Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, вiн швидко забув про неї.
— Ну, годi! — через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. — Все одно нiчого не видно. Треба вiдпочити й обмiркувати, що робити далi.
Аркадiй теж припинив роботу.
Приятелi розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомленi й змученi, простяглися на землi.
— Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? — звернувся до товариша Найда.
— Шукатимемо! — уперто вiдповiв Аркадiй.
— А завтра ж Петра й Павла.
— Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цiєї ночi їм не спалося. Найда чув, як Аркадiй раз у раз перевертався з боку на бiк, сам вiн теж не склепив очей… Десь вдалинi моторошно завивали вовки.
Уже сiрiло, й навколишнi предмети чiткiше виступали з темряви, коли Найда врештi задрiмав. Та не минуло й пiвгодини, як його розбудив сповнений радiсної тривоги голос Аркадiя:
— Ти спиш, друже?
— Нi! — вiдповiв Найда, квапливо протираючи очi. Аркадiй уже встав, обличчя його було збуджене, очi горiли.
— Ну, то вставай, я додумався, як шукати!
— Невже? Як саме? — вигукнув Найда.
— Кажу тобi, все розмiркував! Слухай, у записцi сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, пiд нею не могло нiчого рости; виходить, у той бiк од пенька, куди росла похила сторона, має бути чисте мiсце, без жодного пе-ньочка.
— Ай справдi! — вигукнув Найда. — Менi теж цiлу нiч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не мiг дiбрати в нiй толку, а тепер одразу все збагнув… Я покажу тобi, де стояв цей дуб i в який бiк росла його похила сторона.
Не тямлячи себе вiд радощiв. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того мiсця, де вiн учора серед розкиданого сухого гiлля побачив дубовий пеньок.
Аркадiй не вiдставав од нього.
Хвилин через п'ять вони вiдшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радiсно скрикнув:
— Тут, тут! Без сумнiву, вiн…
Аркадiй зупинився поруч з Найдою i вхопився рукою за груди. Од великої радостi вiн не мiг вимовити й слова.
Сонце ще не зiйшло, але все довкола було добре видно.
— Вiн, вiн! — не вгавав Найда, насилу зводячи дух. — Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки-i широкi, старi, й молодi, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тiєї сосни. Тiльки шматочки кори та обрубане гiлля. Збоку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землi, заглушила все пiд собою, i з цього боку валяється й гiлля. Бачиш, скiльки його, i це незаперечне доводить, що саме в цей бiк була нахилена жива половина дуба… Бачиш, усi дерева валили в той бiк, до степу, i там уже очищали їх вiд кори й гiлля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бiк, то його тiльки туди й можна було валити, тому вiн i впав у бiк лiсу, тут його й очистили.
— Воiстину все це так! — промовив Аркадiй. — Подякуймо ж господовi, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогоднi ввечерi й назад вирушимо. Незабаром зiйде сонце, треба вже вiдрахувати кроки!
Найда стрепенувся.
— Правда, — погодився вiн, — але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.
— Що ж, менi здається, це не важко встановити. Адже сосни в лiсi ростуть так, що стовбур їх лишається голий i тiльки на вершинi розростається гiлля, отже, похила сторона дуба могла вiльно рости майже до цiєї зрубаної сосни, своєї найближчої сусiдки. — Аркадiй вiдмiряв од пенька сосни невелику вiдстань, крокiв п'ять чи десять.
— Так! — погодився Найда. — В усякому разi, якщо ми й помилимося, то всього на кiлька крокiв уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!
— Тепер я побiжу за списами, заступами, сокирами, за всiм знаряддям. Сонце ось-ось зiйде!
Аркадiй побiг до скелi, бiля пiднiжжя якої вони склали всi свої речi, й за кiлька хвилин повернувся назад.
Вiд позначеного Аркадiєм мiсця товаришi голосно, щоб не помилитися, почали вiдраховувати кроки. Взятий напрям повiв їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лiчбi й напрямi, товаришi жодного разу не поглянули кудись убiк i, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не зустрiвши нiякої перепони, глибоко ввiйшли в м'яку землю.
— Далi! — уривчасто крикнув Найда, вiдчувши, що його охопив жах вiд самої тiльки думки про те, що й тут їх могла спiткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кiлькох мiсцях землю, вони нарештi намацали щось тверде.
— Камiнь! — вигукнув Аркадiй.
— Камiнь! — пiдхопив Найда i, швидко копнувши кiлька разiв, справдi побачив сiру камiнну брилу.
— Тут! — разом крикнули приятелi.
— Хай буде благословенне iм'я господнє! — промовив Аркадiй, скидаючи шапку.
— На вiки вiчнi! — тремтячим вiд хвилювання голосом вiдповiв Найда. — Тепер я вiрю, що господь допоможе нам знайти скарб!
Обидва глибоко зiтхнули, випростались i тiльки тепер пiдвели голови й озирнулися довкола.
Друзi стояли на досить високому горбi. З того боку, звiдки вони йшли, пiдйом був ледь помiтний, а з протилежного — набагато крутiший.
Вершина горба була гола, й тiльки на її схiдному боцi росли, сплiтаючись корiнням, двi старi сосни. З горба далеко виднiвся степ, поруб i рiчка…
— Ну, та й привiльне ж тут, гарно, наче й дихати легше! — озираючись довкола, захоплено промовив Аркадiй. — Ех ти, друже мiй, i як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узлiссi, то на вершинi якогось горба чи бiля його пiднiжжя, одне слово, в такому мiсцi, з якого i в лiсi можна б бачити i схiд, i захiд сонця?
— Поночi, брате, i в своїй хатi заблудишся, а в чужiй i поготiв, — усмiхнувся Найда. — I так без божої допомоги ми б не второпали цiєї записки. Одначе помовчiмо. Дивись, край неба уже червонiє, зараз зiйде сонце.
Товаришi завмерли, чекаючи цiєї митi.
За кiлька хвилин на видноколi, саме помiж двома соснами, виринув край вогненного диску…
— Сюди, праворуч, помiж цими двома соснами. Лiчи! — кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадiй попростував за ним, голосно вiдраховуючи кроки.
Вiдлiчивши п'ятдесят крокiв, приятелi опинилися бiля пiднiжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввiйшли в лiс, обiгнули велике дерево й побачили перед собою на вiдстанi п'яти-шести крокiв великий сiрий камiнь, весь оброслий мохом, — вiн у виглядi конуса виступав з-пiд землi.
— Тут, тут! Напевне, пiд цим каменем! — вигукнув Аркадiй i побiг. Найда теж прискорив ходу, пiдiйшов до каменя й промовив:
— Сiмдесят п'ять! Сiмдесят п'ять крокiв! А в записцi сказано сiмдесят три!
— Це байдуже! — заспокоїв Аркадiй. — Його крок мiг бути ширший за наш. — Не iнакше, як тут!
— Стривай, тепер уже будемо дiяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку.
— А що в нiй сказано?
— Та ось! — Найда дiстав iз-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла й вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, там побачиш…"
— Ну, що ж побачиш?
— Та тут клаптик вiдiрвано…
— Гм… Шкода!.. А великий був клаптик?
— Нi, ось поглянь, тут рiжок, не вистачає одного рядка, не бiльше.
— Побачиш! Гм… Тут нiчого цiкавого, крiм каменя, не побачиш! — сказав Аркадiй, уважно роздивляючись довкола. — Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?
— Я теж думаю, що скарб пiд каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказiвка на мiсце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому мiсцi, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крiм цього каменя, нiчого примiтного: земля рiвна, анi горбочка, нi рову, нi ями, — стирчить тiльки цей камiнь, отже, пiд ним i закопано скарб.
Аркадiй якусь мить помовчав, зважуючи Найдинi слова, i потiм рiшуче сказав:
— Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано мiсце, де сховано скарб; певно, там писалося: "Побачиш камiнь, а пiд тим каменем закопано скарб".
