— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та менi хотiлося якомога швидше з вами познайомитись, спiзнатись i обмiзкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручнiше. Пшепрашам!' Я вважатиму найприємнiшим обов'язком побувати у вашої велебної мосцi, — й вiн, взявши обома руками худу кiстляву руку священика, енергiйно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному пановi, хто я! Левандовський, власник подарованої менi губернатором Лисянки з усiма правами, з яких я й думаю скористатися… Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.

Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витрiщив на метушливого пана очi, не розумiючи, чи то незвичайна чемнiсть дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись вiдповiдi, сам повiв батюшку попiд руку до своєї вiтальнi й, присунувши крiсло, запросив гостя сiсти; мало того, одразу ж звелiв подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.

Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустрiч неминуче закiнчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостиннiсть, що батюшка зовсiм розгубився.

А Левандовський тим часом iз щирим спiвчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить вiн нужди.

Та батюшка все ще мовчав i тiльки зiтхав, розгублено розводячи руками.

— Либонь, не довiряє менi панотець? — заговорив пiсля невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозумiло: я поляк i католик… А пани, певно, так усiм остогидли, що в кожному їхньому теплому словi вбачають тiльки каверзу…

— Воiстину… — нарештi промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знiтився й похнюпився.

— Так, так, так! — усмiхнувся Левандовський, пiдливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсiм особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся бiльше вчення Соцiя i вважаю будь-яке релiгiйне насильство злочином… Розум i совiсть мають бути в кожної людини вiльнi… По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усiх людей, за подобою божою, братами й рiвними в правах, по-третє, я також, напевне, як i ви, батюшко, люблю тутешнiй край i тутешнiх людей, вважаючи їх рiдними собi: мiй прапрадiд був значним козаком i звався Левадою, а потiм уже прадiд, покатоличившись, причепив хвостик.

— Господи! Вперше за все життя… — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, i не повiрив би! Швидше перевернеться небо й земля…

— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крiм учень фiлософських, i саме життя переконало мене, що хваленi безлади й безправ'я, на яких нiбито тiльки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, i воно має бути вирване з рук свавiльних магнатiв… Там, де закон дає тiльки. одному становi необмежену владу, а iнших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутностi, i така держава мусить рано чи пiзно впасти; але там, де вже зовсiм немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований вiд цiєї сваволi, — там годi терпiти й кожен на такий лад має право пiдняти руку!

— Ясновельможний пане… сину мi'й… даруйте на словi… Але такi високi мислi… i вiд пана… в мене, старого, навiть розум мiшається, — плутався схвильований отець Хома. — Тiльки я ось думаю… що лiпше б… якби нiхто не пiднiмав руки…

— Коханий панотче!.. — промовив пан Левандовський. — Однiєю любов'ю i ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору… i нiчого не бачить… нi на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дiтей i почав їх рiзати… невже б ми, їхнi охоронцi, дивилися на це винищення склавши руки i тiльки благали звiра в iм'я любовi зглянутись над дiтьми? Нi, в таку хвилину наша бездiяльнiсть була б злочинною… Сам Христос не стерпiв бешкету в храмi отця свого й не просьбами, а дiянням очистив його вiд осквернителiв… Без сили, панотче, не можна: усе в свiтi тримається на силi — i земля, i сонце, i зорi… Ох! — глибоко зiтхнув Левандовський i, потерши рукою чоло, вiв далi ослаблим голосом: — Я теж пережив… власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе… Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку… Посиротив мене…

— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душi батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою?

— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан… а проти кулака суддею може бути тiльки кулак… Атож, кулак! — гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: — Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i "пожартувати" з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкетi, вiн наказав своїй розбiйницькiй бандi вчинити нiчний наїзд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став i саме мiсце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев'язали й розвезли… а потiм, вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною на прогулянку в мiй хутiр… Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено. Бiльше мiсяця був несповна розуму, та, на лихо, моя мiцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвiся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… бiля моїх грудей… i загинули… з примхи звiра… А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами… глумиться з чужих, слiз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути їх! — Левандовський закрив очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою…

— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом i витер хусточкою очi. - I я тепер вiд щирого серця вiрю кожному панському слову… Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко… А пановi господь послав випробування й зберiг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрiбне тут. Так указує промисел божий…

— Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надiї… Ось i цей дар… цiну кровi… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бiдолашному людовi… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були менi в цiй справi помiчником… Що ж до церковної руги й всiляких господарчих потреб, то вiд мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться…

— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.

— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права i вашi, i вашої церкви… А селянам я хочу здати всi економiчнi землi споловини, по-сусiдськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусiдiв — менi багато тепер не треба, — так i перекажiть своїм парафiянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щиростi незручно… то я вже покладаюся на панотця…

— Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня їм i не снилася… Справжнього благодiйника їм послав господь… Зглянувся на сльози сирiт, на стогiн матерiв… Тобi, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й простягши руки до iкони Остробрамської богородицi, що висiла в кутку вiтальнi, впав на колiна.

Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози…

Пiзно вийшов лисянський священик вiд нового пана. За садибою його зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли батюшку в засiдцi, чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в титаря уже зiбралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторiв, щоб дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти.

Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр'ям. Усi вбачали в щедростi нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр'ям поставилися до його обiцянок.