У цей час на порозi дверей, що вели до внутрiшнiх кiмнат, з'явилася дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на нiч, то чи пустити.
— Старцi? Жебраки? — стрепенулася вiд задумливостi Дарина. — Звiдки?
— Не питала! — вiдповiла служниця.
— Прийми, прийми їх, — пожвавiшала панна. — Дай їм мiсце в великiй хатi, що бiля пекарнi… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голоднi… може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали.
— На те вони й жебраки… всякому своє.
— Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила їм корцiв зо два пива i по чарцi оковитої дала… А я потiм зайду розпитаю їх.
Коли через пiвгодини панна Дарина ввiйшла до великої хати, старцi, пiдкрiпившись уже доброю вечерею та оковитою, вiдпочивали, попиваючи пивце. Троє сидiло за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглi, обвiтренi обличчя їхнi, змарнiлi вiд утоми й голодування, зовсiм не нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися сивиною, а очi дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункi постатi їхнi були гнучкi, а крiзь дiрки в лахмiттi видно було залiзнi м'язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей був i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври на дерев'янцi, без ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на двох довгих i мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою.
При появi панни Дарини всi посхоплювалися з своїх мiсць i, низько вклонившись, почали вiтати й дякувати їй за хлiб, за сiль, за ласку, їхнi темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а голоси навiть тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне спасибi й усякi побажання, закликаючи на неї ласку господню.
— Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, — вiдхилила вiд себе подяку Дарина. — Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя — покришка.
— Знаємо, знаємо, вельможна панно! — весело загомонiли всi.
— Не тiльки ми знаємо тебе, панно, добродiйнице наша! Кожен iде до тебе, як до сестри чи до янгола!
— Саме як до янгола, — пiдхопили iншi.
— Що ви, панове? — спалахнула й зашарiлась Дарина. — Грiх величати мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди?
— Та ми з рiзних мiсць, — вiдповiв високий жебрак, який бував уже в Києвi не раз. — Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду сказавши, п'ятнадцять шкур здерли — полюбився, видно, економовi й орендаревi-жидовi… За п'ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався.
— А цей ось — теж з Подiлля, — провадив далi київський жебрак, показуючи на iншого прочанина. — Служив у Немировi, в княжого економа, пана Лемкiвського; той економ, жонатий уже, навiть двох дiтей мав, — накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й зарiзав економа, а потiм йому стало жаль молодої вдови й сирiток, то вiн од доброго серця i їх порiшив…
— А його молода дружина? — спитала Дарина.
— Дружина повiсилась того ж дня… трохи ранiше, — похмуро вiдповiв прочанин з Немирова й одвернувся.
— А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон…
— Що? — здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усi боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому його вигляду й пом'якшували враження.
— Воiстину, ясновельможна панно, — вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. — Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами… Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив її. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви.
— Годiї — спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi її блищали сльозою. — Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У вас усi втiхи вiднято, й лишилася замiсть них сама помста. Та чи радiсть вона, друзi? Нi! Зойк знiвеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не дає сили й стiйкостi в боротьбi!.. Треба всiм з'єднатися й дiяти спiльно, щоб визволяти себе з лядської неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву.
— Слова твої, ясновельможна панно, сама iстина! — зарокотав октавою диякон i зупинився. — Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його…
— А що ж, братове, нового нiчого немає? — заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. — Чи не вгамовуються в своїх звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни?
— Де там соромляться! — мотнув головою диякон. — 3 кожним днем гвалт над простим людом росте… Що виробляє канiвський Потоцький, то й пекло не нахвалиться… А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а понеже в кожному хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв.
— Ой, останнi часи надходять! — зiтхнув один iз старiших селян, що сидiв у кутку.
— Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! — заговорив другий. — Он у нас, у Барi, зiбралося шляхетне панство… конфедератами себе величає: пани їздять iз псарями, п'ють, бенкетують i гвалтують…
— Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої… а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, — старенькi церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, — пiдтвердив перший.
— Плач стоїть на рiках вавiлонських: ридає мати невтiшно за дочкою i роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, — обiзвався диякон.
— Ох, багато нещасного люду по лiсах та яругах i тепер з голоду пухне… а що буде взимку? Одним вовкам-сiроманцям пожива, — докинув київський жебрак.
— Господи, не попусти! — сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до слiз. — Слухайте, братове, — почала вона, опанувавши себе. — Я вас порадую добрими вiстями: отець Мельхiседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до царицi просити її пресвiтлу милость подати вам, нашим братам єдиновiрним, оружну допомогу i вирвати святi православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебнiй мосцi, отцевi iгуменовi Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi.
— Хай не зайде сонце в її державi i хай укриються славою днi її на многi лiта! — проголосив диякон.
Усi пiдбадьорилися й повеселiшали.
— Пошли їй, господи, всякого щастя!
— Дай, боже, їй вiку довгого!
— Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв!
— Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! — посипались з усiх бокiв побажання.
— Тут ось що, — заговорив київський жебрак. — Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах i руїнах, по всiх селах i мiстечках пiшла одна поголоска, а занiс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-пiд тої гори чернець, виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить, що нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд прiзвиськом Найда… i що як знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить увесь край i вiру од лядської неволi! То ось ми i йдемо розшукувати там славного лицаря.
