— Нi, нi… — прошепотiв вiн схвильовано, — не тумань менi голови, кохана, не спокушай мого серця! Нi на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю свiтлою голiвкою — адже всi цi чвари похитнуть, а може, й зовсiм зруйнують ту владу, котру я маю нинi над вiйськом. Усi мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вiтчизни, змiнив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив вiру людей, їхню повагу до мене i щоб загинула наша свята справа?
Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула:
— Нi, не хочу я того… твоя правда!.. Тiльки… тiльки… я помру, я зiв'яну в розлуцi з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.
— Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумiєш знести розлуку й дочекатися тiєї хвилини, коли я вiддам тобi все моє життя!
Дарина мовчала, тiльки її зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.
— Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про себе… — Переконував Найда дiвчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як ти вирвалася звiдти?
— Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш мене!..
— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже пiд час вiйни все буває — вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…
— А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, — палко вiдказала Дарина, — бо мiй лицар не мiг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч ворогам!
Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi страхiття, що пережила в Лебединському монастирi.
Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось iнше, та з кожним словом її дедалi бiльше хвилювали воскреслi в пам'ятi подiї. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи пережитий жах.
Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи її руку, i тiльки очi його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi; коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.
— Королево моя! Орлице моя! — прошепотiв вiн жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!
Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла:
— Так, ти маєш рацiю! — промовила вона уривчастим голосом. — Менi не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тiльки не в Київ, не до батька…
— Чому не до батька?
— Там на мене чекає ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць вiддати за росiйського полковника… вiдвезуть у Москву!
— Тебе… силомiць? — обличчя Найди потемнiло. — О нi, в такому разi я не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?..
— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже нiхто нiчого не подумає — i все ж я буду ближче до тебе!
— Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений, залишено вiйсько… я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час — сам прилiтатиму до коханої. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя теж!
Захопленi своєю розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов Петро.
— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Пiймали двох лядських шпигунiв, що накажеш робити з ними?
Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим:
— Вчинили їм допит?
— Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навiть плачуть. Дивне щось… а втiм, розмовляють по-нашому.
— Ведiть! — коротко звелiв отаман.
За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро, якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв.
Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.
— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.
— А, свої, запроданцi лядськi! — з презирством кинув отаман. — Якому патовi продали душу?
— Служимо в коменданта Грудського замку.
— Куди прямували?
— У Київ, з паперами вiд коменданта..
— Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! — гнiвно вигукнув отаман. — Як тiльки земля вас держить на лонi своєму?
— Спалити їхнi папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.
— Смерть їм! — гукнули козаки.
— На бога! — закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням своєї душi доставити її туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?
У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами.
— Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? — уже м'якше спитав вiн.
— Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.
— Од превелебного владики? — скрикнули всi, враженi цими словами.
— Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? — У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.
Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку.
Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.
На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.
— "Владико святий! — прочитав вiн уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… вiддаю боговi дух свiй!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi.
— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта.
— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi, без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби.
— Вiд отрути?! — вжахнулися Найда, й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповiдай!
— Отр ту ляхи давали — i не раз, та господь усе ще берiг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!
— Та де ж вiн, хто схопив його? — перепитав отаман.
— Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до останньої нитки, одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.
Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали їсти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику… Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi їсти й пити, та оце мене послали в Київ, i вiн зостався тепер сам… А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi!
