Ще з раннього ранку на вишках усiх веж юрмилися люди: вони озирали околицi й дiлилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: "Чи не видно королiвських вiйськ? Чи не прийшли москалi?" — з веж лунала одна й та сама вiдповiдь: "Нi, не видно нiкого!"

Цi невтiшнi повiдомлення пiдривали вiру в обiцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманцi все ще крiпилися, боячись втратити останню надiю…

На четвертий день облоги, надвечiр, по мiсту прокотилася жахлива чутка, що нiде немає й краплини води.

Уже двi доби населення не одержувало її, але терпiло спрагу, вважаючи, що вода зберiгається на випадок крайньої скрути; нинi ж фатальна дiйснiсть постала перед мешканцями Уманi в усiй своїй жорстокостi, їх охопив божевiльний розпач.

Зчинився страшенний гамiр: довкола залунали безтямнi вигуки, несамовитi зойки, надривнi благання й шаленi прокляття, а до них долучилося ще й жалiбне ревiння худоби… З настанням ночi панiка посилилась… люди, мов божевiльнi, з перекривленими вiд жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали мiстом, щось вигукуючи; деякi матерi в нестямi власними руками душили своїх дiтей…

На ранок загальне збудження дiйшло до такої межi, що розлючена юрба, зiбравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…

Вiн вийшов у супроводi Веронiки й Шафранського. Знавiснiлий люд зустрiв їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укрiплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.

— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбi.

— I губернатора туди ж! — озвався iнший голос. Кiлька каменюк полетiло в браму, але вiдстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.

— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.

— Миру! Милосердя! Пощади! — пiдхопив натовп, чiпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.

Тiльки один рудий єврей, з запаленими божевiльними очима, видряпавшись на спини сусiдiв, замахав руками й несамовито зарепетував:

— Смерть гайдамакам!

Та його самотнiй голос юрба заглушила буйним ревом.

Губернатор i сам вважав, що капiтуляцiя була єдиним виходом iз жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелiв пiдняти на вежi бiлий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що вiн сам поїде у ворожий табiр, i заприсягся головою домогтися, щоб при здачi Уманi було збережено життя i майно її жителiв.

Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камiнням, а тепер, коли з'явилась надiя на порятунок, вiтала його вигуками радостi.

Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обiцянку.

Гетьман Залiзняк дав лицарське слово, що гарантує всiм безпеку й збереження майна, за яке вiзьме лише помiрний викуп, але застерiг, що все мiсто, уся панська й державна власнiсть iз зброєю й запасами переходить до гайдамакiв. Єврейське населення радiло. Пани покiрливо мовчали.

Незабаром гайдамацькi загони пiдiйшли до головної брами. Усе начальство фортецi, на чолi з губернатором, який держав у руках хлiб-сiль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустрiти гетьмана.

Ось вiн у супроводi Найди, Гонти й цiлого почту значних козакiв на чистокровному конi в'їхав на фортечний мiст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духiвництво… Орлиний погляд Залiзняка свiтився ласкавою усмiшкою. Вiн поминув браму… I нараз з юрби уманцiв пролунав пострiл-Крик жаху знявся над майданом. Пострiл був влучний: куля пробила шапку Залiзняка, вiн навiть вiдчув, як шалена черкнула по його чупринi. З-пiд шапки потекла яскраво-червона цiвка кровi. Обличчя гетьмана лиховiсне зблiдло, в душi його кипiв страшний гнiв.

— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонiвши вiд лютi.

— Дряпнуло! — кинув йому Залiзняк, зневажливо примруживши очi, i, поволi знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бiк, звiдки пролунав пострiл.

Младанович, Шафранський, шляхта i євреї, якi вийшли назустрiч гайдамакам, вiдчули, що цей пострiл вирiшив їхню долю, й мимохiть слiдом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всi побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залiзняк вiдразу впiзнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого вiн на прохання покiйного лисянського батюшки колись помилував. Очi гетьмана блиснули страшним вогнем…

— Спасибi за ласку, вельможнi пани, — з кривою посмiшкою промовив вiн, умисне чемно вклоняючись губернаторовi. — Тiльки шкода, що зiпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…

— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замiр зухвальця… Його негайно скарають на горло, як тiльки твоя милость накаже! — разом заговорили Младанович i Шафранський, полотнiючи й мимохiть вiдступаючи назад.

— Що ж, бiда невелика, — iз зловiсною усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тiльки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як вiддячити вам за щире вiтання!..

I Залiзняк швидко обернувся до козакiв, якi супроводили його. В одну мить гетьман змiнився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.

— Гей, панове-товаришi! — гучним голосом крикнув вiн, високо пiдiймаючи прострiлену шапку. — Ось як зустрiли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирiшуйте ж, як вiддячити нашим вiрним приятелям?

— Смерть! Смерть iродам! — люто вигукнули повстанцi.

Цей вигук прокотився над юрбою, i все живе кинулося з майдану в рiзнi боки. За хвилину вiн спорожнiв…

Губернатор i шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку; решта побiгли в найближчi церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту бiля священних вiвтарiв… Але все було марно!

Наче хвилi, що прорвали греблю, слiдом за втiкачами ринули гайдамаки… Незабаром вони роздiлилися: однi подалися вслiд за Гонтою до замку, де зачинилася шлях i з, iншi з палаючими головешками кинулися вулицями мiста. Пекельне полум'я. жхором закрутилося над Уманню…

Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризницi православної церкви, не бачила нiчого. Вона тiльки чула, як iз замку до брами проскакав iз своїм почтом губернатор — зустрiчати страшних гостей.

Завмираючи вiд жаху, Сара жадiбно дослухалася до звукiв, що долiтали ззовнi, очiкуючи, чим скiнчиться небезпечна зустрiч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дiвчини докотився грiзний крик гайдамакiв… Сара вiдразу зрозумiла, що сталося… В першу мить вона немов скам'янiла, але страх смертi й пристрасна жага життя надали дiвчинi сили. В розпачi, не тямлячи себе, вона кинулась у вiвтар; бiля престолу стояв священик i, звiвши до iкон очi, тремтячими вустами творив молитву.

— Смерть, смерть, панотче! — закричала Сара, падаючи перед старим на колiна. — Гайдамаки вдерлися до мiста… Врятуйте, врятуйте мене… Я жити хочу!..

Iз спотвореним вiд жаху обличчям вона чiплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який iде на дно…

— Молись, молись! — тремтячим голосом, сповненим урочистостi й жаху, мовив священик i пiдтягнув дiвчину до великої iкони розп'ятого Христа. — Йому молися!.. Вiн один всемогутнiй… Вiн урятував i отрокiв у палаючiй печi… Молися, проси чуда… Вiн усе може…

Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янськi слова з єврейськими i благальне простягаючи до iкони руки та б'ючи себе кулаками в груди…

Гамiр наростав… Повз церкву iз зойками й риданнями бiгли юрби людей…

Ось кривавим блиском спалахнули вiкна, усю церкву багряним сяйвом освiтила заграва; пролунав страшенний гуркiт, вiд якого задрижали стiни, i в ту ж мить дверi храму розчинилися навстiж пiд натиском юрби.

— Гайдамаки! — не своїм голосом крикнула Сара i, заслiплена жахом, знов кинулася до священика.

Але то були не гайдамаки… З несамовитими зойками до церкви вбiгли єврейськi жiнки — старi, молодi, дiвчата. У багатьох на руках були дiти…