiй написано? — стурбовано спитав Єлпiдифор.
— Смертний вирок менi вiд ляхiв. Усi перезирнулися й закам'янiли.
— Заспокойтеся, братiє, це не вперше, — промовив з доброю усмiшкою Мельхiседек. — Тiльки ранiше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко i врозум-ливо. Спасибi, хоч попереджають.
— Але треба вжити всiх заходiв, — захвилювався Єлпiдифор.
— В iм'я бога, в iм'я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насмiляться, — смерть їм!
— Без пощади! — крикнув архiдиякон, i очi в нього налилися кров'ю.
— Якщо я потрiбен, то господь захистить мене, мої друзi, — спокiйно сказав iгумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось пiдiйшов до дверей келiї i промовив:
— Господи, Iсусе Христе!
— Помилуй нас! — вiдповiв Мельхiседек i додав тремтячим голосом: — I душу, i життя наше тобi вiддамо!
На порозi з'явився молодий послушник i, пiдiйшовши пiд благословення, сказав, що прибули виборнi вiд якоїсь громади з священиком i просять, щоб отець iгумен вийшов до них на пораду.
— Поспiшiмо, братiє, до прибулих, — промовив Мельхiседек. — Ти, Найдо, пiдожди мене тим часом тут, щоб написати вiдповiдь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадiю, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей… усе в руцi божiй! — закiнчив Мельхiседек i поквапно вийшов з келiї.
Найда зостався сам i довго ходив схвильований по келiї; вiд його швидкої ходи погасла й почала чадiти лампада, що висiла бiля хреста низько над аналоєм. Але Найда нiчого не помiчав, його охопила тривога за життя людини великої душi, єдиного захисника вiтчизни, що стояв на краю загибелi. В душi ченця закипала злiсть на ошалiлих у своїй лютi звiрiв, ладних пiдняти руку на все дороге для нього, заповiтне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхiття панських i латинських насильств, якi вiн бачив останнiм часом: серед обгорiлих руїн спотворенi трупи, заплаканi дiти, кiстяки, що гойдалися на деревах…
— Так, правду казала панна, тисячу разiв правду! — вирвалось у нього, i вiн сiв у глибоке крiсло. Думки його мимохiть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, i скрiзь царювала панна… Образ її, прекрасний, чарiвний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснiв перед ним, як недосяжна, нездiйсненна мрiя. I чим дужче силкувався вiн одiгнати вiд себе це видiння, тим яскравiше воно випливало з iмли й полонило його цiлковито. Його знову охопила невимовна, гнiтюча туга, близька до слiпого вiдчаю.
"Та невже ж не виб'юся я з-пiд влади цих чар i вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевiлля, божевiлля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тiкати? На Афон хiба що? Покинути i батькiвщину, i всiх, кого любив, за кого страждав i боровся! Покинути… Та хiба й там не оживуть вони й не вiдгукнуться в кожному ударi серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурханi почуття стали помалу-малу вгамовуватись i'переходити в елегiйнi. Пригадалося Найдi, з якою радiстю, з якою соромливою ласкою зустрiчала його завжди панна Дарина, i не хотiлося йому все це приписувати тiльки її патрiотизмовi, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вiтчизну… Йому здавалось, що вiн мав право пiдозрювати в нiй i iнше, нiжнiше почуття… О, та ласка, та усмiшка, тi очi — вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! I от здогади цi i є смертельна отрута. Хiба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рiвну собi людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навiть пояснив, що i в казцi таке було б дурницею! А вiн, знаючи вже непереможну владу чарiвницi, ще слухав її i з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втiк од неї пiд власяницю, то не треба було слухати її слiв, ловити її погляд… Не виходити навiть з келiї, коли слiпа доля заносила її в монастир… О, коли б випекти її з пам'ятi, вирвати з цього дурного серця!" — i Найда здушив до болю груди.
У цей час до келiї долинув гамiр, що знявся на монастирському подвiр'ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливi накази. Найда поквапне вийшов з келiї й попростував до брами — в неї вже в'їжджала запряжена шестериком гнiдих коней простора колимага. Отець iгумен iз старшою братiєю стояли на схiдцях монастирського ганку, зустрiчаючи з особливою радiстю новоприбулих гостей.
Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й пiдбiгла пiд благословення до отця архiмандрита.
— Панна Дарина! — мимохiть скрикнув Найда i завмер на мiсцi.
Пiсля радiсних слiв привiту i перших запитань Мельхiседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний i Дарина пiшли за ним.
Дарина помiтила подив i хвилювання, що охопили Найду при зустрiчi з нею, i серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула вiд радостi й соромливо опустила очi. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пiшла вона слiдом за батьком i Мельхiседеком, не беручи участi в їхнiй розмовi: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.
