Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами — i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспокоїти старече змучене серце — ця думка важким болем озвалася в грудях отамана.
Дарина вiдразу помiтила змiну в настрої коханого й вiдразу ж зрозумiла її причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло… Закусивши губу й звiвши свої соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу її обличчя.
Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в'їжджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану.
Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залiзняка.
Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз своїх обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.."
Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у своєму наметi, звелiвши подати їм усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги.
Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця.
"Певно, брат його", — подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м'якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного.
Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному:
— Вчасно ти поспiв, соколе, — промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, — саме впору, адже сьогоднi вирушаємо на Умань.
— Чув, чув, — вiдповiв Найда. — Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок?
— Немає рацiї, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю… Вони там подурiли од страху — отож треба застукати їх, поки не встигли попросити пiдмогу… А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим.
— Так-то воно так, — згодився Найда,- але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна!
— Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшуєш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам.
— А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! — вiдказав Найда. — Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж… Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про таємний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хiд i тепер.
- Є тайник?.. Це iнша справа! — Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: — Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся… Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу… Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо таємний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити…
Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку… Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому?
— Ну, чого ж ти насупився? — спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. — Хiба Кшемуський твiй особистий ворог?
— Атож! — вiдповiв Найда. — Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням своєї душi заприсягся помститися йому!
— I ми розквитаємося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань!
— Дозвольте, панове отамани! — несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання її голос помiтно затремтiв. — Дозвольте… якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб…
— Говори, говори, ясна панночко! — з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд.
Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила:
— Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще є таємний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Київ… Пан Найда може їхати зi мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви… Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив… i слуги для ясновельможного пана є… i вбрання для всiх…
— Чудова думка! — пiдхопив Найда. — I за два днi ми зваримо пиво… навiть дожену вас пiд Уманню… Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора… i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму.
— Ех, орле мiй, оце гарно! — скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. — Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщi, а й саму її осiдлаю… Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути!
— Та й для панни буде спокiйнiше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкетi їй мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока… Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою…
— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцiлував руку.
Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для неї намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся.
Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi.
Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:
— Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе.
— Про мене? — з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина.
— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.
Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi.
— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, — звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе…
