Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думцi всi вчорашнi подiї; дiвчина хутко пiдвелася, сiла на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо.

"Пороз'їжджалися, тим краще", — подумала сама собi Сара й знову лягла на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив їй учора Петро.

У цей час дверi тихенько скрипнули, i в щiлину спершу просунулася голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам.

— Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, — заговорив вiн, пiдходячи до доччиного лiжка. — Виспалась? Вiдпочила? Гостi нашi вже пороз'їжджалися, а я все ходжу круг твоєї свiтлицi, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула вiд нього такого нiжного тону, й серце в її грудях стислося вiд думки, що вона вiддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совiстi в своїй душi, вона вiдповiла весело й привiтно:

— Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас.

— Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, — вiдповiв Гершко й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi.

Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася й поспiшила вийти у велику свiтлицю, котра правила їм за все.

Коло столу, на якому стояло молоко, лежав бiлий хлiб, печенi яйця та цибуля, сидiли Гершко й стара Ривка. Вони зустрiли Сару вельми привiтно, i в Сари знову защемiло серце вiд думки про те, що вона їх навiки зрадила.

Пiсля снiданку Гершко звернувся до Сари:

— Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так i жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидкiв? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та iншого майна… Ой вей! Не залишать i нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цiнного: золото, адамашки, перли; грошi я сам зберу… i запакуйте все разом, а вночi я це закопаю десь у льоху.

— Добре, тателе, — охоче погодилась Сара.

— Завiсьте ж чим-небудь вiкна, а я замкну з сiней дверi.

— Навiщо? — здивувалася Сара.

— Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навiщо, — вiдповiв Гершко, зателiпавши пейсами. — Хоч тепер час i робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, i якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срiбну ложку, то до вечора цi собаки рознесуть усю нашу корчму.

— Ой вей, правда! Ой, яка правда! — пiдхопила Ривка. — Тут так страшно стає, що i вдень боїшся виглянути надвiр.

Сара мовчки погодилася з словами батька: вiн i справдi мав рацiю, та ще й до того цi збори обiцяли їй скорiший порятунок.

Гершко вiддав ключi Сарi, а сам вийшов у сiни й замкнув за собою дверi; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вiкна й заходилася з Сарою коло роботи. Усi шкатулки, ящики, шафи й схованi в пiдпiллi скринi були поодчинянi. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподiвалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутрянi шуби, перли, перснi, сережки, золотi ланцюжки й — iншi дрiбнi коштовнi речi вони зашили в двi великi паки, а срiбний i золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сiном, щоб вiн не брязкотiв, потiм позабивали барила й навiть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закiнчили нарештi свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому iншому мотлоху, розкиданому по хатi.

"Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прiсею", — подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко.

— А, це ти, любуню, — звернувся вiн до Сари, — скiнчили роботу? От i добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи козакiв або панiв, нiколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим i зрадiла. У шинку завжди було багато селян, i це давало їй можливiсть перекинутись з потрiбною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сiм'ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком.

У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все були проїжджi. Забiгли ще дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту горiлки, зайшли випити по чарцi два господарi з протилежного кiнця села, але Сарi було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останнi подiї. Розчарована й сумна, дiвчина мовчки допомагала батьковi наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i Сара зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi.

Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку з барила, що стояло долi.

— Гершку! Двi чарки горiлки! — голосно промовив Качур, сiдаючи з Довгоносом за крайнiм столом.

— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки.

Сара проворно налила двi олов'янi чарки й пiдiйшла до селян.

— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi слова з поруху губ його, анiж почула їх.

— Усе гаразд, — шепнула вона у вiдповiдь.

В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила на стiл чарки й повернулася на своє мiсце.

Качур i Довгонос випили горiлку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кiлька одвiдувачiв, не цiкавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на обрiї, коли Сара повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття.

— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.

— А треба тобi ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сiдаючи бiля Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя.

— А що ж iще?

— Допоможеш менi, серце, корiв подоїти й телят позагонити.

— А де ж наймит наш? — здивувалася Сара.

— Де вiн? А бiс його знає, - протягла єврейка, — одпросився в хазяїна, нiбито на ярмарок у Вiльшану, а хто його знає, куди пiшов, може, й до гайдамакiв. Роботи тепер багато, не можна було вiдпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлоповi догоджати!

Звiстка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром i була певна того, що незримий її охоронець невiдступне вартує недалеко вiд корчми. Мерщiй пiдвелася вона з мiсця й сказала старiй:

— Гаразд, ходiмо ж. Ривко… я чую, череда вже повертається.

Справдi, незабаром бiля ворiт заревли корови.

Ще з годину поралися Сара й Ривка бiля корiв. Кiлька разiв поривалася дiвчина вибiгти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустрiч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втiм, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, i вона помiтила, як iз-за дупластої верби, що стояла край левади, Гїрiся махнула їй бiлою хусткою, але ту ж мить на порозi корчми з'явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двiр. Проте й цей маленький знак Прiсi влив Сарi в душу спокiй; усвiдомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, i Сара, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.

Пiсля короткої вечерi Гершко сказав їй:

— Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для бiльшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всiм укупi.

Цi батьковi слова дуже засмутили Сару: вона сподiвалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, вiдчинити вiкно й пiдкликати до себе Прiсю або й самого Петра, — вона була певна, що вiн десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надiя пiдпоїти Ривку, але й вона незабаром розвiялась, бо Гершко сам позамикав кругом усi дверi й сховав у кишеню ключi вiд замкiв.

Дiяти було нiчого, й засмучена Сара мовчки лягла в лiжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула мiцним молодим сном.

Настала нiч; нечутно й непомiтно поповзли, клубочачись, з заходу незримi хмари й затягли пеленою весь небосхил. Мiсяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепi.