— Певно, журилися твої батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр!

— У мене нiкого немає, панно.

— Ти сирота? — жваво промовила Дарина, i голос її забринiв надзвичайно тепло й спiвчутливо.

— Бiльше, нiж сирота, панно! — вiдповiв Найда.

— Як так?

— А ось як: своїх батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного гайдамацького наскоку; кажуть — їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг розповiсти, навiть не згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Київщинi, а де саме — не знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i полюбили, мов рiдного сина, всього навчили й навели на розум.

— А козак той? — промовила панна схвильовано. Видно було, що розповiдь Найди надзвичайно зацiкавила її.

— Навiдувався… Кажуть, часто наїжджав у Сiч, подарунки менi привозив… Пам'ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий… Останнiй раз я бачив його пiдлiтком, менi було рокiв тринадцять… Вiн подарував менi дорогу зброю й сказав, що побачиться зi мною не скоро, тодi, коли я виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його, мабуть, помер…

— Вiн родич тобi? — тихо спитала Дарина.

— Нi, родичiв у мене, кажу тобi, немає нiяких, тут я весь зi своїм родом. Найда — i край! Бачиш, який значний 'козак!

Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронiєю.

— Немає в мене нi родичiв, нi близьких.

— Нiкого близького? — перепитала Дарина й допитливо глянула в очi ченцевi.

— Нiкого, панно, нi єдиної душi! А тому нема кому й журитися за мною.

— Нi, є кому! — нараз голосно промовила Дарина.

— Так, запорожцi, братчики, я про них забув — тi журяться, тi сумують i зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому.

- Є кому, — палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од ченця очей:

— Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, — вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. — Я не повiрю цьому, не повiрю нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.

Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi:

— Можливо… це… даруй менi… я не повинна, не смiю тривожити чуже серце… Та коли це… сердечне горе… то його загоїть час… ти ще такий молодий… може… адже все у волi божiй… ти ще можеш знайти своє щастя…

По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою й заговорив гаряче й сильно:

— Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашiй землi, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батькiвщини, продали волю за хутори та чини… Та я не їхньої породи! — гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi вiдчулося щось владне, непохитна. — Атож, — говорив вiн пiднесено, — я не з їхнього числа: моєї душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не можемо йти слiдом за iншими, душi своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Свої ж козаки значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно, але й батько твiй до них належить. От i залишається нам або покинути свiт i йти в монастир, а якщо кров i образа закипають у серцi, якщо зойки кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури — кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти справжню вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнчаємо на шибеницi або на палi! — Найда перевiв дух, провiв рукою по чолi й додав з уїдливою посмiшкою: — От яка моя доля, вельможна панно! Мiж знедоленими й володарями щастя лежить безодня, якої не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна моєї долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би згодився подiлити її?

З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею нiхто; при останнiх же словах Найди хвилювання її досягло найвищої мiри. I сором за батька, i надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили її серце, гаряча хвиля кинулася їй до лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили сльози… Щоб приховати своє збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку.

У кiмнатi запала мовчанка.

Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.

Вона мовчала, не пiдводячи голови.

Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.

— Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд тебе йог милостi, отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? — холодно спитав нарештi Найда.

Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й швидко пiдвела голову; перед нею вже сидiв не гордий, непохитний лицар з залiзною волею й непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець, з холодним, незворушним обличчям.

— Скажи йому, що батька немає дома й не вiдаю, коли повернеться, — вiдповiла вона. — Моє ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому я краще поїду сама в монастир.

— Ти думаєш туди їхати? — поквапне перебив її Найда.

— Так, поїду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер.

— Нi, ти цього не зробиш, — заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. — Тепер небезпечно в лядському краї: ляхи гайдамачать по лiсах, по дорогах… Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобi туди їхати!

— Нi, пане, — стримано, але твердо промовила Дарина. — Я поїду, i нiякi небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мiй край.

— Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй…

— В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за батька, i за матiр, i за дiтей. I якщо я…

В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала мову. До свiтлицi ввiйшла панi господиня.

— Даруй, отче, — заговорила вона, звертаючись до Найди, не помiчаючи схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. — Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, — усмiхнулася вона вельми задоволене. — Вiн любить нашi озернi. Ну, а тепер прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй.

Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр.

Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на руки, потiм поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй її кiмнатi було темно, але вiдблиск ясної мiсячної ночi давав можливiсть бачити навколишнi речi. Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi, просто пiдiйшла до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього.

Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна, вона далеко вiдганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лiсу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими iскристими зорями; тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю лiсу й пахощами квiтучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась.

Якийсь тихий смуток охопив її душу. Прекрасний i суворий образ лицаря-ченця не йшов їй з думки, а його правдивi, вогненнi слова, здавалося, ще дзвенiли в її вухах. I такий козак мав загинути для свiту в суворих стiнах монастиря!

З душi вирвалося глибоке зiтхання. Так, тiльки страшне горе могло загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не має сумнiву, вiн любить когось… якусь нерiвню, й не сподiвається на взаємнiсть… Дiвчину чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково… але яка щаслива повинна бути та жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!..

З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зiтхання, i нараз їй здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо вiдчинилося.