— Господи, спасе наш! Що сталося? — волала перелякана iгуменя, пiдбiгаючи до Дарини.

— Рятуйте! — кричала та в нестямi, пiднявши вгору руки. До брами почали збiгатися чернички.

Одна наблизилася з лiхтарем i освiтила панну. Усi побачили, що в неї руки в кровi.

— Зарiзали! Брама! — не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочиненi ворота.

Черницi перелякано закричали, але всi спершу подумали, що лиходiї поранили панну.

— На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? — кинулась до дiвчини iгуменя.

— Не мене!.. Воротар… жiнка… зарiзанi… Брама вiдчинена!

Тiльки зараз усi побачили трупи, що плавали в кровi, й зацiпенiли вiд жаху

— Замкнути ворота! — першою опам'яталася мати iгуменя й сама пiдбiгла до брами, щоб допомогти черничкам у цiй незвичнiй для них роботi. Слiдом за iгуменею кинулася до важких ворiт i Дарина. Та було вже пiзно.

Греблею мчали до брами озброєнi вершники. За мить дужi руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кiлькох черничок вiдскочити вбiк.

— За мною, дiти, в трапезну! — твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам'янiлих черничок. — Там помолимося… На все божа воля! Без неї жодна волосина не впаде з голiв наших!

Усi пожилицi монастиря, i старi i молодi, кинулися до трапезної. Iз спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б'ючи себе в груди, юрмилися вони навколо своєї матерi; зойки, стогiн та iстеричнi ридання нещасних черниць лунали пiд темним склепiнням, освiтленим лише однiєю лампадою.

— Змiцнiться духом, дiти мої! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву вiру та послужити вiдважно й твердо розп'ятому боговi! Погляньте на цього божественного страдника, — iгуменя показала рукою на образ спасителя в багряницi й терновому вiнку. — Погляньте, з якою усмiшкою високої любовi гряде вiн на хрест за грiхи нашi, за спасiння наше" То чому ж тут лунають стогiн i плач? Не ридати, а втiшатися душею треба, благоговiти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його iм'я: хiба може бути бiльше щастя, вище блаженство на свiтi? Розбiйник, який увiрував у Христа в годи'ну мученицької смертi, зазнав серцем раю, i душу його осяяла радiсть… Невже ж ми, сповiдуючи благочестя, люблячи вiтчизну свою, покажемо малодушнiсть перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, якi ненавидять нас?.. Наш страх i зневiра впадуть на нашi голови довiчною ганьбою i будуть зустрiнутi презирливим смiхом ворога, а наша твердiсть i стiйкiсть викличуть у насильника-супостата повагу… Заклинаю ж вас в iм'я господа сил… Станьмо крiпко i з непохитною вiрою, без страху перетерпiмо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийнятi за Христа, є чистим, променистим сяйвом вiнця мученицького…

Натхненне слово матерi iгуменi, сказане твердим голосом, справило враження: голосiння i стогiн одразу стихли; черницi пiдбадьорились, їхнi очi загорiлися завзяттям i жагою подвигу.

— Сестри мої! — в екстазi заговорила Дарина. — Перетерпимо, але не марно! Вiдкиньмо i дiвочу боязкiсть, i лагiднiсть жiночої душi… Дорого продаймо своє життя лютим звiрам! Ми беззбройнi й безсилi… Але проти наших катiв ми знайдемо в собi й хитрощi лисицi, й пiдступнiсть змiї. Згадаймо, сестри мої, Юдiф! Ця жiнка славним подвигом врятувала свiй рiдний народ: вона пiшла у ворожий стан до азiата, пiшла, озброєна тiльки своєю вродою та залiзним серцем, i за свою ганьбу вiдтяла голову супостатовi… Будьмо ж, мої любi подруги, такими, як Юдiф!

— Благословення боже над усiма вами! — закiнчила iгуменя, перехрестивши всiх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, i ватажок банди з десятком шляхтичiв-гусарiв та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнiрами, вiн звелiв привести до себе схизматського попа й iгуменю, а потiм i всiх черниць.

Це був той самий хорунжий iз команди Младановича Фелiкс Голембицький, який нещодавно ганебно втiк з Турової i в жалюгiдному виглядi прибув на раду до Уманi. Нинi вiн, перед беззахисними жiнками, хизувався пихатою вiдвагою i горiв диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичцi з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що вiн швидше й лiпше за нього обертає хлопськi хлiви на католицькi кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний i лютий; здавалося, що нiякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовнiри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з рiденькою бiлою борiдкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалi, кiстлявi груди ходили ходором. Вiд хвилювання й переляку вiн тремтiв, як осиковий листок.

— Давай ключi, лайдаку! — гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.

— Ключi давай, шельмо! — крикнув хорунжий ще лютiше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руцi залишилося пасмо срiблястого волосся. На пiдборiддi священика виступила кров.

До вхiдних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого — вродливий пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно блiде, але очi палали вогнем.

— Ключi! — несамовито зарепетував пан довудца'.

— Ключi вiд храму мого господа я'вiддам тiльки тому, хто менi вручив їх, — тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка.

Хорунжий розмахнувся i що було сили вдарив служителя вiвтаря по обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий не встояв на ногах i навзнак упав додолу.

— Досконале! — крикнув хтось.

Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв.

— Пiдвести його! — скомандував шляхетний лицар. Жовнiри кинулись i пiдвели старого. На лiвiй щоцi в нього червонiв слiд вiд панської п'ятiрнi, з розбитої губи текла кров.

— За що б'єш? — тихо спитав священик. — Чи за те, що я виконую свiй обов'язок?

— За що, пся крев? Ключi!!! — довудца крикнув так, що голос йому урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем.

— Це бидло не варте гнiву вельможного пана, — звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. — I без його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хiд з притвору, i там лише висячий замок… Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки.

— Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги! — звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик.

— Вибити дверi! — наказав Голембицький. — Правда ваша, що через бидло не варто псувати кровi, але я все-таки без зайвої турбацiї накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi…

— Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги!

— Нi! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволi. Ось що, велебний отче, — звернувся Голембицький до ксьондза, — сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi святої мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу натiшимось… А завтра очистиш його вiд усякої скверни й освятиш на кармелiтський кляштор.

— Вельможний пан має рацiю, — погодився ксьондз, — iз схизматськими iконами його й освятити неможливо.

Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi.

Вельможний довудца конфедератiв, разом iз своїми товаришами, переможно ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем, тричi плюнув. Священика теж ввели.

— Братiє! — тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. — Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови.

— Зiрвати iкони! Вирвати йому язика! — знову заревiв довудца, не стримуючи вже свого гнiву.